Рей Бредбері Кульбабове вино — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 17 августа 2014



Щороку те саме й так само, ніякої переміни, ніякої різниці. Але ж це тільки одна половина літа, Томе.



- А друга?



- Друга - це те, що ми робимо вперше у житті. - Як от їмо маслини?



- Ні, я про важливіші речі. Ось, приміром, якби раптом виявилося, що дідусь чи тато знають не все на світі.



- Та ти що! Вони ж знають геть усе, що тільки можна знати!



- Не сперечайся, Томе. Я вже записав це у свої “Відкриття і одкровення”. Вони знають не все. Але це не такий уже й гріх. І це я теж відкрив.



- А які ще дурниці ти там записав?



- Що я живий.



- Ха, оце відкриття! Та всі ж знають…



- Те, що я думаю про це, усвідомлюю це,- ось у чому відкриття. Отак живеш собі, щось робиш - і сам того не помічаєш. А потім раптом бачиш: ага, я живу, я роблю те й те,- і це справді уперше в житті. Ось я й поділю у своєму записнику літо на дві половини. Спочатку в мене йдуть “Звичайні справи і події”. Вперше Цього року пив шипучку. Вперше пробіг босий по траві. Вперше мало не потонув у озері. Вперше їв кавун. Убив першого москіта. Вперше збирав кульбаби. Усе це ми робимо з року в рік і ніколи про таке не думаємо. [347]



А отут, у другій половині, будуть “Відкриття і одкровення”. Чи, може, краще “і осяяння” - теж гарне слово,-чи “усвідомлення”, га?.. А загалом так: коли робиш щось уже відоме й звичне - ну, розливаєш у пляшки кульбабове вино абощо,- то це йде у “Звичайні справи і події”. Та коли потім про це думаєш, то свої думки, дурні вони там чи ні, записуєш у “Відкриття і одкровення”. Ось що я записав про кульбабове вино: “Кожна його пляшка - це закоркована й збережена про запас частка літа дев’ятсот двадцять восьмого року”. Ну як воно тобі, Томе?



- Та я вже давно за тобою не встигаю.



- То я прочитаю тобі ще. Отут, у “Звичайних справах і подіях”, у мене записано: “Вранці двадцять четвертого червня уперше цього літа посперечався з татом, і мені добре перепало”. А у “Відкриттях і одкровеннях” я написав про це так: “Дорослі й діти не можуть жити, мирно тому, що це два різні народи. Вони не такі, як ми. Ми не такі, як вони. Справді, різні народи - “і ніколи цим двом не зійтись” (1). Зарубай це собі на носі, Томе!



- А таки правда, Дуг, твоя правда! Так воно і є. Оце ж тому ми й не миримо з мамою і татом. Завжди все негаразд, з ранку до вечора. Ну й голова ж у тебе, хлопче!



- Отож тепер, як побачиш за ці три місяці щось таке, що вже робилось і робиться знов, скажи мені. І що ти про це думаєш, теж скажи. А на День праці(2) ми прочитаємо все, що набереться за літо, і побачимо, як воно вийшло.



(1) Рядок з балади англійського письменника Редьярда Кіплінга.



(2) Офіційне свято в США, що відзначається у перший понеділок вересня



- А я хоч зараз можу тобі щось сказати, Дуг. Бери олівця… Так от, на світі п’ять мільярдів дерев. Про це я вичитав у книжці. І під кожним деревом лежить тінь, правда ж? Виходить, звідки береться ніч? А ось я тобі скажу. Ніч - це і є вся ота тінь, що розповзається з-під п’яти мільярдів дерев! Поміркуй сам! Можна сказати, тінь затемнює повітря, неначе бруд воду. Отож якби придумати такий спосіб, щоб затримати її під тими п’ятьма мільярдами дерев, то не було б і ночі, і нам не доводилося [348] б лягати спати! Оце ж воно і є, Дуг,- щось відоме, звичайне, і щось нове.



- Справді, тут є і відоме, і нове.- Дуглас лизнув свій жовтий олівець “Тайкондерога”, який страшенно подобався йому оцією своєю назвою.- Ану, повтори те, що ти сказав.



- На світі п’ять мільярдів дерев, і під кожним лежить тінь…





?



Атож, літо складалось із звичних обрядів, і кожен обряд мав свій час і своє місце. Час і місце робити лимонад, або чай з льодом, або кульбабове вино, купувати літнє взуття чи бігати босоніж; і, нарешті, невдовзі по всьому тому наставав час урочисто чіпляти на веранді гойдалку.



Третього літнього дня, десь надвечір, дідусь виходив на веранду й наче знічев’я починав роздивлятися два порожні кільця під стелею. Тоді повагом підходив до балюстради, заставленої вазонами з геранню, мов капітан Ахаз (1), що оглядає пильним оком ясний погідний день і ясне небо, слинив палець, щоб перевірити, чи немає вітру, й скидав піджак - чи не холодно буде цієї призахідної години в самій сорочці. Потім поважно кивав головою, відповідаючи на вітання інших капітанів, що також повиходили власними персонами на свої заквітчані веранди подивитися на тихе: лагідне надвечір’я, полишивши своїх дружин цвірінькати чи сердито дзявкати на манір болонок за темними протимоскітними сітками в розчинених дверях.



- Гаразд, Дугласе, будемо чіпляти. Вони відшукували в гаражі й переносили на веранду запорошене сидіння на ланцюгах, яке могло б правити й за парадне сідло для слона і на якому так добре було розкошувати тихими літніми вечорами, і дідусь чіпляв його на кільця під стелею.



Дуглас, як легший вагою, сідав на гойдалку перший. А вже потім і опасистий дідусь обережно вмощувався поруч нього. І вони, мовчки всміхаючись і киваючи один До одного, помалу погойдувалися вперед-назад, вперед-назад.



(1) Персонаж роману Германа Мелвілла “Мобі Дік”. [349]



Хвилин через десять на веранді з’являлася бабуся з відром води та щітками й бралася мести, мити і шарувати підлогу. Потім з кімнат виносили стільці та плетені й полотняні крісельця, щоб усім вистачило.



- Люблю посидіти на веранді раннього літа,- казав дідусь,- поки москіти ще не заїдають…



Десь годині о сьомій, ставши під розчиненим вікном першого-ліпшого будинку, можна було почути, як у їдальні відсувають стільці від столів, а потім хтось починає бренькати на старому, з пожовклими клавішами піаніно. В кухнях черкали сірники, булькотіла в мийницях гаряча вода, і перші вимиті тарілки з брязкотом ставали сушитися на дротяні полички. Звідкись долинали приглушені відстанню звуки грамофона. А ще за годину на оповитих присмерком вулицях під величезними дубами й в’язами одна по одній оживали затінені веранди будинків, і на них, мов фігурки, що показують ту чи ту погоду в годиннику з барометром, з’являлися люди.



Перший виходив у густу й солодку вечірню сутінь дядько Берт, а часом дідусь, потім батько, потім хтось із двоюрідних братів, усе самі чоловіки, в хмарках тютюнового диму,- жінки ще залишалися в трохи прохололій кухні давати лад своєму жіночому світові, і звідти долинали їхні голоси. А під дахом веранди вже перемовлялися чоловіки, що посідали, задерши ноги, хто куди міг, тим часом як хлопці вмощувалися поряд на вичовганих східцях або на дерев’яній балюстраді, звідки протягом вечора неодмінно щось падало - чи то вазон з геранню, чи то котрийсь із хлопчаків.



Аж ось за москітною сіткою в дверях виникали примарні постаті бабусі, прабабусі й матері, і тоді чоловіки підхоплювалися й метушилися, пропонуючи їм, де сісти. Жінки приносили з собою всілякі віяла - хто згорнуту газету, хто бамбуковий віничок, хто напахчену хустинку - і, розмовляючи, обмахували ними обличчя.



Про що вони цілий вечір балакали, наступного дня вже ніхто не пам’ятав. Та ні для кого й не важило, про що ті розмови дорослих,- важило тільки те, що звуки їхніх голосів, то гучніючи, то затихаючи, линули над тендітною папороттю, яка облямовувала веранду з трьох боків; важило тільки те, що містечко помалу затоплювала темрява, спадаючи на будинки, мов чорна вода, і що в цій темряві жевріли вогники сигар, і що розмова все [350] точилася й точилася. Сокотіння жінок линуло надвір, полохаючи перших москітів, і ті знавісніло танцювали в повітрі. Мову чоловіків убирала в себе деревина старого будинку, і, заплющивши очі й притуливши вухо до мостин підлоги, можна було почути безугавний глухий гуркіт чоловічих голосів, який то гучнішав, то затихав, мов далекий землетрус десь у політичних сферах.



Дуглас притулявся спиною до сухих дощок веранди, потішений і заспокоєний усіма тими голосами, сподіваючись, що вони ніколи не змовкнуть і їх неквапний плин з тихим жебонінням струменітиме по його тілу, по приплющених повіках, вливатиметься в сонні вуха. Порипування крісел-гойдалок скидалося на сюрчання цвіркунів, сюрчання цвіркунів скидалося на порипування крісел-гойдалок, а замшіла бочка під ринвою біля вікна їдальні плодила вже котре покоління москітів, обіцяючи поживу для розмов ще на багато літ надалі.





Так хороше було сидіти літнього вечора на веранді, так безтурботно й спокійно, аж хотілося, щоб він тривав без кінця. То все були приємні, усталені звичаї: чоловіки розкурювали люльки, у блідих руках жінок мигтіли в присмерку в’язальні спиці, потім усі бралися до морозива-ескімо в сріблястих обгортках, хтось приходив, хтось ішов. Бо протягом вечора там устигало погостювати мало не все містечко: заглядали сусіди з суміжних будинків і з того боку вулиці; спинялися по дорозі, проїжджаючи в своєму басовитому електричному автовізку, міс Ферн та міс Роберта і часом прокочували Том а чи Дугласа навколо кварталу, а потім заходили посидіти хвилинку, обмахнути віялами розшарілі обличчя; а то Ще містер Джонас, скупник мотлоху, залишивши свою конячину та фургон десь поблизу під деревами, квапливо піднімався східцями на веранду з таким нетерплячим виглядом, наче його розпирало від слів і він мав сказати щось нове, чого ніхто ще не чув,-• і якось так виходило, що про це й справді ніхто доти не чув.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций