Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович Конотопська відьма — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 31 июля 2014



Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, i тут назбираємо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!

Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.

Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, їсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: “Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха — не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу”. Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.

Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.

Х

Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем’ян Омелянович Халявський, у своїм хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив, то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п’ятінкою забожилася, що тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз i подає рушники а вiн, на сеє понадiявшись, та у Чернiговi аж п’ять кiп протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись… що вiн вирвавшись з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та їхали б до панни хорунжiвни за рушниками… аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: “Що, — каже, — панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п’яний, а то всi лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха приїздив i поєднав їм слiпого скрипника на весiллi грати…” Сеє усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi, що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху, i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i слiпого скрипника, і наньмичку Хiврю… вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б’є, мов у скаженого… а далi як кинеться до Хiврi… так би її i розтерзав, якби не догадалася та не втекла.

Отто вiн зоставсь сам собi у хатi та й сумував, i журивсь, i з серця понаривав собi з голови волосся повнi жменi… та як здума, що вже не можна нiчим дiла поправити, та так i заголосить, аж завиє, мов панотцевський хiрт, та й подереться на стiну.

Вже вдесяте товкмачив себе то по головi, то по грудях кулаччям i тiльки що надумав було головою об стiну товктись… аж… рип!. i увiйшла у хату бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче i паличкою пiдпирається.

Ввiйшла, поклонилась та й каже; “Добридень тобi, паниченьку!”

А панич мовчить, витрiщив очi та сопе.

— Чому таки в тебе нема нiякого порання? — каже баба, не потураючи, що вiн дивиться на неї, мов скажений. — Нi птицi не патрають, нi баранця не зарiзано, i муки на локшину нiхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весiлля, а вiн собi i ов-ва!.

Не знаю, де б то опинилась сяя баба, i як би захрустiли її кiсточки, i хто б то їх iз цуциком позбирав, якби Дем’ян Омелянович не розсердивсь за сiї бабусинi речi так, що вже не можна бiльш! Пiни йому повний рот, аж через край тече, i язика не поверне, тiльки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то вiн би з серця лопнув. Та як таки i стерпiти? Тут чоловiковi зовсiм бiда! Тiльки було налагодивсь женитися i людей посилати з хлiбом, а тут йому дiвка i пiднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дiвка? Та, що любилася з ним трохи чи не бiльш году, що не одну нiч просидiла з цим пiд вербою бiля криницi i тут божилася i заприсяглася, що ні за кого не пiде, опрiч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона i за очi, i в вiчi насмiхалася. Так як тут було пану судденку стерпiти, що пiсля такої бiди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скiпками узяти, та й на над ним кепкує. Вiн би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, i вiн не здужа i поворушитись, а вона тим часом i каже: .

— Чого-бо ти так лютуєш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжiвна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим свiт.

Як сказала йому се бабуся, так вiн з радощiв аж задрижав та щось хотiв сказати, та й не змiг; а тiльки вивалив очi та, силкуючись, ледве-ледве промовив:

— Йо?

— Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менi очi повилазили, щоб менi руки i йоги покорчило, щоб менi трясця, щоб на моїй тварi сiло сiмсот пiстрячок та болячок, — та й усякими вiдьомськими проклинаннями стала проклинатись, — коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутренi обвiнчаєшся ; тiльки слухай мене: адже ти мене добре знаєш?

Як-таки сьому паничевi i не знати конотопської вiдьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок пiднiмала, удруге остуду знiмала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув вiн се вiд неї, так на душi стало йому легше: зараз i зрозумiв, що йому треба робити, та мерщiй їй беркиць й ноги та й просить:

— Тiточко, голубочко! Зробiть, як знаєте зробiть, щоб моя була Олена; цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр’ю звати; куплю плахту, очiпок, серпанок, чого забажа душа ваша i вашого кота… Тiльки дивiтесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайницi вже досi дiжу по хатi поносили; а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв слiпого скрипника на весiллi грати, так де вже…

— Хiба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весiлля? Нехай лишень укоштується, нехай протрусить батьковi карбованчики для тебе, а я i його оженю! Нехай i Олена збира дружечок, нехай починають приспiвувати Микитi, а я знаю, що зведуть на Дем’янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господi i пекли, i варили, i чого треба наточили, а ти бiжи збирай бояр, свашку, свiтилку, старостiв, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.

Агу! пан судденко повеселiшав; хватив пояс i став пiдперезуватись та за шапку братись, щоб iти за поїздом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весiльної спiвати, та ще й прискакує: У Дем’янка та батькiв, много,

А рiдного та нi одного.

Та все такi, що напитися,

А нiкому й пожуритися.

Усе такi, що пити-гуляти,

А нiкому та порадоньки дати.

XI

Смутна i невесела убиралася у своїй хатi панна хорунжiвна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. I вбирається, i не вбирається; треба б то поспiшати, бо вже у селi передзвонили до вутренi ув один дзвiн i стали уво всi дзвонити; треба їй поспiшати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб їй тут у вутренi i звiнчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а вiд хутора до села буде верстов з п’ять або двi: так от треба їй поспiшати, щоб вспiти, так щось руки не пiдiймаються. Уже вона i розчесалася; вже i коси у дрiбушки поплела, стала ленти покладати… зирк! що нi найлучча скиндячка, що їй подарував пан судденко… її так i узяло iз-за плечей; згадавши його, засумувала i трошки сплакнула. Зубиха ж тут так i розсипається. I сюди шатнеться, i туди мотнеться: i намисто Оленi нав’язує на шию, i голову квiтча; а як нарядила зовсiм, то й вибiгла мерщiй надвiр; повернулась на однiй нозi проти сонця тричi, зашепотiла щось таке собi нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала: Хто мав поспiшати,

Нехай не вийде з хати,

I щоб до сход сонця

Не знайшов нi дверей, нi вiконця.

Увiшедши вп’ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вiнця; звелiла їй тричi поклонитись у ноги батьковi i матерi, що для такого случаю знайшли, а далi i братиковi рiдному. Старшiй дружцi дала пару свiчечок п’ятакових до вiнця, хустку руки зв’язати, рушник пiд ноги i шага пiд рушник паламаревi за ставник, а далi тихесенько, щоб нiхто не бачив, дала теж дружцi якусь кiсточку та якийсь реп’яшок i навчила її, що i коли з ними робити.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций