Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 13 мая 2014



Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба притягнути на свій бік. Це може бути навіть корисно: чому, скажімо, вчителям не видають білого борошна, а в продкомі службовці одержали аж по два пуди!.

Ханов посмикав свою зеленувату, цвілу борідку й поправив окуляри в золотій оправі.

— …Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури… Що з ними робити — на всіх не поділиш?.

— Розіграти в лотерею, — сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон засунув за борт заляпаної борщем і воском куртки жилаву суху долоню й скептично спитав:

— А что за мануфактура — гадость, наверное?. Костеві вчителі не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над молодим лектором української мови, над цим колишнім їхнім учнем.

Борисенко розвалився в кріслі й казав Макаронові далі:

— Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза анкету: «Заполните». Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу… Не понимаю их. При чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии!

Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко піймав цей погляд і безтурботно усміхнувся Ханову гарними сірими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперів, а Борисенко обурювався далі:

— Удивительные предрассудки!. «Хами! Інтелігентні хами!» — вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки злегка почервонів. З-за шафи озвався ще якийсь лектор:

— Поляки, говорят, Киев уже взяли… Макарон, не звертаючи на Горобенка жодної уваги, немов його й не було в кімнаті, єхидно промимрив:

— «Товариш» Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа:

— Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить незграбний, і засміявся тільки сам Борисенко, а решта осміхнулись.

Але Горобенкові було цього досить. Це недбайливе ігнорування його присутності, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комуніст, — дратувало його вкрай. О, ці педелі знають міру його предмету! Лекції української мови на вчительських курсах для них така ж сміховина, як і оті чотири аршини мануфактури на сім душ, і нові освітні заходи влади, і сама влада, і ввесь цей час…

І відкіля ця певність у них, що він покриватиме їхнє сичання, мовчатиме в партії? Відкіля?. От піду і скажу про все!

Вони чи з чемності своєї, чи з жалю ще тільки не глузують з нього, саморобленого професора… Ще б чого бракувало, сто чортів!.

Костеві кортіло гримнути на них, вилаятись найбруднішою лайкою.

Він з викликом подивився в холодні Макаронові очі й побіжно помітив, що Макарон у тій самій куртці, що колись був ходив у гімназії.

Щось загнуздало Горобенків гнів і роздратування. Він підійшов до Ханова й холодно сказав:

— Лекції моєї сьогодні не буде. Я пригадав, що в мене зараз невідкладні партійні справи.

— Прошу, прошу, — Ханов запобігливо підвівся й поспішив всунути Горобенкові в долоню свою руку на прощання.

— Прошу, прошу, Костянтине Петровичу… А на коли призначити далі?

— Повідомлю.

Педагоги замовкли й непорозуміло дивились на Горобенка. «Партійні справи» неприємно залоскотали їм вуха і навіть засмутили їх. В учительській стало раптом надто тихо, і поспішні Горобенкові кроки залунали вороже і якось занадто по-чужому.

Один тільки Макарон спокійно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру. Х

Кость піймав Радченка, коли той вискочив із соцвиху й летів оглядати будинок старого театру для реорганізації мистецької справи в місті.

Радченкові не хотілось зупинятись, він на ходу привітався очима й легким помахом долоні, але Горобенко офіційно і навіть гостро сказав:

— Почекайте бігти, товаришу. Я зараз із курсів. Там — суцільна прихована контрреволюція. Особливо цей Борисенко… Туди конче треба політкома.

— Ах, сволочі!. Що ж вони там казали?

Горобенко уривчасто вилупив на нього водяві очі й кілька разів гидко вилаявся.

— Чудесно. Я приборкаю це барахло!. — кинув він наостаннє і помчав уздовж улиці, розмахуючи вільною від портфеля рукою.

Горобенко з хвилину подивився йому вслід, потім глянув байдуже на високу дзвіницю, що встала недоречно перед очима і раптом почув у собі порожнечу.

Те, що одлягло від серця після розмови з Радченком, потягнуло за собою й решту думок. Ці думки переплутались і, як дрантя, звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади.

Горобенко пішов вулицею навмання. Він хотів трохи розважитись.

Проте ця гуща з душі не сходила. Навпаки. Зо всього її бруду раптом висунулось і прибрало окресленої форми:

— Донос?

Стало неприємно і навіть соромно за самого себе.

Так низько впасти… Піти до Радченка й виказати… Міг же там, в учительській, встати й одверто сказати, навіть просто заборонити їм паплюжити… Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймні було б чесно… «Чесно»?

Горобенко зупинився на цьому слові й сам до себе посміхнувся: які теревені!. Хто розмежує тепер, де чесно, де підло?

На думку Борисенка, вже саме перебування в партії — не чесно, а на мою — підло канючити у влади пайку, а потім нишком глузувати з неї!. З цією публікою ніякого спільного шляху не може бути. Вони — той мотлох, що лежить під ногами й заважає йти вперед.

Щось усередині тихенько підказало Горобенкові: «їх треба знищити…»

Горобенко повернувся до наросвіти, взяв ордера і пішов до свого гімназіяльного фізика реквізувати для вечірньої робітничої школи мікроскоп.

Фізик жив неподалеку в маленькому власному флігелі, що заховався за кущі бузку. Горобенко хутко перейшов двір і ступив до покоїв.

Старий лисий фізик у потертій чесучевій сорочці, підперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенкові назустріч.

Він хотів запросити його сісти і похопився взяти стільця, але Горобенко приголомшив фізика сухим, офіційним голосом:

— Я прийшов реквізувати у вас мікроскоп. — ї він простягнув фізикові ордера. Лагідне фізикове лице з приємним яблуневим рум’янцем розтягнулось і на хвилину застигло непорушне. Він наче скам’янів. Якась сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фізика. Його добрі прищулені очі і посічене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому відпочиває твій зір і думка. Горобенко піддався і глянув. Перед ним було повне болю, образи й здивування фізикове обличчя. Дивитись фізикові в вічі не можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся.

Хоч би фізик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався — тоді б одразу полегшало. Але лагідний фізик не робив цього колись у гімназії, не зробив він цього і тепер.

Фізик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов і за хвилину повернувся з мікроскопом.

Він подивився на чисті блискучі мікроскопні рурки, зітхнув і мовчки віддав його Горобенкові. Горобенко хотів дати ордера, але фізик уже зник за портьєрою.

Горобенко кинув оком по кімнаті й поклав ордера на першого стільця. Потім похапцем, немов боявся, що фізик позаду біжить навздоганяти, вискочив з мікроскопом надвір.

Вилинялий, старий, як і сам фізик. Каштан, знайомий Горобенкові ще, з гімназії, виліз із своєї халабуди погрітись на сонці. Він помітив Горобенка і, виляючи хвостом, підбіг до ганку. Бідний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господареві. Каштан, привітно загрібаючи задньою лапою, почав як умів лащитись до Горобенка. Він лизнув йому долоню й тер мордою об штани.

Горобенко мимоволі зупинився і погладив пса. Він хотів схопити обома руками його кудлату морду коло вух і струснути, як колись. Але зробити це заважав мікроскоп у лівій руці. Горобенкові стало ніяково і боляче. Він засоромився пса, який щиро віддавав йому свої собачі пестощі, не почуваючи в ньому ворога. Ці пестощі крадені, і Горобенко мерщій подався до хвіртки.

Було шкода наївного Каштана, і бідаку фізика, і себе.

— Це все паліативи. Нужденні паліативи!. Ти б’єш не по конях, а по спорохнявілих, нікчемних голоблях.

Якийсь голос сміявся всередині, знущався над Горобенком — одняв у нещасного дідка його останню втіху і хочеш довести, що ти більшовик! Ха-ха-ха!. Кому цим доведеш? Може, самому собі? Дурниця! Ти ж знаєш прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революції якийсь мікроскоп! Дрібненька, егоїстична душа! Мізерною шкодою ти хочеш купити собі нове сумління? Дешево! Занадто дешево… Це купується тільки — пам’ятаєш ту безсонну ніч? — купується кровь’ю! Смертю!

Горобенко поспішно йшов край пішоходу, неприродно виставивши наперед руку з мікроскопом. Цей мікроскоп стирчав перед очима як проклятий і пік долоню. Але його нікуди сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, і їхні погляди падали на мікроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всі стрічні спиняються й перешіптуються:

— Мікроскоп поніс! Мікроскоп… Он де він!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций