Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 25 июня 2014



Воно позначило здобуте на долівці місце золотим снопом, але в запічку, на брудному, вкритому чорним мотлохом полу, і в кутку, де суворо дивиться кілька позолочених богів — засіла уперта. сутінь. Горобенко протер очі й сів. Обабіч спали ще Дружинін і Славіна. Дружинін широко розкинувся на сіні, зібгавши під собою рядно, а права нога, простромлена на великому пальці промінням, видерлась аж на долівку. На самому краєчку рядна скулилась у старечий кулачок Славіна і нечутно дихала. Горобенко глянув на її маленький клубок, і йому знову чогось стало її жаль.

Звичайно на кораблях під час аварії перше місце на рятувальних човнах дають жінкам і дітям. Якого ж чорта Кричеєв затуляє дірку в нашому ковчезі такими нужденними безпорадними жінками?. Це в ліпшому разі безглуздо, а то й просто жорстоко…

Хазяїнів у хаті не було, тільки з печі, затаївши дихання, цікаво дивилась долу кудлата білява голівка й чорненькі очі під двома кісками — мишачими хвостиками. Побачивши, що Горобенко встав, вони боялися й поворухнутись.

У хаті важко пахло потом, печеним хлібом і ще чимось незнайомим, що від нього сморід аж повис у повітрі й тисне на груди.

Горобенко поспішив одягнутись і вийшов на подвір’я.

Довкола мляво, не поспішаючись, без пристрасті й гарячковості точилось щоденне селянське життя.

Горобенко сполохав кури й пішов до воріт. Через вулицю до нього важкою ходою простував Гарасименко з білявим повновидим чоловіком у потертому, заношеному піджаці.

— Драстуйте… А це наш учитель… Може, поки там зберуться, подивитесь школу й читальню. Це недалеко зцюдова.

Чоловік у піджаці з-під лоба пильно пробіг сіренькими очима по Горобенковому обличчі й нерішуче простягнув руку:

— Микола Батюк.

— Добре, я з охотою піду. Куди це?

Батюк знову пильно пробіг по обличчі й кашлянув.

— Прошу. Я вам покажу.

— Ну, то ви йдіть собі, а я в ісполкомі накручу. — Гарасименко повернув назад і, трохи загрібаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому тлі дерев великим будяком палахкотів під сонцем його бордовий плюшевий кашкет.

Батюк якийсь час ішов мовчки, добираючи слів для початку. Він іноді одходив трохи осторонь і тоді скоса, винюхуючи, оглядав Горобенків профіль.

Йому було ніяково мовчати, хотілось багато сказати хоч і комуністові, але ж усе-таки українцеві, але, як зайти, він не знав.

Вихід знайшовся раптом.

Горобенка почало неприємно смоктати в животі, витягувати від горла, й він, забувшись, прошепотів до себе:

— Ах, чорт його знає, хліба забув узяти. Батюк радісно стрепенувся.

— Ви ще не снідали? Так ходімте, будь ласка… Ось моя хата…

Його молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще більше помолодшало. Він уже не дивився з-під лоба. Його трохи лукаві очі дивились просто й кутиками посміхались.

— З’їмо нашого кандьору…

У хаті за столом Батюк зовсім позбувся соромливості, й за кандьором полились безкінечні скарги.

— …Тут взагалі дуже тяжко. В ячейці — росіяни, а коли і є хто з наших, вроді Гарасименка, так усе дно — русифікатори.

Горобенко мимоволі посміхнувся: Гарасименко — «русифікатор»! Це справді — смішно. Який з нього «русифікатор», як він двох слів по-російському не зв’яже. Його просто не обходить та чи та мова. Він увесь — коло соціальних проблем.

Але Батюк ніяк не хотів із цим погодитись:

— Та це-то правда: він такий же репаний, як і всі ми, ну тільки його політика буває часом гірша від запеклого русака. Візьміть таке: в читальні була брошура Шарлеманя «Охороняйте рідну природу»… Між іншим, цей Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усі нові книжки. Так ви знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфіскував.

Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка.

— Да, да, конфіскував! Каже: що це за «рідна» природа? Природа скрізь інтернаціональна. Це самостійницька книжка. Її «ніззя» пускать.

Горобенко засміявся на всю хату. Батюкові цей сміх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовні.

— Воно-то смішки, смішки, але як доводиться щодня працювати серед таких «діячів», то й плакати часом хочеться. Я не розумію: є ж усе-таки в партії українці — чому вони нічого не роблять?

Горобенко подивився пильно Батюкові у вічі, і його погляд прохромив наскрізь опецькувату постать в піджаці.

Батюк розперезувався все далі й далі, він уже не тільки скарживсь, він обвинувачував, закидав і глузував.

Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав.

Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хіба він не чув цього від Педашенка, Ковганюка і всіх тих сектантів, що складають у сумі нещасну жменьку «свідомих українців» у повітовому місті! Тих опереткових людей з сантиментально-романтичною душею і журливо-саркастичними очима, що в розквіті свого піднесення й пафосу створили тільки «Просвіту», цей новий храм на руїнах українського Єрусалима?. Це все не новина. Вони вміють тільки скаржитись і зітхати: «На нашій, не своїй землі…»

Ну так же. І цей Батюк знову, як і сотні їх, цитує це зараз. Батюк не виняток. Це — один із багатьох. Це пересічний тип української інтелігенції. Щоправда — сільської, але яка ж іще є? Більше й нема. Оті, що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти уенерівських міністерств, їздили в дипломатичних місіях репрезентували Україну — то інші. То екстракт. Такий самий, як і ті, що з обрізом сидять у лісі.

Батюки не такого гатунку. Єдине, що вони можуть, — це тільки скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименків. На Шевченкові роковини вони в школі казатимуть, що Шевченко революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панів, що він любив Україну… І в цих зануджених словах вони контрабандою потягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що це в них вийшло і червоно, і національне…

Це вічні служники богові й мамоні.

Сльозливі, примітивні Батюкові слова, його червоне від натуги й прищів лице і замусолена вишивана сорочка з синім гудзиком під піджаком дратували Горобенка. Яке в них нахабство!. І оці прищаві народні вчителі, що не годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди, що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, які кров’ю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право на існування? Ні, це принаймні наївно! .

Горобенко почував, як у ньому прокидається і росте огида. Він трохи одсунувся від столу і намагався не дивитися на Батюка. От бандит… То інша річ. Він озвірілий, запеклий ворог. Але він активний. З ним треба нещадно боротись, але його ще можна зрозуміти. А ці… Вони вічні вороги. Це, може, буде парадоксально, але це правда: дика активність, темперамент, лють, мабуть, усе ж таки ближчі за цей індиферентний холодець. Цих Батюків, навіть з суто національних інтересів, треба б перестріляти, бо молода нація не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!. Вона мусить бути залізна.

І знову Горобенкові спав на думку парадокс:

— Нова, молода Україна складатиметься з інших. Не цих. А з Гарасименків. З отих самих Гарасименків, що оце тепер викидають українську книжку за слово «рідна», що ламають собі мову, аби тільки добрати нових, невідомих слів для тих думок, які шкереберть перекинули їхнє життя і штовхнули їх з битого прадідівського шляху. Так — нова українська нація складатиметься з Гарасименків. І це навіть не парадокс, коли тільки справді національне чуття є не вигадка, не ілюзії, а цілком реальна річ. Коли воно є щось від біологічного. Власне біологічного чи економічного тільки?. Батюк не дав Горобенкові закінчити думку. Він утер рушником підборіддя й губи і відтак зітхнув:

— Це така історична доля наша: нас ошукують, а ми навіть і не помічаємо цього.

Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюкові у вічі.

З рота поривалось крикнути: «Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!.»

Але він не крикнув так. Він сухо сказав:

— Ви не розумієте історичного процесу соціальної боротьби. Проведіть мене до читальні. Де вона у вас?

Ішли свіжою ранковою вулицею поспішно й мовчки. Батюк трохи одставав. Він похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, і, видимо, мучився. Отам, у його кімнаті, коло миски з кандьором залишилась обірвана одвертість і полохлива тінь їхньої інтимності. І тут, коли треба щось сказати цьому відлюдному вже, нерозгаданому «своєму» комуністові, слів не було. Батюк колупав думку, але всі слова, що набігали були, зовсім не ті, що треба. І все ж він з кожним кроком, який віддаляв їх від його хати, розумів, що конче мусить щось сказати. Треба ж, врешті-решт, розв’язати оте «Ви не розумієте процесу соціальної боротьби».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций