Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 11 августа 2014



Врятує нас тільки вітер, тільки вода в річках. Зброя на світанку така гарна, блискуча, вона сяйлива. Кожен із нас має цю зброю при собі — гостру, як Слово Боже. Не забувайте також про золото сонця, про мох на камінні, про теплі дзеркала осені. Кохайте дівчат — і народять вас самих. Розводьте бджіл і не топчіть мурашок — повернеться до вас сторицею. Вирощуйте хліб, як про те написано в книгах, пасіть отари на схилах. Вирізьблюйте дерев’яних героїв, купуйте птахів у клітках, випускайте на волю. Рибу ловіть і любіть, як і будь-який інший символ. Слухайте власну кров, бо кров — це держава. Шануйте кожну травинку, адже трава — це нація, це надія. Моліться лишень тоді, коли бачите мушлю, чи птаха, чи рану. Дійшовши наприкінці літа до себе самих, зрозумійте, що шлях безконечний. Бог є Любов, Бог є Нафта, все інше теж.

Ти п’янієш від власних слів, як від цієї пекучої самогонки, Мартофляче. Вони вже зараз готові йти за тобою. Принишклі, вони щось там записують у своїх збаламучених головах і вдають, ніби щось второпали з того, що ти тут наплів, хоча ти й сам нічого не второпав, але відчуваєш, як воно зараз їм потрібно. З’являється гітара, і тоненький вухатий менестрель в окулярах починає ледь чутно перебирати струни, ви знову випиваєте, Мартофляче, тобі добре, вологі терносливи відсвічують теплим вогнем, усе затихло, ангели літають, вухатий починає співати про якусь фатальну виправу славного Війська Низового, з якої ніхто не повернувся ще й досі, і так вони блукають дикими пущами і дотепер не знають, а де ж вони — чи то в Європі, чи то в Туреччині, чи, може, в раю. Пісня проймає до сліз, хрустиш пальцями, Мартофляче, плаче Зореслава, плачуть майже всі, закурюють, випивають, знову плачуть, бо починається друга пісня — про білі кості на самому дні Петербурга, як вони все-таки проростають і навесні зеленіють крізь асфальт, а петербурзькі гімназистки сплітають собі вінки, і вони, твоє товариство, поволі підводяться й починають танцювати, тут-таки, на подвір’ї, довкола столу, і хтось забирає від тебе вологу зірку Зореславу, вона теж танцює, а вас при столі тільки двоє — ти і вухатий, котрий на цей раз співає наступну пісню — про полонянку з зеленого лісу, як вона пішла по ягоди, а її вполювали татари, але вона втекла, а потім пішла на річку, і її схопили вражі ляхи, але вона втекла, а потім вийшла заміж за нелюба з бородою, то й досі мучиться…

Куйовдиш собі бороду, Мартофляче, і, мабуть, зовсім не так розумієш виконану пісню, іноді виникає в тобі думка про Зореславу, де вона може бути, всі кудись позникали, танцювали та й позникали, тільки ви удвох із вухатим слухаєте один одного, ти йому читаєш вірші, він тобі співає, потім просто довго мовчите, а ніч як море, хоч галас із площі ледь-ледь долинає сюди, в цей середміський патіо, на це гостинне подвір’я.

Щось ти забагато випив, Мартофляче, куди юна в чорта поділася, я показав би їй справжнього мужчину, ми сотворили б любовне дерево, ми виросли б аж до неба, я дер би її, як мавпа папір, з ким вона зараз, хто їй цілує пальці?

— Музика — це рухома архітектура, — продовжуєш свої резонерства, хоч вухатий вже, здається, задрімав при столі. — Електрифікація — це комунізм мінус радянська влада. В силі — єдність народу. Ця солодка свобода — Слово. Мені глибоко приємні ваші думки, але я віддам життя за те, щоб ви не могли їх вільно висловити, пане Вольтер, — по цих міркуваннях підводишся і вирушаєш у сад, там темрява, і трава плутається під ногами, Мартофляче, але врешті ти знаходиш те, що шукав — Зореслава спить на траві, точніше, на постеленому плащі, притулившись до сплячого хлопчиська, він має золоте волосся і червоно-чорний значок, а вона — твої ініціали на лобі, вони лежать, обнявшись, як Божі діти, і бачать уві сні рідні свої небеса, яка ідилія, невже він її не виграв, лопух, пацан, недоносок, хоч би нового українця зачав.

Але тут уже нема що робити, треба кудись іти. Повертаєшся на подвір’я, минаєш вухатого, котрий так і заснув при столі, окуляри впали, а він закинув голову з випнутим борлаком і так собі хропе, що сил нема слухати, добредаєш до хвіртки, Мартофляче, і опиняєшся на вулиці — старовинні стіни довкола тебе, порослі мохом, плющем і лавром, кроки твої, хоч і нетверді, проте лункі й глибокі. Де в біса той Ринок, чи той готель, хочеться спати, хочеться жінки, хочеться курити, хочеться друга.

І сам я на всьому світі, і нікому мене не треба, ну чого вона так дивилася, я піймався на дві терносливи, вона років на десять молодша, а так мене намахала, динамо чортопіль, вислизнула в останню мить, і сам я тепер на всьому світі, який є не що інше, як марнота марнот і повне безглуздя.

Минаючи якусь розчахнуту браму, спиняєшся. Хтось там є, Мартофляче. Біле волосся, здається, повернута спиною блондинка. Ого! Може, погладити її ззаду? Але блондинка нахиляється вперед і починає блювати, і виявляється Білинкевичем, п’яним Білинкевичем, який забрів у цю вуличку і тепер тут блює перед брамою, а потім повертається до тебе й питає:

— Ростику, ти мені привезеш Донцова з Америки?

— Як ти тут опинився?

— Уявляєш, я спав у якомусь автомобілі, тобто в багажнику, а потім мене з нього викинули…

— А куди ти йдеш? Веди мене до готелю!

— Та нащо тобі той готель? Ходімо краще до Марти.

— Не хочу до Марти, — здригаєшся, Мартофляче.

— Та не до твоєї! — регоче Білинкевич, витираючи рукавом писок. — Тут, у цій брамі живе Марта. Вона курва. Ходімо до неї — вип’ємо, поїмо, ляжемо спати.

— Вона молода? — питаєш, Мартофляче.

— Вона секс-бомба, — відповідає Білинкевич, коли ви підіймаєтеся вгору крутими дерев’яними сходами. — Вона мешкає на третьому поверсі. Вона має що випити. Вона тобі сподобається…

— Я мушу йти, — зненацька мовив Гриць. — Я мушу вас лишити.

— І ти, Грицю? — запитав Немирич.

— Пішли ви всі…— злостилася Марта, але здавалося, що їй дуже хочеться плакати. — Чого я сюди приперлася? У мене вдома діти, а я поїхала за тим старим придурком…

— Я мушу йти, — все одно сказав Гриць. — Лажа, але мушу.

— Маєш якісь справи? — поцікавився Немирич.

— Так, я мушу йти.

— Ну, то пензлюй собі куди треба, а не повторюй безконечно, як зомбі, «я мушу йти, я мушу йти»! — скипів Хомський. — Коли людина щось мусить зробити, вона ні в кого не питає дозволу і робить те, що мусить зробити. Хочеш іти — іди. Я не кину каменем тобі вслід. Але, благаю, не стій більше тут ані хвилини і не мняцкай те своє безконечне «я мушу йти». Бо в мене виникає мимовільна підозра, що насправді ти не мусиш нікуди йти…

— Ні, я мушу йти, — ще раз потішив усіх зомбі Штундера і таки пішов.

Він перетнув площу, де саме відбувалися чергові святкові спазми на кшталт акробатичних етюдів і перетягування каната, але, перш ніж повернути в колишню вулицю Сакраменток, заглянув до барвистого намету, на якому було написано «Фабрика монстрів. Здійснення бажань». Сталося так через те, що йому захотілося бути іншим.

У наметі було декілька хлопців і дівчат, переважно гарних собою, котрі надавали будь-які послуги.

— Пострижіть мене, — сказав Гриць, сідаючи у крісло перед дзеркалом.

— Хочете, я зроблю вам козацький оселедець? — спитала дівчина в такій короткій спідниці, що здавалася цілком голою.

— Так, оселедець. Обов’язково.

І вона заходилася його стригти, лишаючи на голові тільки оте славнозвісне чорне пасмо, — спочатку ножицями, потім машинкою, потім голила бритвою його череп, котрий робився дедалі лискучішим, але чорне пасмо — тепер уже справді оселедець — лишалося неторкнутим.

— Тобі дуже пасує, — сказала дівчина. — Я б на твоєму місці тільки оселедець і носила.

— Так, звичайно, — відповів Гриць.

— У тебе дуже гарна форма голови, — продовжувала вона. — Оселедець і вуса роблять тебе якимось небуденним і особливим.

— Так, я знаю.

— У тебе справжній козацький тип, — казала вона далі. — Очевидно, маєш дуже чисті гени. Нічого, що я на «ти»?

— Так, нічого.

— Ти такий неговіркий. Мабуть, справжні козаки були такими, як ти. Очі маєш карі, ніс такий тонкий і довгий, засмагле худорляве обличчя. Ти схожий на Богуна. Або на молодого Мазепу. Хочеш, я трошки наведу тобі очі? В мене є туш, помада, всілякі фарби для гриму. Не хочеш?

— Ні.

— Може, хочеш масаж? Я вмію робити фантастичний масаж. Ти відчуєш себе дуже сильним і непереможним. Ходімо, роздягнешся за тією ширмою, і я зроблю тобі масаж. Усім, кому я робила, дуже сподобалося. Тобі сподобається.

— Я мушу йти, сказав Гриць. — У мене мало часу.

— Як хочеш, — дівчина полізла рукою йому в пазуху і погладила його по грудях. — Гобі гарно з оселедцем. Я хотіла би мати від тебе дитину. В тебе дуже чисті гени.

— Дякую, я мушу йти, — сказав Гриць і рушив до виходу, але побачив хлопця у стрілецькому однострої.

— А козацького одягу нема? — спитав у нього Гриць.

— Козацький увесь розійшовся. Зрештою, стрілецький також, — відповів хлопець.

— Але мені дуже треба, — наполягав Гриць.

— Можеш одягнути цей, що на мені.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций