Багряний Іван Павлович Цукроварня

Розміщено Шкільні твори в 17 июля 2014

Багряний І. Золотий бумеранг: Вірші, роман у віршах, сатира та ін. поезії / Упоряд., авт. передм. та приміток О. В.Шугай. - К.: Рада, 1999. - 679с.

Товаришам присвячую.

Вона сьогодні дим пуска безбожно в небо синє…

За вісовою — бурти… бурти… скирти… далина…

Розлито спів широкий, золотий, осінній…

Сьогодні осінь упилась червоного вина.

За буртами підводи з сел, — стодзвонно руча хмара…

Заставлено возами всеньку путь.

Крізь вісову — на брутто, тару…

Тпру!.

На брутто лізе тара…

І сонце б’є копитами… з натуги дні сопуть.

І день крізь день…

Пролізли й хмари сірі,

Пускають тоскну млу тягучу на поля…

А цукроварня день і ніч гутарить так весільно, —

Так радісно здрігається під велетнем земля.

Здалеку видно з рижих перелогів,

І чути, як завод з собою дні зове.

Мов корабель підняв високу щоглу д’горі,

З червоним стягом до майбутнього пливе.

В заводі музика, але не з струн гитари…

Понад балянсами колишеться плякат…

.

І навіть підліток в захваті стежить соковари, —

Та з батьком рядить вакум-апарат.

В а м, підлітки, заморені й бадьорі,

Що в ритми праці рано вклали дні, —

І на спецодягу бруднім нашили ясні зорі, —

Вам, трудженим, з минулого мій спів.

І

Гей, були дні, — та були ж дні,

Та більше не будуть.

Снилось ніби людям у тяжкому сні, —

Не скоро забудуть.

Плакали вітри та бори гули,

А гудки мовчали…

І ішли сини… і батьки ішли,

Десь шляху шукали.

По шляхах стовпи… на стовпах слова:

Імена забуті.

Скільки без стовпів, без жалю і слів

Лягло на розпутті?

Йдемо в нову путь, топим дні в піснях,

В серці сонце грає, —

А гудки гудуть і сміються в днях

У новому краї.

Оцей завод і став кругом заводу,

І по тім березі розметане село,

І верби тихі ці, що ронять лист у воду,

і телеґраф… — немовби так,

але не так було.

Стояло все лякливе і тривожне…

Забули люди, як колись гудок гудів, —

Лише вночі по етажах порожніх

Навшпиньки вітер сторожко ходив, —

Та телеґраф зудив… зудив…

А там десь, в Упаркомі

Наради за нарадами вели…

В заводі пильно в нервній перевтомі

Два комсомольці склади берегли.

А з степу шквиря синя та колюча

(а з степу звістки дивні і страшні) —

З розгону об димар розб’ється, шкваркне злюча

Заграє на шибках в розбитому вікні.

Тоне тінь над городом, —

Скорбна ніч не спить.

Телеґраф тривогами

З безвісти шумить.

Гей, за перевалами

Із тривожних сел

Чорний та скривавлений

Вилетів орел.

Впав на тихі заводі,

Всюди сіє жах…

.

Не один у жалобі, —

Не одна в сльозах.

Не орел… — З бандитами

Чорний крук Махно…

Вибито копитами

Радощі давно.

Тоне тінь над городом…

Скорбна ніч не спить…

Телеґраф тривогами

В розпачі шумить.

Виїздили із Укому вдвох.

Положили на тривогу сміх…

Вітер втомлений валяє з ніг.

Ніч спустила вії довгі в сніг.

Не барімося, Сенька, нумо… Раз!.

Поклади папери геть під спід…

Трохи ще лиш… Ну тепер гаразд…

Обережно, — ну чого так зблід?

Підтягнув тугу попругу вдруге.

Карабінку в передок… Набої.

“Ех, ма!” — лиш в хрестах хоругвить хуґа…

По шосе за вітром скаче двоє.

Попереду ліс чорніє,

Ліс чорніє ігуде…

Нічка в косах змову криє, —

Ліс заґнузданий веде.

Над багаттям силуети…

Коні сідлані хропуть…

.

По буграх і по заметах

Вибирають люди путь.

Ге-ех, коню, коню, кріпче

бий!

Чом, Іване, зажурився

так? —

Ану, лишень, карабін

набий, —

Та не так же ти, ну от

чудак!

Положили на тривогу

сміх.

Скаче кінь, — мете під ноги

сніг.

.

Цок — тінь…

Цок — тінь…

Товариш сторожкий кінь

Та японський карабін.

Цок — тінь…

Цок — тінь…

Засікаються підкови,

Проважа в простори млин…

Ніч в степу така здорова…

Цок — тінь…

Цок — тінь.

ІІ

Свічею згаслою встромивсь у груди ночі

Німий завод засмаглим димарем…

Невидний гість по чердаках лопоче

І хоче з велетня стягнути чорний шлем.

Повз склади тінь… — повз склади варта ходить, —

Лупає млу очами вартовий.

Відкіль і хто? — відкіль, чи з заходу, чи з сходу?

А слідом пес кудлатий та старий.

У грудях велетня могильна тиша муки, —

Машини сірим пилом узялись,

І на опущені міцні залізні руки

Лягають спогади, — що діялось колись.

На них зависла тиша, натягається, ось лопне наче,

Ось-ось, ось-ось, рухнуться, загудуть…

Готові стати на перший клич до праці,

Стоять і ждуть, стоять…

Коли ж до них прийдуть?

…Веселий шум, веселий спів робочий;

І сотні їх — ним зрощених дітей…

Ні, то лиш хуґа по даху лопоче

І вибиває злісно шкляночки з очей.

В конторі кинутій при каганці нарада:

Із міста двоє (загнані з степів) і двоє заводських;

Їх тіні на стіні невгаданим парадом

Тривожно слухають і хиляться на них.

У суперечці здушеній точився частягучий, —

Дзвонили в телефон і кидали слова,

І обіцяли їм.

З полегкістю (просушувать онучі)

Кидали в пічку дошки та дрова.

Сказали з міста:

“Завтра, ждіть”. —

Радіють, ждучи.

На сільській далекій церкві

Ниють, давляться сичі, —

А по буртах пси обдерті

Роздираються вночі.

По заметах вітер ходить,

Ходить, свище та шумить,

У заводі спів заводить,

З флюґерами гомонить!

А в заводі:

“Хто там ходить?!!

Хто там ходить? Одійди!.”

Мла з кутків, як чорний злодій,

Визирає без мети.

Вартовий їсть млу очима…

“Що судилось на роду?.”

Чорний вітер стука в браму

І танцює на льоду.

Десь полуплена хатина

Загубилася в снігах.

Мабуть, любая дівчина

Тане в думах і сльозах.

У вікні контори тьмяно

Блима світло, — там не сплять.

.

Обіцяли завтра рано

З міста конницю прислать.

Що то? —

Ген навислі хмари

Підлизались язиком…

Запалив хтось скирти й вшкварив

По пустелі батогом.

Десь на сполох хтось несміло

То задзвонить, то урве…

В ляк вітряк розставив крила…

Став наливсь багрянцем вщерть.

Вітер з льоду сніг змітає

І над буртами гуде…

“Хто то в ніч німу безкраю

Жах розґнузданий веде?”

У заперту браму вдаривсь

Скоком навісним загін.

Віддало гучним ударом

Від понурих чоринх стін.

Вчотирьох в міцній засаді…

(Хто там скче, скільки їх!) —

Віддає луна браваду,

Множить ропачі на сміх.

Налили село тачанки,

Кулеметові вогні.

.

Із-за стін безперестанку

Опір стелиться на сніг.

Біжать слова дротами в інтервалах:

“…Завод…

Махно…” —

І увірвали на півслові дріт.

Дарма завод тривогу в трубку палить, —

Даремно там десь хтось нервує і кипить.

А час біжить. Тримають хлопці натиск.

(Та скільки справді їх за мурами сидить?)

Видніє від пожеж і врешті мурне захист.

І хто прийде на ґвалт?.

І дінешся куди?

Нема снаги і мочі…

Ні набоїв, ні людей…

Обсмалили крила в ночі

І не дінешся ніде.

А кінець відстать не хоче

І невблаганний іде.

Хтось свердлить і стука в мозок:

…Крах всьому… Руїна… Дим…

.

Хто прийде, поки не пізно?

О, прийди, прийди!

Несила більш. Забилися в контору.

І залила кіннота з ревом двір.

Росте відчай і зло. Та тут не виб’ють скоро, —

Останній — то до смерти вже опір.

А на селі затихли з переляку,

Не голосять ні дзвони, ні сичі.

Кінець іде із червоно-чорним знаком

І синім реготом впивається, йдучи.

“Сівким кільцем обходять, облягають…” —

І лайка в бога сиплеться, як шріт.

.

А з складів товпищем чували розтягають,

І комнезамівців вішають сільських біля воріт.

ІІІ

Із міста вилетів і покурів на північ

В ночі стривожений на ґвалт “істреботряд”, —

Туди, де розпоров хтось груди чорно-сині

І де сніги в заграві майорять.

“Дайош бензол, солому під контору!.” —

А з вікон постріли одчайні і міткі, —

І знявся злий вогонь, та дим їдкий по двору.

В диму лящать іржання й матюки.

І кинувся один з тривогою до міста: —

“Тримайтесь, хлопці, скоро ми прийдем…”

.

По витих шибках розсипалось намисто.

Й здається ніч, як вічність — не стоїть й не йде.

“Е-ей, подався!.

Рраз!!.” — і впав за тином:

Чкурнув щосили… кров, але дарма.

Коли б якось… там вірний кінь… Та швидше б, не

настигнуть.

Туди — немає,

тьма.

Прокричали півні вдруге, —

Крик уплівся в ґвалт доби.

В ночі лопнули підпруги,

Як знялася на диби.

В вікна кинулося двоє:

“Ех, була чи не була…”

(А четвертого набої

Розчавили геть до тла).

Впали в сніг, їх враз насіли, —

Одного живцем взяли,

Роздягли й кінчати діло

На аркані повели.

Другий в лід заціпив руки, —

Більн не бачив і не чув,

Прожував й останнім рухом

Таємницю проковтнув.

Степами мчиться кінь, аж вітер в уха ріже, —

Їздець безсило хилиться наниз.

.

(Не зраддило чуття, кінь сизу млу прорізав

І до Укому мертвим вершинка привіз).

Тісним завулком, в одсвіті пожежі,

Під брязкіт зброї з двору в двір ідуть;

Шукають спільників й напівзамерзлу жертву

В петлі ведуть.

“Ну, признайся! Веди дворами…

Де твої товариші?

А… Заціпив?!.

Шомполами!!

Спину гаслами спишіть.

.

А значок під кожу вшить”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций