Джон Варлі Натисніть “Введення” — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 11 мая 2014



Її немов перенесли в капсулі часу зі сторінок “Лайфа” початку п’ятидесятих років. У куті стояв старенький похилий холодильник, кришки столів були вкриті жовтою плиткою, яку зараз можна побачити тільки у ванних кімнатах. На кухні взагалі не було навіть грама пластмаси. Замість посудомийної машини в мене стояла подвійна раковина і дротова сушарка. Ані електровідкривача для банок, ані ущільнювача для сміття, ані мікрохвильової печі… Найновішою річчю був, мабуть, змішувач, куплений п’ятнадцять років тому. Я вмію і люблю працювати руками. Люблю лагодити.

- Хліб просто незрівнянний! - вигукнула Ліза.

Хліб я спік сам. Вона підібрала залишки підливи хлібною скоринкою і запитала, чи можна взяти добавки.

Наскільки я розумію, підбирати шкуринкою підливу - поганий тон, але мене це зовсім не хвилювало: я сам завжди так роблю. Втім, у всьому іншому її манери були бездоганні. Вона ум’яла три порції моєї запіканки, після чого тарілку можна було і не мити. Створилося враження, що вона ледь стримує свій дивовижний апетит.

Ліза відкинулася в кріслі, і я підлив вина в її келих.

- Ви впевнені, що не хочете більше горошку?

- Я лусну. - Вона задоволено поплескала себе по животу. - Безмежна вдячність, містере Апфел. Я вже років сто не їла домашньої їжі.

- Можете звати мене Віктором.

- Я так люблю американську кухню.

- А я і не знав, що вона існує. Я маю на увазі, як китайська або… Ви американка?

Вона посміхнулася.

- Я розумію, що ви хочете сказати, Вікторе. Так, громадянство в мене американське, але народилася я не тут… Вибачите, я на хвилиночку. З цими дужками мені доводиться чистити зуби, як тільки поїм.

Я пустив воду в раковину і взявся за тарілки. Через якийсь час Ліза приєдналася до мене, схопила кухонний рушник і, незважаючи на мої протести, стала витирати посуд.

- Ви живете тут один? - запитала вона.

- Так. З тих пір, як вмерли мої батьки.

- Ви були одружені? Якщо ця не моя справа, так і скажіть.

- Не варто перепрошувати. Я ще не був одружений.

- Для холостяка ви непогано впоруєтеся з господарством.

- Велика практика. Можна мені поставити запитання?

- Валяйте.

- Звідкіля ви? Тайвань?

- У мене здібності до мов. Вдома я говорила на “піджин-амерікен”, але, опинившись тут, швидко вивчилася говорити правильно. Ще я говорю французькою мовою, щоправда, досить паршиво; на китайській, на чотирьох-п’ятьох діалектах, але зовсім безграмотно; трохи-трохи на в’єтнамській і знаю тайський рівно настільки, щоб сказати: “Моя хотіти бачити американський консул, швидко дуже чортзабери, ей ти!”.

Я розсміявся: останню фразу вона вимовила з моторошним акцентом.

- Тут я вже вісім років. Ви здогадалися, де цей “дім”?

- В’єтнам?

- Точно. Сайгон.

- А я вважав вас японкою.

- Коли-небудь я вам про себе розповім… Вікторе, а там за дверима пральна машина?

- Так і є.

- Чи не надто я вас потурбую, якщо дещо виперу?



Звичайно, вона мені не заважала. Сім пар джинсів - деякі з відрізаними холошами - і дві дюжини майок з малюнками цілком зійшли б за хлоп’ячий гардероб, якби до них не додавалися ще усілякі напівпрозорі предмети.

Потім ми відправилися на задній двір посидіти в останніх променях призахідного згасаючого сонця, і вона захотіла глянути на мій город. Об’єкт моєї гордості. Коли я почуваю себе добре, я сиджу там по кілька годин, звичайно по ранках, причому цілий рік. На півдні Каліфорнії це можливо.

Їй все сподобалося, хоча город виглядав не найкращим чином: останні дні я проводив або в ліжку, або в гарячій ванні, і на грядках повилізали бур’яни.

- Коли я була маленької, я теж працювала на городі, - сказала Ліза. - І ще два роки на рисових плантаціях.

- Очевидно, там все по-іншому.

- Ще б, чорт забери. Кілька років після цього я не могла навіть дивитися на рис.

Ми розмовляли про різні речі. Не пам’ятаю вже чого раптом, але я розповів їй, що воював у Кореї. Довідався, що їй двадцять п’ять років і що дні народження в нас збігаються, так що кілька місяців тому мені виповнилося рівно вдвічі більше, ніж їй.

Ім’я Клюга спливло в розмові тільки один раз, коли Ліза згадала, що дуже любить готувати, але в будинку мого сусіда це зовсім неможливо.

- У гаражі в нього стоїть морозильник, забитий усілякими замороженими обідами, - сказала вона. - У будинку одна тарілка, одна виделка, одна ложка й одна склянка. Плюс мікрохвильова піч - найкраща модель з тих, що можна зустріти в каталогах. І все. На кухні - пустка. - Вона похитала головою.

- Він був явно з дивинами.

Ліза розправилася з пранням вже до вечора. Вона переклала білизну в плетений кошик, і ми відправилися розвішувати її на мотузках. Я струшував чергову майку і розглядав картинку і напис. Іноді я відразу розумів, про що мова, іноді ні. Там були рок-групи, карта Лос-Анджелеса, знімки з “Зоряного шляху”… Всього потроху.

- А що таке “Товариство L 5″? - запитав я.

- Це хлопці, що хочуть побудувати в космосі орбітальні ферми. Я запитала, чи збираються вони вирощувати там рис, а вони відповіли, що рис, на їх думку, не найкраща культура для умов невагомості, і тоді я цю майку купила.

- І скільки ж їх у тебе?

О! Певно, сотні чотири або п’ять.



Наступного дня пошта принесла мені лист з адвокатської контори в Чикаго. Про сімсот тисяч доларів. Виявляється, гроші перевела мені орендна компанія в Делавері, заснована в 1933 році для того, щоб забезпечити мою старість. Засновниками зазначалися мої батьки. Деякі довготермінові вклади дозріли, що і призвело до мого недавнього фінансового злету. Податки, як виявилося, були вже сплачені.

Повна дурниця. У моїх батьків будь-коли не було таких грошей. Я повернув би їх, якби тільки знав, у кого Клюг їх украв.

Потім я вирішив, що через рік, якщо не виявлюся на той час у в’язниці, віддам ці гроші на добродійність. Може, у “Фонд порятунку китів”. Або “Товариству L 5″.



Увесь ранок я провів у саду. Потім сходив у магазин і купив трохи яловичини і свинини. Покупки я ніс додому в складаному дротовому кошику і почував себе просто відмінно. Проходячи повз срібнастий “Феррарі”, я посміхнувся.

Ліза ще не приходила за випраною білизною. Я зняв її з мотузки, склав і пішов до будинку Клюга.

- Це я - Віктор.

- Заходь.

Ліза сиділа там же, де й в минулий раз, але вдягнена була вже не так легковажно. Побачивши в мене в руках кошик з білизною, вона ляснула себе по чолу і кинулася її забирати.

- Вибач, Вікторе. Я збиралася…

- Не варто, - сказав я. - Мені не в тягар. І крім того, у мене з’явилася можливість запросити тебе на вечерю ще раз.

Щось у її обличчі змінилося, але вона швидко з собою впоралась. Може, “американська” кухня сподобалася їй набагато менше, ніж вона говорила, а може, справа була в кухарі…

- Звичайно, Вікторе, з задоволенням. Давай кошик. І розсунь, будь ласка, фіранки, бо тут як у трунарні.

Ліза квапливо вийшла в іншу кімнату. Відкриваючи фіранки, я помітив, як під’їхала машина Озборна. Потім повернулася Ліза. На черговій майці була назва магазину, де продають фантастичну літературу. Під написом розташувалася приосадкувата істота з волохатими ніжками. Ліза визирнула у вікно і помітила наближення Озборна.

- Отже, Ватсон, - вимовила вона, - до нас завітав інспектор Лейстрейд зі Скотланд-Ярда. Впустіть його, будь ласка.

Я розсміявся, і Озборн підозріло вп’явся в мене, ледь ввійшовши у кімнату.

- Вітаю, Апфеле, - почав він. - Ми нарешті-то дізнались, хто такий Клюг насправді.

- Патрік Вільям Гевін, - сказала Ліза.

В Озборна відвисла щелепа і досить довго він не міг оволодіти собою. Потім все-таки закрив рот, але відразу відкрив його знову:

- Відкіля ви це дізналися, чорт забери?

Ліза ласкаво погладила клавіатуру комп’ютера.

- Я дістала ці дані, як тільки вони надійшли у вашу контору сьогодні ранком. Там у вас у комп’ютері сидить маленька таємна програмка, що шепче мені дещо на вухо кожен раз, коли в матеріалах згадується прізвище “Клюг”. Однак для мене це було зайвим. П’ять днів тому я вже знала все.

- Тоді чому ви… чому ви хоча б чогось не сказали?

- Ви не запитували.

Якийсь час вони дивилися один на одного впритул. Я уявлення не мав, які події передували цій конфронтації, але і так було зрозуміло, що великої любові вони один до одного не відчувають. Зараз Ліза виграла раунд і, схоже, їй це зробило приємність.

- Якщо пригадуєте, ви запросили мене тому, що у ваших людей будь-чого не вийшло. Коли я почала роботу, система програм вже була ушкоджена і практично паралізована. Ваші люди не могли будь-чого виправити, і ви вирішили, що шкоди від мене принаймні не буде. А раптом я зможу розколоти коди Клюга, не зруйнувавши систему остаточно? Я це зробила. Вам потрібно було тільки прийти і запитати. Я завалила б вас тоннами роздруківок.

Озборн уважно слухав. Можливо, він навіть зрозумів, що помилявся у своїй оцінці.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций