Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 28 апреля 2014



Нам обязательно надо обсудить это вместе…

Горобенко сухим голосом зупинив її:

— Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити…

Горобенко різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати…

Горобенка перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й, наче випробовуючи м’язи, труснув кілька разів.

— Здоров, Горобенко. Ну, як там «мова»? Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою.

— Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на свіжі плакати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав між іншим «Вісті» і перегортав удома Шевченка.

Горобенко відповів йому по-російськи.

— Слухайте, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клубної бібліотеки? — сказав Попельначенко.

Попельначенко звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось незрозуміле гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. Він хлопча, але він — пестун організації.

Попельначенко мотнув угору підборіддям:

— Так що значить — нема?! Має ж ці книжки інтелігенція — реквізнуть! Зв’язатись із наросвітою. Взяти, і баста! — Попельчаченко може це казати. Він з 18-го року в партії. Попельначенко виріс під ударами залізним аршином свого батька-кравця. Він — «справжній пролетар». І щодо інтелігенції він не аби сказав. Він розуміє все. Цей клешоногий Попинака, як його прозвали в організації, — це хитрий тип. Він знає куди закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всій Попинаковій істоті злостивість і розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне, Попинаку люблять в організації? А люблять. Попельначенко засунув глибоко в кишені штанів руки й зневажливо прищулив очі з довгими чорними віями:

— Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобі, на всі сто відсотків інтелігент. Тебе б послати разів зо три розправитись із куркульнею — отоді б витрусився, а так, як оце тепер…

Попинака не доказав. Він закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались по кімнаті, летіли під стелю, і від них ставало усім якось ніяково. В ближчих групах замовкли. Якась жінка прибігла з водою в іржавій кварті.

Папельначенко замахав руками і сердито сплюнув убік. Горобенко уважно подивився на скарлюченого Попельначенка, і в голові, як хмаринка цигаркового диму, тихо пройшло і осіло: «Цинік він усе ж таки…»

Біля стола голосно крикнув секретар парткому Кричеєв:

— Прошу, товариші, зайняти місця! Прошу…

Він заторохкотів кулаками по дикті, а далі спокійно і монотонне, немов звертався не до зали партійців, а кудись ліворуч, у куток, кинув:

— Пропоную обрати голову й секретаря… II

Горобенко похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папірців, запхнув у портфель з шматком вівсяного пайкового хліба довгі писані аркуші й на годину раніш покинув свій культвідділ.

Перед парткомом уже посходились партійці і незграбною масою різноманітного одягу, взуття та обличчя розташувались тут же, на пішоході.

Славіна й на цей раз не стрималась. Її непокриту підстрижену голову на тонкій і високій шиї було ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але в’юнку шию, що на ній раз у раз поверталась на всі боки її голова, Славіна скидалась на курку з породи голошийок. Як навмисне, Славіна носила бурякову блузку з великим вирізом. У цьому вирізі зійшлися на герць Славінова претензія на декольте і партійна пристойність. Так і не знати було, хто з них переміг, але, в кожнім разі, ця блузка виставляла на очі всю негарну шию і справляла враження чогось обскубленого. Славіна прошмигнула дрібненькою, курячою ходою поміж чоловічими постатями і вчепилась руками в Горобенків портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало ворожості. Чорт знає що за звичка безглузда — конче їй треба крутити щось! Славіна мацала руками блискучий замочок портфеля і без упину сіяла на всі сторони, куди тільки поверталась її голівка, коротенькі слова. Це була навіть не мова, а якась усна шорстка стенографія. З-під тонких губів вилітали недогризки слів, без закінчення, без початку; їх Славіна перемелювала десь у вузенькому горлі, а на повітря одвіювалось лушпиння і неприємно порошило бесідникові уші.

— …Тут дуже легко улаштувати дитячий садок… Але треба перше батьків… Засідання… Обміркуємо план і спільну нараду… Ви в п’ятницю вільні?. Потім ще з гусинською бібліотекою… Там сидить наша кандидатка, Андрійченко, але це неможливо, її міміка й потім, знаєте, поводження… Взагалі наш жінвідділ… — Славіна не скінчила. Вона зробила гримасу, захитала головою й несамовито засіпала куток портфеля:

— Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести… Над цим треба задуматись…

Але Горобенко прекрасно знає. Славіна не терпить жінвідділу в цілому й кожну партійку — зокрема. Вона принципово проти жінвідділу. Жінвідділ і собі не любить Славіну, проте хоче накинути на неї роботу, але Славіна обминає жінвідділ й вислизає. Славіна одвела Горобенка на кілька кроків осторонь і витягнула до його вух шию.

— А це як вам подобається? Мені треба зараз на засідання, кожний із нас перевантажений роботою — і ось. Прошу. Суботник! Це ж — просто комедія. Марширувати по місту… Їй-богу — потєха!. — Горобенко безнадійно глянув на Славіну. Вона як шевська смола. Далебі, вона отруює партійне життя. Від неї годі одчепитись.

Його стомлені очі впали на її тоненьку шию, і він зненацька подумав: «Взяти б цю шию, цього стеблика з тіста, в кулак і стиснути поволі пальцями!.» Стало навіть смішно: певно, Славіна тоді заверещала б і здохла, як ярмарковий гумовий чорт…

Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмістровий бас:

— Строй-ся-я!.

Це командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати суботником, і чорний, зашнурований потрібними й непотрібними ремінцями, френч випнув на пішоході свої дебелі груди.

На брук вийшли першими секретар парткому Кричеєв і відповідальні. Вони вишикувались у шерег, а за ними з пішоходу посунула сіра партійна маса. Ця поспішна викональність наказу в Кричеєва та відповідальних здалася Горобенкові демонстративною і підкресленою: «Республіканська псевдопростота!»

З пішоходу пороззявляли роти неодмінні вуличні хлопчиська, і сторожко стежили з вікон трохи сполохані міщани.

— …а-агом а-аррш!.

Попереду стомлено майнув парткомівський прапор із золотою зіркою, і сотня чобіт вдарила по бруку.

Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його підтримали середні, далі приєдналися перші, і серед тихих вулиць розляглося не то по-солдатському, не то по-парубоцькому:

…В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе…

Співали в один голос, не поділяючись на партії, але старанно намагались компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слів.

…Долго в цепях нас держали.

Завюрвідділу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Він давно висловився за те, щоб організувати з партійців хор, але його ідею досі не підтримано. Він злісно радів, коли хтось зривався на високій ноті або співаки збивалися з такту.

— Подравняйсь! Ать-два, ать-два… — Нестеренко впівзвороту критично оглянув немуштровані партійні ряди.

— Дружинін, ногу!

Худорлявий Дружинін, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до Нестеренка голову і одвернувся. Він мовчки змінив маршовану ногу, і на лиці його знову під шкіряним кашкетом осіла тінню втома і якась зашкарубла, суха мрійність. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони п’ятами, Славіна. Нестеренко забіг наперед, і відтіля знову долетіло його міцне:

— Крайній справа, підтягнись!.

Дружинін сплюнув убік і вилаявся. Він узяв під пахву свою стару, пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокійно запихкав димом.

Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинін — один із небагатьох, що не має портфеля. Він уперто держиться своєї нікудишньої папки. Чому? Славіна розв’язала це дуже просто — він завідує відділом праці. А хто ж не знає цього платонічного відділу?.

Кость Горобенко раптом подумав: хто з них «обличчя» нашої організації — Дружинін чи Нестеренко?.

Збоку заторохкотів старий земський тарантас з інженером і підрядчиком. Це фахівці. Вони технічні керівники суботника. Інженерове пенсне блиснуло по партійних рядах, але ніщо не змінилось на його чеховському лиці. Він промовив щось своєму хурщикові і закурів десь попереду.

Горобенко довго дивився туди, відкіля долітало перебійчате тарантасове торохкотіння.

Що думав про них цей «останній із могікан»?

Вулиця поширшала. Були останні хати передмістя, але весела юрба хлопчаків не покидала загін. Вони бігли обабіч вулиці, пустували, сміялися, підбігали аж до рядів і враз від самого тільки Несторенкового погляду розсипались врозтіч.

Ці хлопчаки, як уїдливі мухи, дрочили Горобенка.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций