Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 14 июля 2014



Але в ту мить новина, яку принесли Філі й Кілі, видалася гномам непоганою. Всі попідводились і приготувалися перейти на нове місце. Завивав вітер, гуркав іще грім, тож нелегко було їм посуватися вперед самим та ще й коненят вести за собою. Але до печери було таки недалеко, і скоро вони добулися до скелі, що виступала на стежку. Як звернути за ріг скелі, то зразу ж за ним у схилі гори відкривалася ніби низька арка. Вона була якраз така завширшки, що можна було втягти одного поні без поклажі та сідла. Пройшовши під аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули: вітер і дощ опинилися надворі, а не кругом них, та й велетнів з їхніми брилами можна було не боятися. Але чарівник не хотів ризикувати. Він засвітив свою патерицю (пам’ятаєте, Гандальф зробив це й того вечора у світлиці Більбо - як давно те було!), і з допомогою чарівницького світла вони з краю в край оглянули печеру.



Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича. Суха долівка, декілька затишних куточків. В одному кінці була саме така заглибина, де б розташувати коненят - туди ж їх і поставили. Паруючи, вони радо захрумали у своїх шаньках з вівсом. Оїн і Глоїн хотіли були розпалити вогнище біля входу, щоб просушити одежу, та Гандальф не хотів про таке й чути. Тоді поскидали з себе мокре й розстелили на долівці, а з клунків подіставали суху переміну. Зручно повкутувавшись у ковдри, гноми дістали свої люльки й почали пускати димові кільця, що їх Гандальф, аби розважити товариство, забарвлював у різні кольори й змушував танцювати попід стелею. Зав’язалася розмова, і гноми говорили й говорили, забувши про бурю; кожен розважав, що він зробить зі своєю часткою скарбу, звісно, коли вони той скарб здобудуть,- нині це видавалося не таким уже й неможливим. Отак розмовляючи, вони одне по одному й позасинали. І це був останній раз, коли вони бачили своїх коненят, свої клунки й пакунки, знаряддя і всю ту всячину, що тягли з собою.



Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більбо з собою.

Чогось-то він довго ніяк не міг заснути, а коли заснув, то снилися йому страшні сни. Приверзлося йому, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові, та він не міг ані закричати, ані щось зробити - тільки лежати й дивитися. Потім йому здалося, наче долівка печери провалюється, і він сунеться кудись - починає падати вниз, униз - хтозна-куди.



На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його сну була правдою. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка, то вже був справжній Прохід. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст останнього поні. Звичайно, він голосно закричав - так голосно, як лише може кричати гобіт; просто дивно, що так може кричати ця дрібнота.



Тут як вискочили гобліни, великецькі гобліни, здоровезні бридезні гобліни, цілий рій гоблінів - швидше, ніж ви б сказали “ох” і “ах”! Щонайменше по шість на кожного гнома й навіть на Більбо двоє, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту щілину - хутчіш, ніж ви б сказали “ой” та “ай”. Всіх - але не Гандальфа! Ото й було всієї користі з гобітового зойку. Чарівник прокинувся, мов і не спав, у якусь частку секунди, і коли гобліни прискочили схопити його, печеру освітив жахливий, наче блискавка, спалах, запахло ніби гарматним порохом, і кілька почвар упали мертві.



З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви - поторочам ніколи було щось там ще з’ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам’яними голосами, тож Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за п’яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській норі. І не востаннє бажав!



Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.









Хрясь! Брязь! Чорний князь!



Хіп-хап! Дряп! Хряп!



Повертай голоблі на

Місто Гобліна,

Хлопче мій!





Трах-бах! Та-ра-рах!



Точило й трощило! Щипці та дибці!



Бийте, довбні, в темній безодні!



Хо-хо! Хлопче мій!





Хвись-свись! Шмагай-нагай!



Кусай і стусай! Вищи і пищи!





Рабе, роби, камінь дроби!



Все ж то для гобліна, тобою зроблене,

Для того лиш годний в темній безодні

Ти, хлопче мій!









Звучало це справді жахливо. Стіни відбивали луною оте “Хрясь! Брязь!” та “Трах-бах! Та-ра-рах!” та бридкий гоблінячий регіт “Хо-хо! Хлопче мій!”. Дуже легко було збагнути, що означала та пісня, надто коли гобліни подіставали нагайки і ну стьобати бранців, приказуючи: “Хвись-свись!”-і погнали поперед себе, й не один гном уже пищав і вищав несамовито, аж поки, спотикаючись, вони вбігли до великої печери.



Освітлювалась та печера великим червоним вогнищем, що палахкотіло посередині, та смолоскипами, прилаштованими вздовж стін. Тут було повно-повнісінько гоблінів.

Усі почвари зареготали, затупали ногами, заплескали в долоні, коли гноми (з бідолашним малим Більбо позаду, де найближче було до нагайок) убігли до тієї печери, гнані гоблінами-погоничами, що гейкали та виляскували нагайками. Поні були вже усі там - стояли, збившись докупи в кутку; там-таки були і всі гномівські клунки й пакунки, і їх розкривали й розривали гобліни, в них порпалися гобліни, нюшили гобліни, лапали й мацали гобліни, за них же сварилися поміж себе гобліни.



Ох, це ж, мабуть, востаннє бачили мандрівники своїх чудових маленьких коненят - разом із гарненьким, витривалим білим поні, якого позичив Гандальфові Елронд; адже чарівників кінь не годився для подорожі по гірських стежках. Річ у тім, що

Гобліни їдять коней, поні, віслюків (та іншу куди бридкішу всячину), і вони вічно такі голодні. Одначе в цю мить полонені думали тільки про самих себе.

Гобліни посковували їм руки за спиною ланцюгами й пов’язали одного з одним і так, вервечкою, потягли в дальній кінець печери, а малий Більбо спотикався останній.



Там, у сутіні, сидів на великому пласкому камені здоровезний гоблінище з отакенною головою, а довкола нього стояла охорона, озброєна бойовими сокирами та кривими шаблями. Треба знати, що гобліни жорстокі, лукаві, з лихим серцем. Вони не виготовляють хороших речей, а все щось хитромудре. Ритися і копатися, будувати нори й тунелі вони, як захочуть, уміють незгірш від гномів, тільки найвправніших гномівських майстрів їм не перевершити. Всі гобліни брудні, неохайні. Молотки, сокири, мечі, кинджали, кайла, а також знаряддя для тортур - все це у них виходить дуже добре. А то вони ще змушують усякий інший люд виробляти задумані гоблінським розумом речі; різні бранці та раби працюють на них, аж поки й згинуть у тій задусі, без світла. Дуже ймовірно, що саме гобліни попридумували всю ту машинерію, яка віддавна баламутить світ - особливо ж вигадливі засоби вбивати багато людності заразом,- адже завжди захоплювалися колесами, двигунами, вибухами, а також тим, щоб якомога менше роботи робити своїми руками. Але в ті часи, в тій дикій глушині вони ще не досягли, як то кажуть, такого ступеня розвитку. Особливого зла вони на гномів не мали - не більше, ніж на все інше та всіх інших; найдужче лютило їх усе порядне й щасливе.

Лихі гноми в деяких краях навіть вступали у спілку з гоблінами. Але в них були свої порахунки з Торіновим плем’ям - через ту війну, про яку ми згадували, але яка не входить до цієї оповіді. Та й воно байдуже гоблінам, кого спопасти,- аби тихенько та гарненько та щоб жертви не могли захиститися.



- Хто вони, ці нікчеми?- спитав Великий Гоблін.



- Гноми - і ось це!- відповів один із погоничів, сіпнувши Більбо за ланцюг, аж гобіт упав навколішки.- Ми натрапили на них, коли вони ховалися від негоди на нашому передньому ганку.



- Що ж було у вас на думці?- обернувся Великий Гоблін до Торіна.- Нічого доброго, я певен! Вивідували таємниці мого народу, я здогадуюсь! Злодюги - не здивуюся, коли дізнаюсь! Убивці й друзі ельфів, дуже схоже! Ну ж бо! Що ви маєте сказати?



- Гном Торін до ваших послуг!- відповів Торін - це була просто звичайна чемність.- Ми й гадки не мали про всі ті речі, які ви уявляєте і в яких нас підозрюєте. Ми сховалися від бурі в чомусь, що здавалося зручною печерою і ніким не зайнятою. І ми аж ніяк не збиралися завдавати гоблінам хоч якоїсь там турботи.



І це була таки правда!



- Гм!- обізвався Великий Гоблін.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций