Джон Кітс Вірші — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 13 июня 2014







Безсмертний голосе! Тебе довіку

Крок поколінь голодних не приб’є!

Тут потішало і раба, й владику

У давні ночі тьохкання твоє.

Те саме, що скорботою сповняло

У Руфі серце, як вона про дім

В сльозах згадала на чужому лані,

 Що часто чарувало

Казкові вікна у краю чужім,

У спіненім, безвіснім океані.



Безвіснім! Слово це - як дзвін, що враз

Мене до стежки повернув моєї.

Прощай! Я бачу, що дурити нас

Не вистачає сил Уяві-феї.

Прощай, прощай! Твій жалісливий спів

Потанув десь у луг, по той бік гаю,

I потім заховався в глибині

 За низкою горбів.

Чи це був сон, чи привид? Я не знаю.

Завмерла музика. Я сплю чи ні?









До грецької урни







Іще незаймана коханко рясту,

Пестунко тиші й забарних віків!

Ніхто з поетів казочку квітчасту

Розповісти так любо не зумів.

Що за легенда на тобі натхненна?

Про кого? Про людей чи про богів?

На Темпі чи в Аркадії це зілля?

Що то за купка неласкавих дів?

Що за погоня, боротьба шалена,

Сопілки й бубни? Що за божевілля?



Чутнa веснянка люба, нечутна ж -

Іще любіша. Грайте ж, як і досі!

Не вухо, але дух чаруйте наш,

Музики дорогі, хоч безголосі!

Повік не стихне пісня юнака;

Ніколи осінь не оголить гаю;

Коханче сміливий, ніколи юнку

Не поцілуєш ти, хоч так близька

Твоя мета: дарма - й без поцілунку

Тобі любить, а їй цвісти без краю!



Щасливі квіти, ах, щасливі квіти!

Весна ніколи не покине вас.

Щасливий мелодист, не застаріти

Його пісням, вони живі весь час!

Щасливі любощі, весь час жадані,

Весь час у сподіванні, у бігу,

Весь час задихані у юнім герці!

Ви нашим пристрастям людським незнані,

Що залишають нехоті смагу,

Вогонь у скронях і пустиню в серці.



Що то за натовп на офіру йде?

Куди то жрець телицю пишнобоку,

Гірляндами заквітчану, веде,

Що мукає у небо, крок по кроку?

Яке містечко в березі морськім

Чи в горах, де спокійно спить фортеця,

Людської позбулося суєти?

Містечку, вічно вулицям твоїм

Пустіти - і ніхто в них не озветься,

Не вернеться, щоб нам розповісти.



Аттічний витворе! Стрункі постави

Дів, хлопців з мармуру, ряса окрас,

Густе гілля дерев, прим’яті трави!

Безмовна формо! Ти чаруєш нас,

Томuш, як вічність. О холодна втіхо!

Як зітне і мене часy коса,

Ти муки інших будеш гамувати,

Людині друг, якій ти кажеш тихо:

Краса є правда, правда є краса -

Це все, що знаєш ти й що треба знати.









До Псіхеї







Незграйну пісню вислухай, богине,

Думок і згадок дорогий трофей!

Прости, що з тайнами твоїми лине

Вона до різьблених твоїх ушей!

Чи снилося мені, чи справді бачив

Тебе я з крилами? Поміж кущів

Бездумно в лісі я блукав-маячив -

I, з дива мліючи, в траві уздрів,

У заростях, два осяйні створіння,

Що спали поряд під зеленим дахом

Тремтячих віт, де пелюстки рясні,

 Струмка в траві бриніння,

Де з прохолодного ростуть коріння

 Квітки червоні, сині, вогняні.

Вони дрімали у траві прим’ятій,

Руками сплівшись, і крило з крилом,

Уста не вкупі, та й не різно: сном

Легким роз’єднані, щоб зірка рання

Розвидненого в поглядах кохання

Помножила цілунки без кінця.

 Хлоп’я, пізнав тебе я!

А хто ж вона, щаслива юнка ця?

 Твоя Псіхея!

О, наймолодша в олімпійській вірі

I наймиліша, хоч давно побляк

Твій рід! Щo Фебина зоря в сапфірі?

Щo Весперів закоханий світляк?

Ти - краща, хоч тобі незнані храми

 Й гірлянди олтарів;

Дівочий хор тобі не ніс ночами

 Тужливо-ніжний спів.

Де струни, голоси, димки пахучі

 Кадильниць золотих?

Де гай, оракул, де уста пекучі

 Провісників блідих?



О найсвітліша! Не застала в світі

Ти лір античних, димних олтарів,

Коли таїлись божества у вітті

Освячених офірами гаїв;

Але й в ці дні, такі далекі тіням

Жерців щасливих, трепет крил твоїх

Між олімпійців бачу я блідих

I спів підношу, натхнутий видінням.

Я буду хор твій і почну ночами

 Тужливо-ніжний спів;

Я буду й струни, і димки пахучі

 Кадильниць золотих,

Твій гай, оракул і уста пекучі

 Провісників блідих!



Твій жрець, я храм тобі зведу на рясті

В незайманім кутку душі, де плід

Солодких мук - нові думки гіллясті

Шумітимуть замість соснових віт;

А ген, кругом, гаїв тінисті шати

Укриють схили гір, за спадом спад,

Де птиці й бджоли будуть присипляти

Понишклих у траві легких дріад.

I тут у височінь безмежно-синю

Рожеву я зведу тобі святиню

З рясним трельяжем мозку, що весь вік

Працює, де зірки, дзвіночки, рожі,

Всі квіти, що Уява-садівник

Невтомно творить, все нові й несхожі;

Там жде тебе відрадно-тиха річ,

 Тінистих дум надбання,

I світоч, і вікно відкрите в ніч

 Для теплого кохання!









Уява







Вільний лет Уяві дай,

Дома Втіхи не шукай:

Пропадає Втіха дома,

Наче бульбашка зникома.



Дай Уяві вільний лет,

Думку виславши вперед;

Відчини у серці грати

I пусти до хмар шугати!



Линь, Уяво люба, линь!

Дома меркне Літа синь;

Задоволення весняне

З пелюстками вкупі в’яне;

Потім Осені дари

Всі жадання до пори

Притупляють. Що ж подіять?

Біля печі сівши, мріять,

Поки в ній не стухне жар,

Зимової казки чар,

Поки в полі мла дрімає

I плугатар оббиває

Черевики мерзлі, й Ніч

З темним Небом віч у віч

Укладає чорну змову

Погасить зорю зимову.



Сядь же, хмизу підклади

Й животрепетно сліди,

Як небесно-величава

Лине в даль твоя Уява.

Квап її - у неї слуг

Є доволі; хай навкруг

Все, що холодом убито,

Воскрешає: красне Літо,

Першу квіточку Весни,

Перші грона восени,

Що важніють коло стріхи,

Й тайкома ці три утіхи,

Наче добрі три вина,

Хай віллє в келих - пий до дна!

I в ту мить тобі присниться,

Як співає в полі жниця,

I дзвенять серпи в житах,

I вітає сонце птах;

I разом з тим до вух прилине

Перекликання журавлине

I весняна метушня

Галоччя та вороння;

З’являться, не знати звідки,

I стокротки, і нагідки,

I лілеї пізній цвіт,

I найперший первоцвіт;

Запишаються в діброві

Гіацинти сапфірові,

I впаде на ці дива

Перша крапля дощова!

Глянь: з-за голого обніжка

Виглядає сонна мишка;

Тут гадюка на піску

Шкірку скинула слизьку:

Там, на глоді, із гніздечка

Дивляться рябі яєчка

Із-під теплого крила,

Що пташка-мати розп’яла;

Вчуєш літньою порою

У дуплянці гомін рою,

I як жолуді падуть,

I як білі бурі дмуть.



Хай же мчить у світ Уява!

Все вбиває звичка млява!

Де той вид, що не втрача

Новизни? Яке дівча

Зберегти принаду в силі?

Де ті очі сині, милі,

Що не втомлюють? Де сміх,

Щоб і завтра тішить міг?

Де такі уста рум’яні,

Що довіку нам жадані?



Наші втіхи молоді,

Наче бульби на воді,

Пропадають! Лиш в Уяві

Знайдуться уста ласкаві

До душі тобі; струнка

Лада, гарна, як дочка

Плодоносної Цецери,

Що в Аїдові печери

В мертвий скрилася туман:

В неї буде Геби стан

I таке ж біленьке тіло,

Як тоді, коли струміло

З неї вбрання, як вона,

Розстебнувшися, вина

Кубок повний подавала

I як на Зевса млость напала.



Розірви шовкову нить -

I тоді Уява вмить

До твоєї хати-стріхи

Принесе незгірші втіхи.



Вільний лет Уяві дай!

Дома втіхи не шукай!









Барди радості й жаги







Барди радості й жаги!

Ваші душі в ці луги

I понині заглядають,

Хоч давно вгорі витають.



Там тепер в одному хорі

З вами сонце, місяць, зорі;

Там громи й потоки; там

Під омріяним гіллям,

Посідавши-злігши, друзі

Гомонять із вами в лузі,

Тільки оленям богів

Не заказанім; де звів

Дзвоник синє напинало;

Де в троянди перебрало

Зілля пахощі, а та

Пахне так, як за літа

На землі найкращі квіти

Не навчилися пахтіти;

Там співають солов’ї

Не пестушки майові,

А божественно-довічні

Речення філософічні,

Давню казку золоту

Про захмарну висоту.

Ви - в раю, і разом з тим -

На землі, і нам, земним,

Ваші душі позосталі

Стежку вказують у далі,

В пристановище святе,

Де ви в щасті живете;

I нагадують щоденно,

Як недовго, як нужденно

Ми на світі живемо

I яке несем ярмо

Темних пристрастей і злоби,

Слави, сорому, жадоби;

Кажуть нам, чим дужі ми

Й щo нам гірше від чуми.

Так ви роните й відсутні

Нам поради незабутні.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций