Джон Апдайк Голубине Пір’я — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 29 августа 2014



.. господь, бог твій, що - господь, бог твій, що…” Потім можна було ставити запитання, хоч звичайно ніхто їх ніколи не ставив. Сьогоднішньою темою була остання третина “Вірую”. Коли прийшов час ставити запитання, Дейвід, червоніючи, промовив:

- Я хотів би знати про воскресіння… Чи з хвилини смерті до судного дня в нас є свідомість?

Добсон закліпав очима, зморщив маленькі гарні уста, показуючи цим, що Дейвід ще дужче ускладнює і так складну річ. На обличчях інших учнів проступив холодний подив, ніби в Дейвідовому запитанні було щось непристойне.

- Ні, думаю, що немає,- відповів велебний Добсон.

- Ну, а де ж перебуває наша душа весь цей час?

Клас відчув, що діється щось незвичайне. Боязкі очі Добсона зволожилися, наче він силкувався хоч формально підтримати дисципліну; одна дівчина, найтовща, дурнувато посміхнулася до своєї сестри-близнючки, не такої товстої. Стільці стояли нерівним колом. Настрій, що, ніби струм, перебігав по тому колу, вжахнув Дейвіда. Невже кожен з них знає щось таке, що йому не відоме?

- Мабуть, можна сказати, що наші душі сплять,-мовив Добсон.

- А тоді вони прокинуться, і земля залишиться такою, як була завжди, з усіма людьми, що на ній жили? Де ж тоді буде небо?



Аніта Гаєр захихотіла. Добсон глянув на Дейвіда пильно, але з виразом якогось незрозумілого прощення, наче між ними була таємниця, а Дейвід її тепер зрадив. Проте Дейвід не знав ніякої таємниці. Він хотів тільки одного: щоб Добсон сказав те, що казав кожного недільного ранку. А той не хотів. Ніби тих слів не годилося казати в розмові.

- Ти міг би, Дейвіде, уявити собі небо приблизно так: це те, що Авраам Лінкольн зробив для нашої країни і що живе після нього.

- Але чи Лінкольн свідомий того, що воно живе після нього? - Дейвід почервонів, тепер не з сорому, а з люті; він ішов сюди з такою довірою, а з нього роблять дурня.

- Чи він свідомий цього? Я б сказав, що ні; але це не має значення.- Голос Добсонів набув твердості боягуза; в ньому тепер бриніла ворожість.

- Не має?

- Так, перед лицем господнім не має.

Єлейність, приголомшливе нахабство цієї відповіді так образили Дейвіда, що на очах у нього виступили сльози. Він опустив погляд на книжку, де слова “обов’язок”, “любов”, “послух”, “честь” були складені у формі хреста.

- У тебе є ще якісь запитання, Дейвіде? - озвався Добсон уже ласкавим голосом.

Інші учні вже гомоніли, складаючи свої книжки.

- Ні,- відповів Дейвід твердо, але не зміг підвести очей.

- Чи моя відповідь задовольнила тебе?

- Так.

Священик замовк, і сором, який він мав би відчувати, пойняв Дейвіда; оскарження в облудності звалилось на нього, невинного, і він знав: збоку, мабуть, здавалося, що то почуття вини не давало йому підвести очей, коли він виходив, хоч Добсон пронизував його своїм поглядом.

Батько Аніти Гаєр підвіз його битим шляхом до путівця. Дейвід сказав, що далі піде пішки, хоче прогулятися, і збагнув: містер Гаєр тому так швидко погодився на це, що не хотів порошити свого синього “б’юїка”. З цим було все гаразд, як і з усім, поки ти його розумієш. Від обурення, що його ошукали, що ошукали християнство, всередині в Дейвіда щось затверділо. Рівний, утоптаний путівець, на якому подекуди витикалося рожевувате каміння, був ніби дзеркалом його настрою. Квітневе сонце лило своє проміння з самої середини західної половини неба; в ньому вже вчувалася літня спека. Придорожній бур’ян покрила курява. Серед свіжої трави і густої, як щітка, озимини комахи, мов заведені, співали свою монотонну пісню. Віддалік під лісом Дейвід побачив тоненьку постать у батьковому піджаку. Мати. Він дивувався, що їй подобаються такі прогулянки, бо йому самому рудуваті смуги полів, що лагідно підіймалися й опадали, здавалися тільки втіленням безмежної втоми.



Рум’яна від свіжого повітря й радості, матії повернулася з прогулянки раніше, ніж Дейвід сподівався, і, вражена, застала його з дідусевою Біблією. Це була груба, невеликого формату чорна книжка; палітурки там, де її тримали дідусеві пальці, були витерті, спинка трималася з одного боку лише на тонкій стяжці матерії. Дейвід шукав того місця, де Ісус каже одному з розбійників на хресті: “Ще й день не мине, як ти будеш зі мною в царстві небеснім”. Досі він ніколи не читав сам Біблії. А зніяковів так, коли мати застала його над нею, тому, що йому був огидний весь апарат святості: задушливі церкви, крикливі гімни, бридкі вчительки з недільної школи і їхні дурні брошурки; все в них він ненавидів, крім одного - обіцянки, яку вони з собою несли, обіцянки, яка в пайспотвореніший спосіб - ніби найгіршій старій почварі в королівстві раптом запропонував свою руку принц,- робила можливою кожну добру й реальну річ: гру в м’яча, жарти, дівчат з повними грудьми. Він не міг пояснити все це матері.

Не встиг. Вона випередила його запитанням, сповненим перебільшеної турботи:

- Дейвіде, навіщо ти взяв дідусеву Біблію?

- Читати. Ми ж бо живемо в християнській державі, чи як?

Мати сіла на зелену канапу, яка в Олінгері колись стояла у вітальні під орнаментованим люстром. Від прогулянки на щоках у неї все ще грала усмішка.

- Я хотіла б, щоб ти мені про все розповів, Дейвіде.

- Про що?

- Про те, що тобі не дає спокою. Ми з батьком обоє помітили, що тебе щось турбує.

- Я запитав велебпого Добсона про небо, а він сказав, що воно схоже на добрі діла Авраама Лінкольна, які живуть після нього.

Він сподівався, що це її приголомшить.

- Ну й що? - запитала мати, чекаючи ще якогось пояснення.

- Більше нічого.

- А чому тобі не сподобалося те, що він сказав?

- Ну, хіба ви не бачите? Виходить, що неба взагалі помає.

- Не бачу, щоб так виходило. А ти хотів би якого неба?

- Не знаю, якого. Але хотів би, щоб воно чимось було. Я сподівався, що він скаже мені, яке воно. Думав, що це його робота.

Дейвід розсердився, відчувши, що здивував матір. Вона думала, що небо давно вивітрилося йому з голови. Уявляла собі, що пін уже також приєднався, хоч мовчки й таємно, до змови, якою - пін тепер знав це - було все навколо нього.

- Дейвіде, тобі ніколи не хочеться відпочити?

- Ні, не хочеться.

- Ти ще такий молодий. Коли ти будеш старший, то все сприйматимеш інакше.

- Дідусь не сприймав інакше. Гляньте, яка ця книжка зачитана.



- Я ніколи не могла зрозуміти твого діда.

- А я не розумію священиків, які кажуть, що небо схоже на пам’ять про добрі діла Лінкольна. А коли ти це Лінкольн?

- Я думаю, що велебний Добсон помилився. Спробуй вибачити йому.

- Не в тім річ, що він помилився! Річ у тім, що ти вмреш і ніколи вже не будеш ходити, бачити, чути.

- Але ж, любий мій,- роздратовано сказала мати,- не можна бути таким жадібним і хотіти більше, як маєш. Господь послав нам такий чудовий весняний день, подарував нам ферму, перед тобою ще ціле життя…

- Отже, ви вважаєте, що бог є?

- Авжеж б,- мовила вона з такою глибокою полегкістю, що обличчя її проясніло, стало спокійне й лагідне.

Дейвід стояв надто близько від матері і бонися, що вина простягне руку, щоб погладити його.

- Отже, він створив усе? Ви відчуваєте це?

- Так.

- А хто ж тоді створив його?

- Людина, а хто ж. Людина.

Вона аж засяяла з радощів, що знайшла таку вдалу відповідь.

Але Дейвід зневажливо махнув рукою:

- Ну, це знову ж виходить, що його немає.

Мати хотіла взяти його за руку, але він відсмикнув її.

- Дейиіде, це таємниця. Диво. Диво таке величне, що велебний Добсон не зміг би його пояснити. Адже ти не кажеш, що будинків немає тому, що їх спорудила людина.

- Не кажу. Проте бог. повинен бути інакший.

- Але ж, Дейвіде, ти маєш докази. Виглянь лишень у вікно на сонце, на поля.

- Це гірка втіха, мамо. Хіба ви пе розумієте,- він кахикнув, бо йому щось застрягло в горлі,- що коли ми вмремо, то для нас скінчиться і сонце, й поля - геть усе! Ох, який жах. Який безмежний жах!

- Що ти, Дейвіде, зовсім ні. Адже ясно, що ні.

Вона схвильовано простягла руки, показуючи тим порухом, що ладна прийняти в свої обійми його безпорадність; уся її граційність, лагідність, її любов до прекрасного зосередилися в очікувальній напрузі, і це викликало в ньому бурхливу ненависть.

Він не дасть ласкою відвернути себе від правди. “Я путь, я правда…” - Ні,- мовив він.- Лишіть мене самого.

Він узяв за піаніно тенісний м’ячик і вийшов надвір кидати його в причілок будинку. Вгорі на стіні видніла латка, де руда штукатурка, накладена на пісковик, відпала, і він намагався влучити в неї м’ячиком, щоб надлупати її ще більше. Його глибокий внутрішній біль заступила менша, але ближча тривога, що він образив матір. Він почув, як па дорозі заторохтіла батькова

Машина, і зайшов до хати помиритися, поки з’явиться батько.

На щастя, мати не дихала гарячою, задушливою люттю, а була холодна, рішуча й ділова; вона простягла йому старий зелений томик, свого інститутського Платона, і сказала:

- Я хочу, щоб ти прочитав “Притчу про печеру”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций