Джон Рональд Руел Толкієн Коваль із Великого Вутона — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 24 июня 2014



Він називався Вершник, і був великим мандрівником: він багато чого побачив і багато чого вмів робити ще до того як став Майстром Кухарем. Але він пішов був коли тобі було ще тільки два роки - і вони не змогли знайти йому ліпшої заміни ніж Ноукса, того бідаку. І все ж, як ми очікували, я став Майстром вчасно. Цього року я зроблю ще один Великий Торт: буду, наскільки мені відомо, першим Кухарем який за своє життя зробить другий торт. Я хочу вкласти в нього зіроньку.”



“Но то добре, я тобі її віддам,” мовив коваль. Він глянув на Альфа, ніби намагаючись прочитати його думку. “Чи знаєш ти, хто знайде її?” “Що тобі до того, Майстре Коваль?” “Мені хотілося би знати, якщо ти знаєш це, Майстре Кухар. Можливо, мені було би легше розлучитися з річчю, яка є настільки дорога мені. Дитина моєї доньки є ще надто маленька.”



“Можливо було би, можливо ні. Побачимо,” мовив Альф.











Жоден з них більше нічого не промовив, і вони пішли далі своєю дорогою, аж доки не вийшли з Феєкраю і нарешті повернулися до села. Тоді вони попрямували до Залі; і в той час дня у світі сходило сонце і вікна світили червоним світлом. Золочені різьби на Великих Дверях жевріли світлом, а дивні обличчя різних кольорів дивилися вниз із водостічних рур під дахом. Не так давно до того Заля була поновно зашклена і перефарбована, і стосовно тої справи у Раді було багато дискусій. Декому новий дизайн не подобався і вони назвали його “модняцьким,” але інші, більш знаючі, знали що то було повернення до старого звичаю. І все ж, оскільки вся та справа нікому не коштувала ані пенні і Майстер Кухар мусів був сам за все заплатити, йому дозволили зробити все по своєму. Але коваль не бачив залю в такому світлі дотихчасово, і споглядав її, замиловано, геть забувши про своє доручення.



Він відчув чийсь дотик на своїй руці, і Альф повів його довкола до маленьких дверей позаду будівлі. Він відкрив їх і повів коваля по темнім коридорі до кімнати-сховку. Там він запалив високу свічку, і відімкнувши шафу він зняв з полички чорне пуделко. Воно тепер було виполіроване і прикрашене срібними завиванками.



Він зняв з пуделка накривку і показав його ковалю. Одна маленька секція була порожня; інші були тепер наповнені спеціями, свіжими, з пікантно-пронизливим запахом, так що ковалеві очі почали сльозитися. Він взяв собі рукою за чоло, і зірка легко відломилася; але він відчув різкий укол болі, і сльози потекли йому по обличчі. І зоч зірка знову ясно сяяла, лежачи йому на долоні, він не міг її роздивитися, бачив тільки замацькану сліпучу пляму світла, яка здавалася далекою-далекою.



“Мусиш ти її туди покласти,” мовив він. “Бо я добре не бачу на очі.” Він простягнув свою руку, і Альф взяв у нього зірку, і поклав її на місце, і вона згаснула.



Коваль безжодногослівно обернувся і навпомацки попрямував до дверей. На порозі при виході він відчув що його зір прояснів. Був вечір і Вечорова Зоря сяяла в освітленім небі, близенько біля Місяця. На хвильку спинившись, аби поспостерігати за їхньою красою, він відчув руку на своєму плечі і обернувся.





“Ти добровільно віддав мені зірку,” мовив Альф. “І якщо й надалі хочеш знати якій дитині вона попадеться, я тобі розповім.”



“Направду, хочу.”



“Вона попадеться тій дитині, яку ти призначиш.”



Коваль був ошелешений і спочатку не відповів. “Ну,” сказав він, вагаючись, “Цікаво що ти скажеш на мій вибір. Напевно ти маєш мало причин любити ім’я Ноукс, але, ну, його маленький правнук, Ноукс із Крайміста, Тім, має прибути на Празник. Ноукс з Крайміста є зовсім інакший.”



“Я то спостеріг,” сказав Альф. “В нього мудра мама.”



“Так, сестра моєї Нелі. Але, тут мова не тільки про родинні зв’язки: я люблю Тіма. Хоч він і не є очевидним вибором.”



Альф посміхнувся. “Ти теж свого часу ним не був,” промовив він. “Але я згідний. Направду я сам теж був обрав Тіма.”



“Тоді для чого ти просив мене обрати?”



“Так забажала Королева. Якби ти обрав когось іншого, я мусів би вступитися.”



Коваль довго дивився на Альфа. Тоді раптом низько йому вклонився. “Розумію врешті, Пане,” мовив він. “То є надто велика честь для нас із вашого боку.”



“Мене за це винагороджено,” сказав Альф. “Тепер іди додому в мирі!”



Коли коваль дістався свого рідного дому на західному краю села, він помітив свого сина біля дверей кузні. Він щойно замкнув її, бо робота за день була вже зроблена, і тепер стояв, дивлячись вгору на білу дорогу, по якій його батько звично вертався зі своїх мандрівок. Почувши кроки, він подивовано обернувся, побачив що тато вертається з села, і вибіг йому назустріч. Він обійняв його, люблячи, і ласкаво просячи додому.



“Я сподівався що ти приїдеш ще відучора, Тату,” мовив його син. Потім, заглянувши у батькові очі, він стурбовано сказав: “Ти такий змучений виглядаєш. Ти певно довгий шлях пройшов?”



“Дуже довгий, направду, сину мій. Від Світанку до самого Вечора.”











Вони зайшли в дім разом, і всередині було темно, лиш тільки полум’я розвівалося у вогнищі. Його син запалив свічки, і деякий час вони безрозмовно посиділи біля вогню; бо велика втома та відчуття важкої втрати охопили коваля. Врешті він оглянувся довкола, ніби приходячи до тями, і запитав: “Чому ми є самі?”



Його син пристально подивився на нього. “Чому? Мама лишилася ночувати в Бабці, в Малому Вутоні. То є хлопчикові другі уродини. Вони сподівалися що ти теж прийдеш.”



“А, так. Я мав би прийти. Мені слід було прийти, Неде, але мене затримали справи; і в мене були справи про які треба було багато подумати і все інше мені вилетіло з голови. Але я не забув про Томлінґа. “



Він запхав руку у внутрішню кишеню і витягнув щось схоже на гаманець з м’якої шкіри. “Я йому дещо приніс. Старий Ноукс напевно назвав би то забавунця - але воно походить з Феєкраю, Неде.” З гаманця він вийняв маленьку срібну штучку. Вона виглядала як гладеньке стебло тоненької лілії, а згори звисали три делікатної форми Якірці, схилені донизу, гарноформисті дзвоники. І вони насправді були дзвониками, бо коли він потряс ними делікатно, кожен Якірець задзвонив чистою тихенькою ноткою. Від того солодкого звуку вогники свічок задрижали, а потім на мить засяяли білим світлом.



Недові очі широко відкрилися від здивування. “Тату, можна я подивлюся на це?” попросив він. Він взяв річ обережними пальцями і зазирнув усередину квітів. “Та робота є дивовижна!” мовив він. “І ще, тату, ті дзвоники мають запах: запах, який мені нагадує щось, щось, ну, щось що я забув.”



“Так, запах можна відчути протягом деякого часу після того, як дзвоники задзвонять. Але не бійся взяти то нормально в руку. Воно зроблено для того, щоб ним бавилась мала дитина. Малюк нічо йому не зробить, і воно йому теж.”



Коваль вклав презент назад до гаманця і заховав його. “Я сам то завтра відвезу у Малий Вутон, ” мовив він. “Бабця, її том, і Мама вибачать мені спізнення. Ну, а стосовно Томлінґа, то напевно він ще замалий аби рахувати дні… чи навіть тижні, чи місяці, чи роки.”



“Правильно. Ти їдь, Тату. Я би радий був поїхати з тобою; але я зможу поїхати до Мінора лише через деякий час. Я би не зміг поїхати сьогодні, навіть якби я не чекав твого прибуття. В мене купа роботи, і ще мені мають підкинути.”





“Ні, ні, Ковалевий сину! Зроби собі вихідний! Дідусеве ім’я не ослабило мені руки. Нехай робота назбирується! Відтепер буде дві пари рук щоб за неї взятися, підчас усіх робочих днів. Я не буду більше вирушати в мандри, Неде: в такі тривалі мандри як досі, якщо ти мене правильно розумієш.”



“Справді, Тату? Мені було цікаво що сталося з зіркою. То є тяжко.” Він взяв тата за руку. “Я співчуваю тобі; але в тому є також і щось добре, для цього дому. Чи знаєш, Майстре Ковалю, що можеш мене багато чому навчити, якщо маєш час. І маю на увазі не тільки обробку заліза.”



Вони повечеряли разом, і після того як вже були поїли, вони ще довгий час сиділи разом за столом, у той час як коваль розказував синові про свою останню подорож до Феєкраю, і про інші речі які йому приходили до голови - але про вибір наступного посідача зірки він не сказав ніц.



Врешті син глянув на нього і “Тато”, мовив він, “чи пам’ятаєш день коли ти повернувся був з Квіткою? І я тоді сказав був що ти виглядаєш як велетень, судячи з твоєї тіні. Тінь та казала правду. Отже ти танцював із самою Королевою! А все ж ти здав зірку. Маю надію, що вона перейде до когось хто є настілки шляхетний як і ти. Та дитина має бути вдячна.”



“Та дитина не дізнається,” мовив коваль. “Так воно є з такими презентами. Ну, такі справи. Я передав зірку і повернувся тепер до молота і щипців.”











Дивно, але старий Ноукс, який насміхався був зі свого учня, ніколи не міг викинути з голови питання зникнення зірки з Торту, хоча подія та трапилась була так багато років тому.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций