Джером Девід Селінджер Над прірвою у житі — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 9 августа 2014



Знов обертається до мене й каже:

- Риба звідти ніде не дівається. Вона там і зимує, риба. У тому ж таки чортовому ставку.

- Риба - то зовсім інше,- озиваюсь я.- Риба - це риба. А я кажу про качок.

- Як це інше? Зовсім не інше! - відповідає Горвіц. І в кожнім його слові чути, що він чимось ображений.- Там рибі взимку ще гірше, ніж отим твоїм качкам, побий мене грім! Ти краще поворуши своїми мізками, побий мене грім!

Хвилину я сидів мовчки. Тоді кажу:

- Ну, добре. А що вона робить, ваша риба, коли все оте озерце береться товстою кригою і там навіть на ковзанах катаються, й узагалі?

Каналія Горвіц знов - круть головою.

- Як це - що вона робить?! - закричав він на мене.- Сидить собі там, і квит, побий мене грім!

- А крига? Рибі що - на кригу начхати? Начхати їй на кригу, га?

- Хто сказав, що начхати? І зовсім не начхати! - відповідає Горвіц. Він так розпалився - я навіть уже потерпав, щоб він не ввігнався машиною в стовп або ще куди-небудь.- Таж вона просто живе собі у тій чортовій кризі, і все! Така вона від природи, побий мене грім! Замерзає собі, як є, на цілу зиму, і все!

- Як? А живиться ж вона чим? Коли риба геть замерзає, [69] то вона ж не може плавати, шукати собі поживу, і взагалі.

- Та вона ж тілом! Тілом, побий мене грім!.. Слухай, і як ти не розумієш? Риба вбирає поживу всім тілом, там у кризі є водорості, всяка погань. А пори в риби весь час відкриті. Просто в неї така конституція, побий мене грім! Ти втямив, що я кажу? - І знов круть своєю головою, глип на мене.

- А-а,- кажу. Дідько з нею, твоєю рибою, думаю. Ще розіб’ємо к бісу машину. Ти ба, вразливий який! Так навіть сперечатись не хочеться.- Може, заскочимо куди-небудь, вип’ємо? - питаю.

Але Горвіц не відповідав. Мабуть, думав про свою рибу. Тоді я запитав ще раз.

Непоганий же чоловік. Цікавий, компанійський.

- Ніколи мені випивати, малий,- каже.- До речі, а скільки тобі років? Якого це дідька ти й досі не спиш, га?

- Не стомився ще.

Коли я вийшов перед ресторанчиком “Ерні” й розплатився, каналія Горвіц знов завів про рибу. Видно, не давала вона йому спокою.

- Чуєш,- каже,- а якби сам ти був рибиною, думаєш, мати-природа про тебе не подбала б? Га? Чи ти, може, гадаєш, як настає зима, то риба вже й дохне, га?

- Ні, але ж…

- Отож-бо й воно, не дохне! - гукнув Горвіц і рвонув з місця так, ніби за ним чорти гналися. Я зроду не бачив таких вразливих типів. Хоч ти що йому скажи - на все ображається.

Навіть такої пізньої пори в “Ерні” було напхом напхано. Переважно старшокласники та студенти коледжів - одне слово, шпана. В усіх школах на цілому світі вже різдвяні канікули, тільки в моїй, клятій, ще ні! Була така тіснота, що в гардеробі не вистачало місця для пальт. Проте всередині стояла тиша - Ерні грав на роялі. Всі ніби чекали дива господнього, коли він сідав за рояль, чорт забирай! Другого такого піаніста не було. Крім мене, вільного столика ждали ще пар зо три, і всі пхаються, аж навшпиньки стають, аби лиш поглянути на того Ерні. У нього біля рояля стояло величезне дзеркало, а з нього на Ерні світив потужний прожектор - це щоб усі бачили його обличчя, коли він грав. А от пальців не було видно - сама тільки широченна фізіономія.

Шикарно придумано. Не пригадую вже, яку саме мелодію він грав, коли я ввійшов, та хоч би що то було, а він [70] усю музику споганив. Щось там тринькав-бринькав на верхніх октавах і взагалі виробляв на публіку таке, що мене аж занудило. А почули б ви оте ревище, коли він скінчив грати! Вас би, мабуть, стравило. Збіговисько просто шаленіло. Точнісінько, як оті кретини в кіно, що кахкотять, мов гієни, тоді, коли там нічого смішного й близько нема.

Якби я був піаніст, актор чи щось таке і вся оця шушваль захоплювалася мною, ніби кумиром, я б цього і; о зніс, богом присягаю. Не хотів би навіть їхніх овацій. Люди завжди плескають не тому, чому треба. Якби я був піаніст, я б зачинився в клозеті й бринькав собі до опупіння.

Одне слово, коли Ерні дограв і всі заходилися, мов несамовиті, плескати, він, каналія, повернувся на своєму стільчику і відповів таким фальшиво-щирим поклоном. Так мовби він не тільки класний піаніст а й бозна-який щирий чоловік! Все це було чисте дурисвітство - такого сноба ще світ не бачив! Але мені чомусь стало його шкода, коли він підвійся з-за рояля. Я навіть не певен, чи він сам іще тямить, як грає - добре чи погано. А втім, тут не тільки його вина. Як на мене, тут винне й оте збіговисько надолобнів, що ляпало йому в долоні,- вони ж хоч кого зіпсують, їм тільки волю дай. Одне слово, на душі в мене знову зробилося так гнітюче, так тоскно, що я ледве не забрав пальта й не поїхав до свого клятого готелю. Але ж було ще надто рано, і залишатися самому мені не дуже хотілося.

Нарешті мене посадили за якийсь задрипаний столик під стіною, позад отої чортової колони, звідки ні бісового батька не видно. Геть нікудишній столик - маленький, до нього ні пройти, ні пролізти, поки за сусіднім усі не повстають і не пропустять тебе. А це якраз ті, що пропустять! Я за-замовив віскі з содовою - мій улюблений напій після коктейлю з ромом. В “Ерні” подавали всім, хто бодай навчився вже ходити,- в залі було майже темно, та й узагалі там ніхто не питав, скільки тобі років. Нехай ти будеш хоч наркоман, один чорт нікому нема до тебе діла.

Навколо була сама шпана. їй-богу, не брешу. Поряд, за таким самим манюсіньким столиком ліворуч, сидів ледве не на голові в Мене якийсь кумедний тип з кумедною дівулею. Обоє були десь мого віку, а може, й трохи старші. Сміхота з ними! Подивишся отак - зразу видно, як обоє стараються, Щоб не випити свій келишок надто швидко. Я трохи послухав, про що вони розмовляли,- однаково робити було нічого. Він усе торочив їй про гру футболістів-професіоналів, яку бачив того дня. Розводився про кожнісіньку дрібницю - і так від початку тої клятої гри до самого кінця. Такого зануди [71] мені ще зроду не випадало чути.

А ту дівулю футбол, видно, анітрохи не цікавив, але вона була ще кумедніша від свого кавалера, тож-бо їй, подумав я, нічого іншого й не залишається, як слухати його. Таким зовсім негарним дівчатам доводиться скрутно. Часом мені їх дуже шкода. Так шкода, що навіть дивитися на них не можу, особливо коли вони сидять з отаким придурком, який усе торочить, торочить їй про свій розтриклятий футбол. А праворуч від мене балачки були ще безглуздіші. Праворуч сидів один субчик - ну чисто тобі студентик Йєльського університету: сірий фланелевий костюмчик, фортова жилеточка, шик! Ці піжони з аристократичних університетів усі як з одного інкубатора. Батько теж хоче послати мене до Йєля або до Прінстона, але мене до тих аристократичних коледжів ніяким бубликом не заманиш, слово честі. Краще відразу зашморг на шию, чорт забирай! Одне слово, з тим йєльським студентиком сиділа шикарна ціпочка. Слухайте, вона була просто чарівна! Та почули б ви їхні балачки! По-перше, обоє були вже трохи під газом.

Студентик - той одно мацає її під столом, а сам тим часом розповідає про якогось додика з їхнього гуртожитку, який зжер цілу коробку аспірину й ледве не повідкидав копита. А ціпочка всю дорогу примовляє: “Ой, який жах!.. Не треба, любий… Прошу тебе… Тільки не тут…” Уявляєте - мацає дівчину, а сам тим часом розповідає їй про якогось йолопа, що мало не вкоротив собі віку?! Я від тих двох трохи не гигнув.

У мене вже аж зад прилип до стільця, так нудно було самому сидіти. І робити нема чого - тільки пий та кури. Я вже навіть сказав офіціантові, щоб запитав каналію Ерні, чи той не вип’є зі мною по чарці. Натякни йому, кажу, що я, мовляв, брат самого Д. Б. Але той лайнюк до Ерні, мабуть, і не підходив. Ці собаки ніколи нічого не перекажуть.

І раптом підходить до мене одна й вигукує:

- Колфілд?! Гол ден?!

Звали її Ліліан Сіммонс. Колись із нею трохи водився Д. Б. Там такі груди!

- Салют,- кажу. Я, певна річ, спробував був устати, але в такій тісноті встати - що ви! Ліліан була з морським офіцером, який стояв так, наче кийка проковтнув.

- Ой, це просто чудесно, що я тебе побачила! - каже Ліліан. Бреше, каналія.- Як там поживає твій старший брат? - Це все, звичайно, що їй треба було від мене знати.

- Прекрасно. Він у Голлівуді.

- У Голлівуді?! Це просто чудесно! Що ж він там робить? [72] - Не знаю, - кажу. - Пише.- Не хотілося мені розводити з нею теревені.

Голлівуд, вважала вона, - то бозна-яке щастя, це в неї на лобі було написано.

Так гадають майже всі. Особливо ті, хто не читав його оповідань. А мене це доводить до сказу.

- Ой, як цікаво! - вигукнула каналія Сіммонс. Тоді познайомила мене зі своїм моряком. Капітан третього рангу Блоп чи якось так. Це був один із типів, які швидше спідницю вдягнуть, ніж проґавлять нагоду, тиснучи вам руку, переламати всі пальці. Господи, як же я їх ненавиджу! - Ти тут сам, малий? - питає Ліліан. Загородила собою, каналія, весь той клятий прохід. їй, видно, страх як подобалося стовбичити людям на дорозі. Офіціант і той стояв, чекаючи, поки вона його пропустить.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций