Станіслав Лем Голос Неба — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 9 августа 2014



Він поїхав до Мелвілла, де відбувався процес, і сидів у готелі, взявши в облогу Свенсонового адвоката, бо прагнув здобути стрічки, які, на його думку, мали потрапити до музею “космічних дивоглядів”. Адвокат, однак, не хотів віддати йому стрічки як особі несолідній; Лейзеровітц, якому скрізь ввижалися “антикосмічні змови”, найнявши приватного детектива, почав стежити за оборонцем і завдяки цьому довідався, що якийсь чужий, немісцевий чоловік приїхав ранковим поїздом, замкнувся з адвокатом у готелі, одержав від нього стрічки, а тоді повіз їх до Массачусетса.

Цим чоловіком був доктор Раппопорт. Лейзеровітц послав свого детектива услід за Раппопортом, який не помітив, що за ним стежать. А коли Раппопорт прибув до Вашінгтона й кілька разів побував у Раша, Лейзеровітц вирішив, що настав час діяти. Для Раша і кандидатів у майбутні учасники операції “Голос Неба” дуже прикрою несподіванкою була стаття у “Морнінг стар”, передрукована під відповідною назвою однією з вашінгтонських газет, у якій Лейзеровітц писав, що адміністрація намагається підступно приховати безцінне відкриття, точнісінько так само, як кільканадцять років до того під офіційними заявами міністерства авіації вона поховала так звані “НЛО” - нерозпізнані літаючі об’єкти, або славнозвісні “тарілки”.

Аж тоді Раш збагнув, що ця справа може набути небажаного резонансу на міжнародній арені, якщо комусь спаде на думку, ніби Сполучені Штати намагаються приховати від усіх факт установлення зв’язку з космічною цивілізацією. Щоправда, він не дуже перейнявся появою статті, бо її несерйозний тон дискредитував як автора, так і його твердження, тож Раш, як людина найбільш досвідчена у практиці “паблісіті”, розраховував на те, що, коли промовчати, здійнятий галас сам собою незабаром затихне.

Однак Белойн вирішив зустрітися з Лейзеровітцем приватним чином, тому що - я знаю про це від нього самого - йому було просто шкода цього маніяка космічних контактів. Белойн вважав, що коли він, сам на сам з Лейзеровітцем, запропонує йому якусь другорядну посаду у Проекті, то тим усе владнає. Як виявилося, то був легковажний крок, хоч і продиктований найліпшими намірами. Белойн, не знаючи Лейзеровітца, дав себе обдурити отими “Д. Ф. Н.”; він гадав, що матиме справу хоч і з трошки схибнутим шукачем популярності, який не гребує сумнівними засобами,- та все ж із колегою, науковцем, фізиком. А насправді зіткнувся з гарячкуватим чоловічком, котрий, почувши, що “зоряний лист” таки існує, заявив йому з істеричною безцеремонністю, що стрічки, а отже, й “лист”,- це його приватна власність, що його пограбовано, а в подальшій розмові довів Белойна до шаленства; побачивши, що марна річ домогтися чогось словами, Лейзеровітц вибіг у коридор і почав там верещати, погрожуючи, що звернеться до ООН, до Трибуналу по правах людини, а тоді сів у ліфт і покинув Белойна сам на сам із невеселими думками.

Зрозумівши, що він накоїв, Белойн зразу ж поїхав до Раша і все йому розповів. Раш серйозно занепокоївся долею Проекту. Хоча можливість того, що десь хтось захоче вислухати Лейзеровітца, була дуже мала, а все ж повністю не виключена, і якби уся ця справа з провінційної преси потрапила до центральних газет, вона напевне набула б політичного характеру.

Втаємничені в неї люди добре уявляли собі, який здійметься галас - Сполучені Штати, мовляв, намагалися пограбувати людство, вкрасти те, що має становити спільну власність. Белойн, щоправда, доводив, нібито цьому можна запобігти якимось коротким, принаймні напівофіційним повідомленням, але Раш не мав на це повноважень й не збирався домагатися їх, оскільки,- як він пояснював,- справа ще не була цілком певна і відстоювати своє починання з усією серйозністю на міжнародному форумі уряд, хоч би й хотів, не зміг би доти, доки підготовчі роботи не доведуть вірогідності попередніх здогадів. А що йшлося про речі делікатні, Раш nolens volens мусив звернутися до свого знайомого Баррета, лідера демократичної меншості у Сенаті, а той, у свою чергу, порадившись із своїми людьми, хотів залучити до справи Федеральне бюро розслідувань, але там його скерували до Центрального розвідувального управління, бо якийсь видатний юрист з ФБР дійшов висновку, що космос, оскільки він розташований поза кордонами Сполучених Штатів, не належить до компетенції Федерального бюро, на відміну від ЦРУ, яке, власне, й займається закордонними проблемами.

Нещасливі наслідки цього кроку виявилися не одразу, але таким чином був започаткований уже необоротний процес. Раш, як людина тієї сфери, де перетиналися наука й політика, розумів, звичайно, небажані наслідки передачі Проекту під таку опіку, отож, умовивши сенатора почекати ще двадцять чотири години, послав своїх двох довірених осіб до Лейзеровітца, щоб вони ще раз спробували його переконати. Лейзеровітц не тільки виявився глухим до умовлянь, а й улаштував відвідувачам такий скандал, що дійшло до бійки, в яку втрутилась викликана адміністрацією готелю поліція.

Наступними днями пресу заполонили зовсім уже фантастичні й безглузді повідомлення про різноманітні “двійкові” і “трійкові” паузи, надіслані на Землю з космосу, про світлові феномени, приземлення одягнених у “нейтринний одяг” маленьких зелених чоловічків та інші нісенітниці, причому газети часто-густо посилалися на Лейзеровітца, якого титулували вже професором. Проте невдовзі,- бо не минуло й місяця,- “славетний учений” виявився параноїком і потрапив до лікарні для душевнохворих. На жаль, на цьому історія з ним не скінчилася. Аж до центральної преси, до великих газет дійшов одголос фантасмагоричної боротьби Лейзеровітца (який двічі тікав з лікарні, причому вдруге - у радикальний спосіб, бо вистрибнув з вікна восьмого поверху) за правду про своє відкриття - таке божевільне, згідно з опублікованими потім версіями, і все-таки близьке до істини. Признаюся, що мене й досі обсипає морозом, коли я згадаю цей фрагмент передісторії нашого Проекту.

Як можна легко здогадатися, заповнення газетних шпальт масою раз по раз безглуздіших повідомлень було нічим іншим, як запланованим спритними фахівцями з ЦРУ маневром для відвернення громадської уваги. Адже все заперечити, спростувати усю справу, та ще й на сторінках солідних часописів, означало б, власне, зосередити на ній увагу й зацікавлення у найбільш небажаний з усіх можливих спосіб. Зате довести, що йдеться про дурниці, поховати зернятко правди під лавиною ідіотських вигадок, приписаних “професорові” Лейзеровітцу,- це було чудово придумано, особливо коли усю цю справу увінчало вміщення лаконічної замітки про самогубство божевільця, яка звучала промовисто й остаточно поклала край усіляким пліткам.

Доля цього фанатика справді жахлива, і я не одразу зміг повірити в його божевілля і в те, що отой його останній крок у порожнечу з вікна восьмого поверху був добровільний, але люди, яким я мушу довіряти, переконали мене в цьому. Однак signum temporis, знамення часу, було вже закарбоване на скрижалях започаткованої нами грандіозної справи; знамення часу, коли, як у жоден інший, мерзенне переплелося з піднесеним; зигзаг випадкових подій, перш ніж дати нам до рук отой великий шанс, роздушив як комаху людину, котра, хоч і в засліпленні, а все ж перша підступила до порогу відкриття.

Якщо я не помиляюсь, Рашеві посланці визнали Лейзеровітца божевільним уже тоді, коли він не згодився за значну суму грошей відмовитись від своїх претензій. Але в такому випадку ми з ним були однієї віри, з тою лише різницею, що сповідували її у різних релігіях. Коли б не та велика хвиля, яка його змила, Лейзеровітц міг би, напевне, процвітати, повністю присвятивши себе справі літаючих тарілок і тому подібного,- нешкідливий маніяк, яких багато; але усвідомлення, що в нього забрано те, що він вважав своєю священною власністю, саме - відкриття, яке поділяє історію людства на дві частини,- як вибухівкою підірвало його стійкість і штовхнуло його до загибелі. Не думаю, що про нього можна згадувати лише зневажливо. У кожній великій справі є смішні або жалюгідно банальні деталі, з чого зовсім не випливає, що вони не становлять її невід’ємної частини. Зрештою, смішне - поняття відносне. З мене теж сміялися, коли я говорив про Лейзеровітца у подібному дусі.

З-поміж дійових осіб цього прологу найкраще виплутався з ситуації, мабуть, Свенсон, бо задовольнився грішми. І штраф за нього було сплачено (не знаю, хто це зробив,- ЦРУ чи адміністрація Проекту), і від подання апеляції він відмовився, одержавши щедре відшкодування за моральну кривду, якої йому завдали, без вини звинувативши у шахрайстві. Усе це задля того, щоб можна було спокійно розпочати роботу в Проекті в остаточно визначених для нього умовах цілковитої ізоляції.



IV



Як у вищезгаданих подіях (загалом, хоч і не в усьому, моя розповідь збігається з офіційною версією), так і в роботі у Проекті першого року його існування я участі не брав. Про те, чому до мене звернулися аж тоді, коли в Науковій Раді утвердилася думка, що неодмінно треба дістати підкріплення з числа вчених, мені розповідали стільки разів і стільки всякої всячини, наводили такі серйозні аргументи, що, мабуть, нічого з того не відповідало істині.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций