Нечуй-Левицький Іван Семенович Дві московки — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 10 сентября 2014



— Будьте ласкавi: воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч дає.

— Треба його везти у Київ, — казав осавула, — так i в бумазi написано. Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена.

Взяли Ганниного хлопця i повезли тим шляхом, що й батько поїхав. Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не одходила од неї, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв її бог знову до розуму.

— Не плач, Ганно, не вбивайся, — втiшала, було, Марина. — Київ не богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Вiн же не те, що москаль.

Тiльки й жила Ганна тiєю думкою, тiєю надiєю, тiльки й ждала вона лiта.

Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Києва.

Ввiйшла в Київ. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв — нiхто i не знає, i не вiдає. А на улицях, куди не гляне, скрiзь пани та пани, страшно й пiдступити.

Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а далi каже: “Не понимаю, бабка, что ты говоришь!” Iде Ганна улицею та розглядає на всi боки. Коли тут назустрiч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як тi журавлi, офiцери по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася.

Як уздрiла вона свого сина, так i кинулась до його мiж ту череду. А син засоромився своєї матерi-мужички; другi засмiялись. Старий офiцер одiпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.

Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полiзла б за мертвим дитям i в яму, якби не спинили.

Ганна пiшла слiдком за ними. Кантонiсти ввiйшли в школу, i вона хотiла увiйти за ними. На порозi спинив її старий вусатий москаль.

— I ваше благородiє, i дядечку, й голубчику! Вiк буду молити бога за вас. Пустiть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцiлую мою єдину дитину!.

— Послi прийдеш, — каже.

Ганна сiла коло порога i стерегла, очей не зводила з дверей.

Коли так як надвечiр випустили до неї сина.

-Скажи менi, моя дитино, чи добре тобi тут, чи жалують тебе?

— Нi, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б’ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.

Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишiла!

— Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала i порозкидала шматки у кущi.

— Тiкаймо, сину! Ходiмо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!.

То не звiр блукає в сосновому бору темної ночi, то не вовчиця ховається з вовченятами, тiкаючи до своєї нори, то мати тiкає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великi битi шляхи, iде вона ярами та долинами, надднiпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна пiд синiм небом, пiд зеленими осокорами та грабами.

Сонце стало серед неба, сипле промiнням на синю днiпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад бiлим побережним пiском. Надворi стала спека, аж дихати важко.

Потомились безталаннi.

— Болять, сину, нiженьки? — питала мати. — Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок.

Невеличкий днiпровський залив влився мiж двома горами в густий сосновий та кленовий лiс. З усiх бокiв обступили його високi-превисокi верби, аж трохи понахилялись над водою, позчiплювались зеленими верхами, заглядаючи в свiтлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.

Понад заливом, по луках пiшли, скiльки оком скинути, високi очерета, густа зелена осока. А мiж осокою просунулись насилу-силу через гущавину густi лози, високi осокори та верби. По мiлководдi скрiзь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовтi та бiлi квiтки та зеленi макiвки. Пiд прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленiло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрiбне, як пух, свiтилось чисте пiскувате дно з бiлими черепашками. Куди не кинь оком, скрiзь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологi зеленi луки.

— Сядьмо отут, сину, пiд осокорами. Сюди, мабуть, i звiр не заходить.

Одпочили вони, з’їли по шматку хлiба. Оглядiла мати голову синовi i почала полоскати в водi чорнi сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купається не накупається, пiрнає, брьохається, грає, як та риба, в чистiй водi. З води бiжить на пiсок вигрiватись, з пiску в воду та знов на пiсок. А мати втiшається, дивлячись на дитячi iграшки. Нарвало хлоп’я довгого бадилля з латаття з жовтими та бiлими квiтками, поламало його дрiбно, неначе разки зеленого намиста, обвертiло тими разками шию й голову, й бiлi груди, оперезалось, неначе поясом, бiлим та жовтим цвiтом. Як та водяна русалка в зеленому баговиннi, вигравав хлопець в водi: то полiзе десь в густу осоку за водяними пiвниками, тiльки головка його чорнiє та блищить бiле, незагорiле тiло крiзь гостроверхий лист.

А мати i спиняє, й жалує спиняти сина, дивиться i втiшається.

Привела сина додому, та й не довго втiшалась! Попереду манила, хто питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Завдала тiльки жалю собi Ганна, надiючись на помiч. Ще бiльше вилила вона слiз, ряснiше стало латок на старiй свитинi. Хилиться повiтка ще нижче, пустiє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синовi.

А об чоловiковi не було й звiстки! Вже Ганна перестала й тужити по йому, вже й почала забувати, як все на свiтi забувається, бо вийшов один жаль з серця, а другий ввiйшов в серце.

Одного вечора пiд Ганниною хатиною став вiзок. Звiдтiль вискочив москаль — не москаль, а пан не такий. Вибiгла Ганна з хати i не пiзнала свого сина Iвася. Вiн вирiс, вирiвнявсь! Достоту такий став, як його батько! Такi брови, чорнi та рiвнi, впилися в бiле чоло; такi губи, червонi, повнi; тiльки лице в його було бiлiше, Зовсiм панське, нiс тонший, волос гладший.

— Здравствуйте, матушка! - сказав вiн по-московськiй. — Чи не пiзнаєте свого сина? — А сам стоїть, у боки взявшись. Ганна зрадiла й заплакала. Побачила сина i разом згадала чоловiка, бо син стояв пред нею, неначе батько його — колись давно, ще в хатi старої Хомихи.

— От я приїхав до вас, матушко, в гостi. Найняв хурмана, та не всi грошi заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?

А в матерi в скринi всього-на-всього двi копи з п’ятаком.

Вхопила Ганна свою новiшу свитину, побiгла до шинкарки, заставила за карбованця i одрядила жида, що привiз сина.

Ганна вiтає, приймає сина всiм, що було у неї найдобрiшого, що тiльки знайшлося в убоiй хатинi.

— Як же, сину? — питає мати. — Чи ти вже зостанешся дома, даси менi помiч?

— Hi, матушко, — говорить до неї син, та все по-московськiй, та все звисока. — Я скiнчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловiк. Менi треба йти на службу.

— Куди? в москалi? — питає мати, сама аж перелякалась.

— О нi, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловiк, можу дойти до високих степеней, дослужитись.

— Не зрозумiю, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?

— Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина при моїх дарованiях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться, по просвiщенiю пройтись по вciм проложеним путям.

Писар заїхав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матiр’ю.

— То ти будеш щасливiшим од свого батька? Слава ж тобi, господи, що ти змилувався над нами, сиротами, що син мiй буде щасливiший, не буде так поневiрятися, як я отут.

Аж перехрестилась Ганна, дякуючи боговi, i дала co6i зарiк найняти акахтист i обмiняти свiчку.

— Я приїхав, матушко, оглядiти своє наслiдство, — почав син. - Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки.

— А чим же я, сину, буду поправляти їx, коли я не маю шматка хлiба в хатi, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?

— А де ж дiлась, мамо, комора? — спитав син.

— Продала.

Син схилив голову i насупив брови.

— _А нащо ж ви, мамо, продали?

— Бо твоїй матерi не було чого їсти: доводилось часто їсти однi cyxapi, та й то, хвалити бога, якби були.

— A xiбa ж таки немає доходу з нашого грунту? — питав син.

— Мiшкiв з чотири картоплi та вiнкiв зо три цибулi, — одказала мати. - Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?

Ганна показала синовi обидвi пучки, синi, покопирсанi неначе ножем, з синiми нiгтями. Син замовк.

— Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.

— А xiбa ж ти, сину, швидко поїдеш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою, хоч надивлюся на тебе.

А син наговорився, тiльки не з матiр’ю, а з Мариною. Прибiгла наче ненароком; на головi нова хустка, на шиї добре намисто. Писар не одступав од Марини, а вона як у вiчi йому не вскочить — дивиться на його. Розчервонiлось лице, розгорiлись очi! Перед нею, неначе з того свiту вернувся, сидiв її милий Василь, та ще став i кращий, i молодший: лице бiлiше, губи червонiшi, погляд веселiший, дитячий трохи, осмiх милий, аж по душi гладить, а вся постать якась панська, мiська.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций