Білик Іван Іванович Похорон богів — C. 127

Розміщено Шкільні твори в 28 мая 2014



Архімандрит чемно чекав дозволу говорити, й коли світлий князь кивнув, той почав з давно знайомого:

— Богом поставлені імператори Василій і Костянтин кажуть: «Негоже вдавати багрянорідну за варвара, іже не знає закону бога нашого Ісуса Христа, убо недостойно ромейського імператора…»

Доброчин роздратовано махнув рукою й перебив його:

— Теревені!

— Цар Василій… — почав був знову архімандрит, але Доброчин не дав йому договорити.

— Більше нічого не переказував твій цар? — спитав він нетерпляче. — Бо оте про варварів я вже чув — і не раз. Коли не маєш чого більше сказати, для чого було пливти аж сюди?

Архімандрит скористався з хвилини тиші:

— Імператор Василій каже: «Віддам сестру Анну багрянорідну, якщо перед цим приймете в душу закон Хрнста».

Доброчинові це було смішно слухати. Василій знову заговорив так, наче вдавав милостиню. Світлого князя почала знову поймати злість. Він сказав зумисне до протоієрея Настаса Корсунянина:

— Скажеш йому, щоб прийшов увечері.

Архімандрит усе зрозумів сам, але Доброчин уже підвівся й вийшов, лишивши їх у світлиці вдвох.

Пізніше він скликав малу думу — лише князів та тисячних воєвод, і повідомив думників, що звелів переказати їм грецький цар.

Володимир озвався першим, і це був знак, що терпець урвався навіть стриманому Святославовичу:

— Василій заговорив так, наче не ми взяли їхній город, а вони — наш!

Дума схвально загомоніла, потім Ждан сказав:

— Хай присилає свою сестру й не торгується. Якщо ж не пришле — хай зустрічає на ту весну гостей під Царемгородом!

Після думи Доброчин звелів привести всіх грецьких слів — до останнього челядника. Він аж тепер збагнув промисел царя: той наслав стількох чорносвитників, щоб чіпляти хрести.

Переказавши рішення думи, Доброчин дозволив слам вертатися назад, але наступного дня з подивом довідався, що Грек Мудролюб і досі сидить. Певно, мав указівки торгуватись.

Надвечір він і справді попросився через Настаса Корсуняннна на розмову, але почав якось надто здалеку. Тлумачив Настає:

— Аще царь прислеть сестру Анну, чьто вчинешн ти?

Доброчин вирішив докопатися до причини, яка змусила грека не поспішати назад.

— Поверну вам цей город, — сказав він. — Якщо ж не хоче — хай нікого не винить. Це ти вже чув на думі.

Це, певно, було те, що найдужче непокоїло базиліка.

Доброчин сказав:

— А ти перекажи Василієві… — й почав загинати пальці на лівій руці: — …щоб не забув прислати вінець імператорський — такий же, як носить сам; щоб прислав імператорську одіж; імператорську державну булаву; щоби прислав на Русь митрополита, бо архієпископа не візьму; щоб висвятив на єпископа тих пресвітерів, на котрих укажемо ми. — Він кивнув на протоієрея Настаса: — Також і його! І ще кількох корсунських пресвітерів нашої крові. — Потім почав загинати пальці правої руки: — Щоби прислав книжників булгарського роду; щоби не стромляв носа в наші вірські діла: самі собі дамо раду; щоб не чинив перепони булгарським учителям, наш-бо люд не знає грецької мови, а булгарську сяк-так розбере.

Це дужче нагадувало суд переможця над переможеним, аніж уклінне послання варвара до богорівного грецького царя, й сол за кожним новим вироком дедалі дужче блід і нітився.

— Такого ще зроду не було, — проказав він хрипким од хвилювання голосом. Бажання цього вусатого архонта зростали мало не день у день, і грек вважав обов’язком нагадати, що все в світі має межі й переділ. Але після власних слів сам злякався, коли б у наступну хвилю світлий князь не сказав, що роздумав повертати Корсунь.

Сольство затрималося в городі ще на цілих три дні, й протягом цих трьох днів Настас тричі підходив до світлого князя:

— Імієть к тобі поползновеніє отець архімандрит. Хощеть рещи дві слові…

— Од себе чи від царя? — зумисне перепитував Доброчин кожного разу.

Й щоразу Настас відповідав:

— От себе.

— Тоді скажи йому, щоб швидше їхав до Царягорода.

Якщо все буде гаразд, якщо цар переступить через власну пиху і виконає всі його уклади й умови, Доброчин вирішив повернути цареві Звенків полк. Але це мало бути великодушною щедрою милостинею. Архімандрит заявив, ніби такого зроду не бувало. Доброчин і сам знав. І все-таки це мало статися: час розкидати каміння минув; надійшов час громадити каміння.

Так думав Доброчин, стоячи на скелі Чорної коси й дивлячись услід грецькій диремі, яка поволі танула в ранковій імлі.

Весла диреми, розташовані одні над одними в два ряди, кволо занурювались у зеленкувату воду, тягучу й важку. В тому була якась безнадія й приреченість.

А тепер, на Маковія, Доброчин знову стояв на тій самій скелі Чорної коси. Після відплиття базиліка архімандрита минуло півтора місяця, та вони здавалися довшими за рік. Володимир, князі та бояри стояли купкою поряд, а рать і дружина юрмилися й на Чорній косі, й уздовж усього берега до самого Корсуня, а на березі попід східною стіною города рябіли юрмища корсунян.

Усі погляди й двадцятитисячного Київського полку, й тридцятитисячного населення були звернені в один бік: на спалений серпневим сонцем виступ у морі; з-за цього виступу кожної хвилини могла з’явитися валка царських кубар.

Ще три дні тому гінці повідомили Доброчина, що царівна проминула гирло Дніпра, всі сподівалися гостей уранці, але навіть полудень уже давно минув, а Володимирова наречена жона й досі була десь у морі.

А над городом і всім Корсунським півостровом не втихав передзвін. У церквах та соборах правились єпископські молебні за здравіє та многая літа імператорської сім’ї: багрянорідних Василія, Костянтина й Анни, й гомін мідяних дзвонів то втихав, то знов підіймався над півостровом і затоками.

Корсунь ще зроду не бачив у своїх стінах члена імператорської сім’ї. В корсунян було небачене свято.

Доброчина ж охопило таке відчуття, ніби він присутній на похороні.

Це відчуття було йому знайоме з давніших часів. Доброчин дивився через вузьку затоку на корсунян і думав про Київ.

Під Морськими воротами Корсуня стояла купка в чорних та строкатих плащах — то була челядь митрополита Артема й топарха Іраклія, які теж стояли десь там. Щойно перед цим до стану киян приходили обидва корсунські зверхники, топарх Іраклій казав, що Доброчинові й Володимирові теж личило б зустрічати Анну на березі, але Доброчин відповів:

— Хочу в цей урочистий час бути серед раті.

Володимир та бояри теж відмовилися йти до Морських воріт.

Враження похорону охопило багатьох бояр і воїв, і Доброчин уже достеменно знав природу того дивного пекучого відчуття. Це був похорон усього звичного й рідного, на чому трималася дідня й прадідня земля.

На виступі, з-за якого виглядали царські кораблі, настало пожвавлення. Найдопитливіші й найнетерплячіші стояли там: вони першими й помітили царгородські кубари. Над Корсунем знову розлігся мідяний передзвін, і Доброчинові та іншим киянам було видно, що в гурті під Морськими воротами замайоріли хоругви й наперед вийшли топарх і митрополит. А з-поза виступу з’явилися велика трієра й дві диреми. На парусі кожної видніли темні лики Христа, обведені золотими сонцями. Це був знайомий багатьом киянам імператорський знак.

Далі місити куряву на Чорній косі не було жодного глузду, й Доброчин сказав до Володимира та інших князів і бояр:

— То клопіт митрополита й топарха. Ми зустрінемо Анну коло брами дідинця, цебто царського акрополя.

Ждан насторожено пробурчав:

— Що то воно ще за Анна… Може, якесь таке, що тільки тьху…

Коли під’їздили до брами акрополя, де був і царський хором, Доброчин відвів голову й мимоволі здригнувся. По той бік вулиці під скісним промінням сонця сидів на здибленому конязі сонячний бог, схожий на Іллю Муромця.

— Цього з собою заберем, — сказав Доброчин Володимирові. Заклопотаний своїми клопотами великий князь непорозуміло кивнув, а Доброчин так і не пояснив йому причину цього свого дивного рішення.

До акрополя за ними в’їхало зо дві сотні князів і великих та малих бояр, які один по одному висідали біля брамки царського хорому.

Навпроти був інший хором, у якому сидів топарх Іраклій. Топарх три дні тому вивільнив його для царевої сестри. Хором був значно менший від царського й присадкуватий, до того ж не мав двірця.

— Так і чекатимемо посеред двору? — совгав Ждан, позираючи на численних челядників, які гарячкове готувалися до зустрічі імператорової сестри.

— Заходьмо до хорому, — байдуже махнув рукою світлий князь. — Як треба буде, поплачуть.

Грецька челядь принесла руським архонтам вина, князі та бояри сьорбали вино в просторих світлицях і слухали. В навстіж розчинені вікна було чути все. Кияни майже напевно звала, коли царівна вийшла на берег коло Морських воріт, коли вступила на городські вулиці, коли промннула торжок агори. Над вулицями стояв передзвін і линула тягуча вісня, яка поволі наближалася до царського дідинця.

Наближався паркий серпневий вечір, а в вікна хорому було видно осяяні сонцем верхи й поновини високої Таврської гори.

Нарешті ввійшов тлумач і повідомив, що прийшов Грек Мудролюб. Доброчин звелів упустити. Базилік увійшов і чемно спинився коло дверей.

— Сідай, пане архімандрите, — запросив його Доброчин. — Чи, може, ти вже став митрополитом? Бо вбраний по-іншому й маєш ліпшого хреста…

Одразу стільки слів грек не міг збагнути — перекладав протоієрей Настас, якого Доброчин не відпускав од себе після взяття Корсуня.

Грек Мудролюб скромно відповів:

— Удостоєний есмь архієпископського сану, — А тоді перелякано глянув на князів: — Царівну вже ось-ось унесуть до акрополя! Треба йти, світлий княже…

— Це від нас не втече… — Доброчин загнув мізинця лівої руки й спитав у новоспеченого архієпископа: — Імператорське очілля привіз?

— Й очілля-корону, і вбрання істинно імператорське, — врочисто відловів грек.

— А хто вінчатиме Володимира й Анну?

— Сам патріарх Николай Хрисоверг.

— Дасть нам патріарх митрополита?

— Дасть.

— А висвятить киян єпископами?


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций