Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 11 сентября 2014


— Ну, то йдемо, — згодився Білинкевич і, сунувши до кишені пролітаючому офіціантові десятку, повів усіх, але в протилежний від сподіваного бік.

— А куди ми йдемо? — засумнівався Мартофляк.

— Тут є службовий хід. Просто з пивбару до ресторану через підземелля. Бодю, відкрий чорні двері! — погукав у бік шинквасу.

— Чорні двері, — повторив Мартофляк. — Гарна назва для збірки, ге?

Чорні масивні двері було запопадливо відчинено, і друзі зникли в підземному ході, тьмяно освітленому рідко посіяними електричними жарівками.

Виявляється, під кожним містом є ще одне місто — зі своїми вулицями і площами, зі своїми звичаями й таємницями, зрештою, я давно здогадувався про це, але не мав нагоди переконатися, щоправда, я й не шукав такої нагоди, бо навіщо переконуватися в тому, в чому ти і так упевнений, отже, тепер ми йдемо середньовіччям, поверхом нижче — дохристиянські часи, потім — мамонти, потім, здається, мезозой, і так далі, сходження донизу не мас кінця, ніби мій роман у віршах, я заходжу все глибше, але дно втікає, тож я ніколи не допишу той роман, але дідько з ним, головне, що ми на святі, і я скажено радий бачити вас, чудові хлопчиська, мої братове, — тебе, Хомський, що вмієш видобути поезію навіть з лайна, і тебе, Грицю, народжений у Караганді, що носиш на чолі чорне пасмо волосся, немов вічну жалобу, і тебе, Юрку Немирич, що вмираєш повсякдень у цьому дурнуватому світі, а всі думають, що ти лишень вимахуєшся, ви славні, великі хлопці, я віддам усе золото земне за один-єдиний рядок будь-кого з вас, за це щастя — брести з вами майже наосліп крізь вогке середньовіччя з одної кнайпи до другої в супроводі цього чемного юнака, забув, як він називається, але добре вихований, щенюк, отож ми йдемо, щоб виринути на світло, ми йдемо на музику, мов на запах горілки, і добре вип’ємо за те, що ми є, хлопці, слава вам, що ви є, будьмо!

Чорні двері виявилися двосторонніми — і от уже ціла компанійка опинилася в самому серці, святая святих ресторану, на фантастичній кухні з її несамовитими шкварчаннями й булькотіннями, з розпеченими пательнями і співучими рибами, з божевільними зойками птахорізки, з плантаціями салатів, олій, рожевих та брунатних м’ясив, з полчищами шніцелів, вишикуваних на страту, сирих, напівготових і майже готових, так що, здавалося, вся наша неосяжна країна цілий рік самозабутньо гарувала тільки на те, аби сьогодні все це вродилося тут, у чортопільському ресторані «На Ринку», з горами недоїдків і помийними відрами, з брудними тарелями і заслиненими келихами, з незліченними офіціантами, кухарями і всілякими іншими типами, яких тут о цій вечоровій годині завше крутиться достобіса, а Білинкевич прямує попереду, як до себе додому, і всі почуваються впевнено та безпечно, адже ось — варто лише муркнути кілька слів орангутангові у чорному вбранні — і вас уже ведуть до столу, це неймовірно, запопасти вільний стіл на Шість Персон о такій порі, але це факт, Білинкевич своє діло знає туго, він навіть устигає здати всі ваші речі до гардеробу, і ви — легкі та звільнені — сідаєте до столу, аби, як висловився Мартофляк, повечеряти.

На вечерю ви замовили горілку і дивовижний коньяк «Білий бузько», для Марти — сухе угорське і все таке інше. Черговий Бодьо — а всі офіціанти в Чортополі чомусь відгукувались на це ім’я — з виразом сором’язливого сфінкса на обличчі занотував собі, крім того, довжелезний перелік їдла, якого вам захотілося. Тепер можна преспокійно розглянутися по публіці і закурити (Юрку, не жлобся!) «голуазів».

Публіка була вже переважно в стані наростаючої ейфорії. То був загалом досконалий звіринець. У такі хвилини зароджуються дружба і кохання — це легко читалося на розчервонілих фізіях присутніх. Палкі діалоги й нервові цілунки, вибігання й повертання, переплутування місць і доїдання шніцелів з чужих тарелів — усе це, як і гасіння недопалків у салатах, дозволяло зробити висновок, що свято, до початку якого лишалося трохи більше двох годин, пройде успішно й невимушено. Жіноцтво вже досягло тієї стадії поведінки, коли професійних новій практично неможливо відрізнити від порядних господинь, а чоловіцтво творило збірний і багатоликий образ чи то молодцюватого бізнесмена, чи то просто якогось феноменального скурвого сина.

— Друзі, — з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, — поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?

— Я написав справжнього травневого вірша і, гадаю, він буде доречним, — оголосив Хомський. — Але спершу вип’ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.

Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке: Цвітіння дерев найніжніша пора,

Найвище зусилля краси і добра,

Як чуйно ступаю в зелену країну,

Де соком дощів пахне тепла кора…

— Непогано, — перебив йому Мартофляк, — але це не твоє, це Андруховича…

— До речі, він приїхав сюди? — впав у мову Немирич.

— Мабуть, що ні, — з’ясував Мартофляк. — Я чув, що він зараз пише якусь прозу.

— Як цікаво! — нагадав про себе Білинкевич.

— А хто такий цей приємний з вигляду молодик, який сидить тут, між нами? — покосу вав на нього Штундера.

— Забули, чи що? — жартома знітився Білинкевич.

— Друже, запам’ятай, будь ласка, одну вельми суттєву штуку, — звернувся до нього Хомський. — Тут сидять люди, які не бачилися майже три місяці. Зараз вони бажають досхочу набутися, тому ти не повинен встрявати в їхні розмови, а поводити себе так, наче тебе тут немає.

— Вибачаюся, — промимрив Білинкевич.

— Ну от. Тепер, оскільки я своє виконав, а читаємо ми по колу, твоя черга, Мартофляче. Тільки, будь ласка, після того, як ми знову вип’ємо, — розпорядився Хомський.

І хоч Марта спробувала запротестувати проти такого шаленого темпу, нічого в неї не вийшло, до того ж де не вродився Бодьо з великою тацею всіляких поживних наїдків. Це потягнуло за собою додаткове розливання. Про вірші якось тимчасово забулося, позаяк у Немирича засвербіла потреба тосту.

— Кохані! — цілком щиро почав він. — Мушу зізнатися, що на цьому світі є порівняно небагато речей, котрі чогось варті. Зрештою, всі ми дуже самотні і всі ми про це знаємо. Це, як кажуть, щось таке, про що навіть можна і не говорити. В усякому разі, я впевнений, що всі ви чудово це розумієте. Адже немає такої людини, яка б не розуміла цього або вдавала, що не розуміє. Навіть якщо знайдеться хтось такий серед нас, отут, то я все одно йому не повірю, що він цього не розуміє. Це, як кажуть, прописні істини, і тому всі ми це чудово розуміємо. Якщо говорити про себе особисто, то я чомусь майже впевнений, що ми всі думаємо однаково з цього приводу — інакше я просто засумнівався б, чи є в цьому світі хоч що-небудь, що ми в ньому розуміємо. Тоді залишалося б тільки визнати, що ми не розуміємо в цьому світі нічого. Це, як кажуть, було б дуже печально зрозуміти, в кожному разі. А прагнемо ми зрозуміти не так уже й багато. Однак це для нас дуже важливо, бо без цього ми — не ми, а просто безглузді істоти, які нічого не розуміють і розуміти нічого не хочуть. Я, здається, вже згадував про те, що на цьому світі є небагато речей, котрі чогось варті. Вип’ємо ж за це!

— Він що, Горбачова копірував? — щиро поцікавився Білинкевич у Мартофляка, коли тост було реалізовано.

— Ні, ви мені скажіть, хто цей балакучий юнак, котрий сидить отут, серед нас? — дещо гостріше, ніж перед тим, запитав Гриць.

— Старий, ми, здасться, домовлялися, — нагадав Білинкевичу Хомський.

— Вибачаюся ще раз, але з вами так цікаво, що я не можу…

— Він що, запрошений в наше товариство? — з’ясовував для себе Гриць.

— Ні, Грицю, він виконує тут свої службові обов’язки, — запевнив Хомський.

Білинкевич знітився ще більше, на цей раз уже не жартома. Але, на щастя, в розмові випала деяка пауза, пов’язана з пожиранням шинок і ковбас, а також помідорів, огірків і грибочків.

— Хочете, я розповім вам коротко сюжет своєї повісті? — заговорив по хвилі Хомський, витираючи губи серветкою.

— А як вона називається? — спитав Мартофляк.

— Вона називається «Мерзотники». Це повість у новелах.

— Розповідай, але так, щоб ми зрозуміли, — зажадав Немирич.

— О’кей. Дія відбувається на початку століття в маленькому провінційному містечку в Галичині. Там буде в деталях описано перший політ на літаку одного графа — як він піднімається в небо і описує цілих три кола над пустирем, де зібралися юрми здивованих глядачів. Директор приватної гімназії прагне спокусити одну зі своїх учениць і по допомогу вдасться до гіпнотизера. Потім до містечка прибуває ерц-герцог Фердинанд у супроводі цілого полку кірасирів. І виявляється, що всі вони давно вже готують на нього замах. Це така терористична організація, яку очолює той старий гіпнотизер. Починається судовий процес над директором гімназії, але йому вдається вийти сухим з води, оскільки під час процесу відбувається землетрус.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций