Антонич Богдан-Ігор Васильович Балада про блакитну смерть

Розміщено Шкільні твори в 31 июля 2014

Примарні камениці і коші подвір’їв,

Мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,

Провалля ночі, що його ніхто не зміряв,

І смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,

Коротка, проста записка: “Ніхто не винен,

Злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,

Мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,

Із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.

З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,

Примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,

І шепіт божевілля два серця колише

З-під дна свідомості.

І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,

Сідає миша місячна — цинічна й куца,

І тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,

В неситих скорчах болю й насолоди в’ються.

Похилений над ними синій янгол газу

Вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,

І душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

Аж спаляться, немов останні краплі спирту.

24 грудня 1935.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций