Станіслав Лем Голос Неба — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 4 сентября 2014





Більшість людей вважає, що немає таких лестощів, яких улещуваний залюбки не проковтнув би. Коли це є правилом, то я становлю виняток, бо похвали для мене ніколи нічого не важили. Хвалити можна, сказати б, тільки згори донизу, а не знизу догори; я й сам добре знаю, чого я вартий. Або Гротіуса попередив Белойн, або просто він мав добрий нюх. Він багато говорив, нібито вичерпно відповідав на мої запитання, але під кінець розмови все, про що я довідався, можна було б умістити на двох сторінках.

Головною перешкодою для мене була секретність праць. Белойн розумів, що це буде найдражливіший пункт, тому написав мені в листі про свою особисту зустріч із президентом, який запевнив його, що, за винятком інформації, яка могла б зашкодити державним інтересам Сполучених Штатів, всі складові робіт Проекту будуть опубліковані. Скидалося на те, що, на думку Пентагона, принаймні тієї його ланки, яка взяла Проект під своє крило, послання з зірок являло собою різновид планів супербомби чи іншої ультимативної зброї,- концепція, на перший погляд, скоріше дивна, що свідчила не так про наміри галактичних цивілізацій, як про загальну політичну атмосферу на Землі.

Попросивши Гротіуса почекати три години, я, не поспішаючи, пішов на вересовище і там на осонні ліг на траву, щоб усе обміркувати. Ні Гротіус, ні Белойн у листі навіть не натякнули на те, що я повинен буду дати обіцянку, а може, навіть присягу про дотримання таємниці, проте така “ініціація” [2] у Проекті розумілася сама собою.

То була типова для сучасного вченого ситуація - ще й специфічно загострена; її можна було б вважати зразком. Найлегше, аби не бруднити рук,- у страусино-пілатівський спосіб не втручатися ні до чого такого, що, хоча б у віддаленому наслідку, могло спричинитися до посилення могутності засобів винищення. Але те, чого не хочемо робити ми, завжди роблять за нас інші. Ви скажете, що з погляду моральності це не аргумент; я не заперечую. Але можу висловити припущення, що той, хто погоджується брати участь у такій роботі, відчуваючи докори сумління, зможе у критичну хвилину діяти відповідним чином, навіть якщо йому не вдасться нічого змінити; але коли на його місці буде людина, позбавлена сумнівів, то жодного шансу на це взагалі не зостанеться.

Щодо мене, то я й не думаю таким чином захищатися. Я керувався іншими міркуваннями. Коли мені стає відомо, що відбувається щось надзвичайно важливе і водночас потенційно загрозливе, я Завжди волію бути в тому місці, ніж чекати розвитку подій з чистим сумлінням і нічим не зайнятими руками. Окрім того, я не міг повірити, що цивілізація, незрівнянно вища за нашу, вислала у космічний простір інформацію, яку можна було б обернути на зброю. Якщо люди з Проекту думали інакше, мене це аж ніяк не обходило. Зрештою, шанс, який несподівано відкрився переді мною, не можна було порівняти ні з чим, що іще могло випасти мені на долю в житті.

Наступного дня ми з Гротіусом вилетіли до Невади, де на нас уже чекав військовий вертоліт. Я відчув себе серед гвинтів і трибків точного й надійного механізму. Цей другий рейс тривав близько двох годин, і майже весь час ми летіли над південною пустелею. Гротіус докладав усіх зусиль, щоб я не почував себе як щойно завербований член банди гангстерів, і тому не нав’язувався, не намагався одразу ж утаємничити мене в похмурі секрети, які чекали на мене у місці призначення.

Зверху селище нагадувало потонулу в пісках пустелі неправильної форми зірку. Жовті бульдозери, наче жуки, повзали по краях дюн. Ми приземлилися на пласкому даху найвищого будинку селища; його архітектура не справляла приємного враження. То був комплекс масивних бетонних брил, збудований ще в п’ятдесяті роки як технічний і житловий центр нового атомного полігону, оскільки із зростанням потужності зарядів старі полігони ставали непридатними до використання. Навіть у віддаленому від них Лас-Вегасі після кожного потужного вибуху вилітали шибки. Новий полігон мав розміститись у серці пустелі, десь миль за тридцять від селища, убезпеченого від можливої радіоактивної хмари та опадів з неї.

Увесь район забудови обнесено було системою спрямованих до пустелі, косо нахилених щитів, що мали розбивати ударну хвилю; усі будівлі були без вікон, з подвійними стінами,- порожнину між ними заливали водою. Усі комунікації було проведено під землею, житлові будинки і споруди технічного призначення спроектовано круглими й розташовано так, щоб виключити можливість небезпечної кумуляції ударних сил, що виникають унаслідок багаторазового відбиття й заломлення повітряної хвилі.

Але все це - передісторія селища, бо незадовго до закінчення будівництва було оголошено ядерний мораторій. Тоді сталеві двері будинків наглухо позамикали, вентиляційні отвори позакривали, машини і пристрої, змащені тавотом, спущено було в ящиках до підземелля (під рівнем вулиць знаходився другий рівень - складів та комор, і третій - швидкісної залізниці). Селище гарантувало цілковиту ізоляцію робіт, і через те хтось у Пентагоні призначив його під Проект, може, ще й тому, що це давало змогу використати оті кількасот мільйонів доларів, викладені у бетон і сталь.

Пустеля не змогла пробратися до середини селища, тож вона засипала його піском, через що спочатку було багато клопоту з очищенням; виявилося, що водопровідна система не діяла, оскільки змінився рівень ґрунтових вод, і треба було пробивати нові артезіанські свердловини. Доки пішла вода, її привозили вертольотами. Про все це мені докладно розповідали, щоб я зрозумів, як багато виграв від того, що мене запросили сюди з запізненням.

Белойн чекав мене на тому самому даху, який служив головним аеродромом для вертольотів. У самому будинку розміщено було адміністрацію Проекту. Востаннє ми бачилися з Белойном за два роки до того, у Вашінгтоні. Це чоловік, з чийого тіла можна викроїти двох, а з духу - чотирьох людей. Белойн є і, мабуть, залишиться більшим від своїх здобутків, бо дуже рідко трапляється, щоб у такої обдарованої людини усі, сказати б, психічні коні з однаковою силою тягли в одному напрямку. Трохи схожий на святого Фому Аквінського, котрий, як відомо, не в кожні двері міг протовпитись, трохи - на молодого Ашурбаніпала (тільки без бороди), він завжди прагнув робити більше, ніж міг. І хоча це тільки моє припущення, я маю підозру, що він - на іншій основі і, мабуть, у ширших масштабах - самому собі зробив протягом кількох років ті ж психокосметичні операції, про які - стосовно моєї особи - я говорив у передмові. Потай потерпаючи (повторюю, це лише моя гіпотеза) через свою зовнішність і душевний стан,- адже він був невпевненим у собі, боязким товстуном,- Белойн обрав манеру поведінки, яку можна назвати оберненою іронією. Він геть про все говорив неначе “в лапках”, з підкресленою ненатуральністю і перебільшенням, акцентованими ще й самою манерою висловлюватись - так ніби послідовно чи експромтом грав вигадані ad hoc [3] ролі; кожного, хто не знав його віддавна і досить добре, Белойн шокував тим, що ніколи не можна було зрозуміти, до чого він ставиться як до правди, а до чого як до фальші, коли він говорить серйозно, а коли - розігрує співрозмовника.

Оте іронічне “в лапках” стало, зрештою, його єством; він міг з його допомогою виголошувати horrenda [4], яких нікому іншому не пробачили б. Він міг навіть, перебираючи всяку міру, глузувати з самого себе, бо вироблений ним, власне, примітивний, прийом, завдяки послідовному застосуванню зробив його навдивовижу невразливим.

З жартів, з самоіронії він збудував навколо своєї особи такі невидимі фортечні мури, що навіть ті, хто, як я, знали його багато років, не здатні були передбачати його реакції; я припускаю, що він свідомо дбав про це і все, що іноді здавалося звичайним блазнюванням і цілковитою імпровізацією, робилося з певним наміром.

Наша дружба народилася з того, що Белойн спершу не сприймав мене поважно, а потім - заздрив мені. І те, і друге мене швидше забавляло. Спочатку він вважав, що йому - філологу й гуманітарієві - ніколи в житті не знадобиться математика, і, духовно піднесений, ставив науку про людину вище від науки про природу. Але згодом він поринув у мовознавство як у небезпечну любовну пригоду, почав боротися з панівною у той час модою на структуралізм і, хоча й не без внутрішнього опору, відчув смак до математики. Отже, ніби несамохіть, він опинився на моєму терені і, розуміючи, що тут він слабший за мене, зумів у такий спосіб признатися в цьому, що саме мене разом із моєю математикою було висміяно. Чи я вже казав, що Белойн являв собою постать доби Ренесансу? Мені водночас і подобався, і виводив з рівноваги його дім, де завжди було стільки люду, що поговорити з господарем сам на сам вдавалося не раніше, ніж опівночі.

Усе вищесказане стосується фортечних мурів, якими Белойн оточив свою особу, але не її самої. Потрібна спеціальна гіпотеза, щоб здогадатися, що ховається intra muros [5]. Припускаю, що - страх.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций