Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович Конотопська відьма — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 11 августа 2014



Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?

— Можемо! — закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув : — І паки реку, можемо.

— А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, — питав пан Забрьоха.

— Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзеву-лу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто ре-щи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб… i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм пре-творяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?

— Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

— Так, так. Но через кого сiє бисть?

— Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.

— Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.

— Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.

— Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.

— Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб’є тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.

— Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiс-топребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цим-балихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.

— Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?

— Не устрашимся i не убоїмся! — сказав пан Пiстряк. — Блаженния i вiчния слави достойния пам’ятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася — i да почиєть над ним земля пером, — той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.

— А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?

— Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя при-чеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?

— Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? — рiшив Уласович.

— Благо єсть, — каже писар, — утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?

— Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки… як би вiдкрутитись вiд них?

— Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хвер-лущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокро-венностях своїх.

— Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю… — Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.

Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.

На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв… “Певно, його змiнять, а сотником настановлять… вже ж нiкого бiльш, як мене”. Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: “I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушанiя… знаю такiвських… усiм вiддячу, позаполiскую їх добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!” Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: “Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дiло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудiє i десниця, i шуйця, i восполняється кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!”

IV

Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки є духу ревуть, затим хазяйки не йдуть їх доїти i не думають виганяти їх до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i їх швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають — бо усякеє диханiє без чоловiчої помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та… плюсь вп’ять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, i собi голодне, пiдiйде та й облизує слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти… Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, поївши свою соломку i бачачи, що нiхто їх не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бур’янець, то там i пасуться…

Бiля дякової школи — хоч би тобi один школяр! I пан Симеон, дожидаючи їх, ходить бiля школи, лагодячись на похорони i споминаючи про кутiю з медом, та пильненько призирається на двiр старого Кирика, що вчора вже i маслосвятiє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже i обiд варють, коли вже вiн вмер; так ба! i труба не куриться, i у дворi нiхто не шастається.

“Екхе, екхе! негли возстанеть од одра болiзнi?” — дума пан Симеон i розсужда, ходячи по надвiр’ю, якi то люди тепер тугi на здоров’я та довговiчнi стали; спом’яне про холеру, як-то їм тогдi було мудро жити, та здихне важко, увiйде у хату та й стане рiзки в’язати на школярiв, щоб над ким-небудь серце своє зiгнати…

По вгородам бур’янець i величенький, та нiхто ж то його i не дума полоти, хоч сапки i лежать бiля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свинi з поросятами, i байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають i носом копають такi новi грядки, що лиха матерi опiсля них хазяйка i у два дня у лад не доведе; а тепер нiкому їх i вигнати, бо нема нiкого… Та й що то: i у самих шинках пустiсiнько; шинкар дрiма i собi, на лавi, бо нiкогiсiнько, не то щоб горiлку пити, та й жiнки з невiстками нема, так тим-то нiхто йому не боронить i дрiмати; посудина в нього, як ще звечора попересполiскував та порозставляв, так вона i стоїть, i нiхто не навернеться у шинок i ногою…


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций