Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 30 апреля 2014



Вона сказала мені, що тільки хоче, аби Сімор налагодив ближчі взаємин и з людьми. І за одним подихом заявила, що вона страшенно його любить, і т. д. і т. і., і що вона побожно слухала його всі ті роки, коли він виступав по радіо. Оце і все, що я знаю,- крім того, що ти конче мусиш бути на весіллі. Я ніколи тобі не пробачу, якщо ти не приїдеш. Кажу це серйозно. Мамі з татом далеко добиратися з того кінця Штатів. До того ж у Френні кір. До речі, чув ти її по радіо на тому тижні? Вона довго й гарно розказувала, як у чотири роки, коли нікого не було вдома, вона літала по квартирі. Новий диктор - гірший навіть за Салівена, який виступав у давноминулі часи. Він сказав, що це їй, певна річ, тільки снилося. Дитина доводила йому своє терпляче, як той янгол. Вона сказала, що таки вміла літати і твердо в тому впевнена, бо на пальцях у неї залишився пил: літаючи, вона мацала електричні лампи під стелею. Мені кортить побачитися з нею. І з тобою теж. В усякому разі, обов’язково приїдь на весілля. Якщо начальство не дозволить, їдь самовільно, але, прошу тебе, “будь на весіллі. Воно відбудеться четвертого липня о третій годині в домі її бабусі на Шістдесят третій вулиці. Люди вони емансиповані й не належать до якоїсь певної церкви. Молодих вінчатиме суддя. Не знаю номера будинку, але він третій од того, що в ньому Карл з Емі мали розкішне помешкання. Я надішлю телеграму Уолтові, однак, гадаю, він уже відплив зі своєю частиною. Прошу тебе, Бадді, приїдь на весілля. Сімор став худий, як тріска, на лиці у нього вираз екстазу, отож розмовляти з ним марна справа. Може, все буде гаразд, але я ненавиджу 1942 рік. Мабуть, я довіку ненавидітиму цей ; рік просто заради принципу. Бажаю тобі всього найкращого. Побачимося, коли я прилечу з відрядження.



БУ-БУ.







За кілька день після цього листа мене виписали із шпиталю, здавши, так би мовити, під опіку трьох ярдів липкого пластиру, що сповив мої ребра. Протягом тижня я докладав усіх - сил, щоб дістати дозвіл поїхати на весілля. Зрештою мені пощастило здобути ласку командира роти, що мав, ва його власними словами, нахил до літератури. Виявилося, що його улюблений письменник - Л. Менінг Вайнз (чи, може, Гайндз) і мій улюблений письменник. Незважаючи на духовну спорідненість між нами, я спромігся одержати відпустку лише на три дні, тобто в кращому [178] разі я встиг би доїхати потягом до Нью-Йорка, побувати на вінчанні, абияк десь пообідати і мерщій вернутися в Джорджію.



Пригадую, в 1942 році всі вагони денного сполучення були препогано вентильовані й душіли помаранчевим соком, молоком та житнім віскі; до них раз у раз навідувалася військова поліція. Я провів ніч, кашляючи й читаючи комікси, які хтось із пасажирів ласкаво мені позичив. Поїзд прибув до Нью-Йорка о десятій на третю того дня, коли Сімор мав вінчатися. На той час я замалим не викашляв душу, виснажився, підплив потом. Одяг мій пом’явся, а тіло під пластирем страшенно свербіло. В Нью-Йорку стояла пекельна спека. Не маючи часу заїхати до себе на квартиру, я залишив свої речі - тобто бридку брезентову сумку, що закривалася блискавкою, у сталевій багажній скриньці на Пенсильванському вокзалі. На додачу до всього, коли я шукав вільне таксі, молодший лейтенант військ зв’язку, якому я не козирнув, переходячи Сьому авеню, раптом зупинив мене, витяг автоматичну ручку і записав моє прізвище, номер і адресу, в той час як за нами спостерігала юрба цікавих.



Коли я зрештою знайшов таксі, то ледве стояв на ногах. Я пояснив шоферові, куди їхати, сподіваючись, що він принаймні довезе мене до колишнього помешкання Карла в Емі. Проте, коли ми потрапили на ту вулицю, знайти будинок виявилося дуже просто. До нього звідусіль сходилися люди. Над дверима навіть був полотняний тент. За мить я увійшов у просторий старовинний вестибюль, де мене перестріла гарна жінка з напахченим лавандою волоссям. Вона спитала, чий я знайомий - нареченої чи нареченого. Я сказав, що нареченого.



- То байдуже,- сказала жінка.- Ми всіх збираємо докупи.



Вона зайшлася голосним сміхом і підвела до складаного стільця - єдиного, що був ще вільний у великій залюдненій кімнаті. З того часу минуло тринадцять років, і я вже не пам’ятаю ту кімнату в усіх деталях. Окрім того, що в ній була сила людей і страшенно душно, я пригадую лише Дві речі: десь майже за моєю спиною грав орган і жінка, Що сиділа праворуч, повернулася й енергійно прошепотіла театральним шепотом: “Мене звуть Гелер Сілсберн”. Зважаючи на місце, де ми сиділи, я зробив висновок, що вона не є мати нареченої, але про всяк випадок усміхнувся, кивнув їй по-товариському і вже хотів був одрекомендуватися й собі, та вона застережливо приклала до вуст [179] палець, і ми втупилися перед себе. На той час було вже десь біля третьої. Я заплющив очі й з деякою осторогою чекав, поки органіст докінчить бозна-яку мелодію й зачне “Лоенгріна”.



Зараз я вже не маю чіткого уявлення, як минула наступна година з чвертю, знаю одне: “Лоенгріна” він так і не завів. Пам’ятаю гурт незнайомих людей, які крадькома оберталися, щоб побачити, хто кахикнув. Пам’ятаю, що жінка праворуч звернулася до мене ще раз тим самим веселеньким шепотом:



- Очевидно, сталась якась затримка. Вам доводилося бачити суддю Ренкера? У нього обличчя святого.



А ще пам’ятаю, як одного разу органіст круто, майже відчайдушно перейшов од Баха до раннього Роджерса й Гарта. Та в цілому я згайнував час, співчутливо споглядаючи самого себе, наче лікар у шпиталі, бо змушений був тамувати напади кашлю. Увесь той час, поки я сидів у кімнаті, мене проймав страх, що я от-от захлинуся кров’ю або ‘ принаймні зламаю собі ребро, незважаючи на корсет з липкого пластиру.



О двадцятій на п’яту, чи, простіше кажучи, за годину двадцять хвилин по тому, як минув сподіваний усіма термін, неодружена молода, понуривши голову, вийшла з будинку. З обох боків її підтримували батьки, що обережно, наче то була скляна річ, доправили її довгими кам’яними сходами на пішохід. Потім її посадили, ледве не передаючи з рук у руки, до першої найманої машини. Чорні, лискучі, ті машини стояли двома рядами уздовж пішоходу. Сцена була вельми колоритна - саме така, яку полюбляють бульварні газети, і, як завжди буває під час скандалів, па вулиці не бракувало глядачів: весільні гості (серед них і я) вже посунули з будинку; щоправда, дотримуючись пристойності, вони не вирячували очі, але вуха в кожному разі нашорошили. Мелодраматичність видовища пом’якшувала хіба що погода. Червневе сонце світило нещадно й сліпучо, наче сотня юпітерів, отож коли наречена йшла униз камінними сходами, заледве переставляючи ноги, риси її розправилися, саме ті риси, які привертали найбільшу увагу глядачів.



Скоро машина з нареченою зникла - принаймні матеріально - зі сцени, напруження юрби на пішоході, особливо під полотняним тентом, де стояв і я, помітно спало. Якби це діялося коло церкви і якби була неділя, то ми б скидалися на звичайнісінький натовп парафіян, що юрмляться перш ніж розійтися по домівках. Раптом прийшла авторитетна [180] вказівка (начебто від Ела, дядька нареченої), щоб гості, в усякому разі, сідали в замовлені машини - чи буде учта, чи не буде учти, чи зміняться плани, чи залишаться незмінні. Якщо брати за критерій реакцію моїх сусідів, то гості сприйняли цю пропозицію, як своєрідний beau geste [благородний жест - франц.]. Я змушений, проте, зазначити, що гостям випало сісти в машини лише по тому, як величенький гурт людей - буцімто “найближчі родичі нареченої” - захопив потрібні йому засоби пересування і щезнув зі сцени. Після кількахвилинної загадкової затримки, що спричинилася до тисняви (протягом якої я був прикутий до одного місця), “найближчі родичі” таки вийшли з будинку і посідали в авто - у деякі вмостилися шестеро-семеро, в інші всього троє-четверо. Це, гадаю, залежало од віку, поважності й повноти того, хто перший займав місце.



Раптом якийсь чоловік побіжно, але настійливо запропонував мені допомогти гостям сідати в машини, і я опинився край пішоходу, де нависав полотняний тент.



Чому саме мені довірили цю справу? Над цим варто трохи поміркувати. Наскільки мені відомо, той меткий чоловік середнього віку, який вибрав мене з усіх гостей, не мав ніякісінького уявлення, що я брат нареченого. Отож напрошується логічний висновок: мене вибрано з інших, набагато прозаїчніших міркувань. Ішов 1942 рік. Я мав двадцять три роки і був новобранець. Очевидячки лише через мій вік, військову форму і загалом сіренький солдатський вигляд мене визнали придатним виконувати функції швейцара.



Хоч мені було двадцять три роки, але збоку я мав вигляд як на свій вік недорозвиненого. Пам’ятаю, я впихав людей у машини без найменшої тями. Більше того, я робив це з невправною; прямодушністю кадета, що чесно виконує свій обов’язок. За кілька хвилин я збагнув, що прислуговуюся людям, які належать до значно старшого, нижчого й тілистішого покоління, і почав ще завзятіше, ще молодцюватіше брати їх під руку і зачиняти дверцята машин.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций