Джером Девід Селінджер Френні — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 20 апреля 2014



Цілковито поглинена собою, не зважаючи на те, де вона, відразу ж сіла. Відтак підтягла до себе й міцно стулила коліна, ніби хотіла зробитись якомога меншою. Тоді приклала руки до обличчя і сильно натиснула пальцями на очі, ніби завзялася паралізувати зоровий нерв й утопити всі зорові образи в порожній чорноті. її видовжені пальці хоч і тремтіли, а може, саме завдяки цьому, видавались надзвичайно делікатними й гарними. Якусь хвилину вона втримувалась у цій напруженій, майже ембріональній поставі й раптом розридалась. Вона плакала добрих п’ять хвилин. Плакала, навіть не пробуючи стримати найгучніших проявів свого горя та жалю - всі ці здавлені горлові звуки, подібні до тих, що вириваються з перехопленого спазмою горла дитини, яка заходиться плачем. Але затихла вона відразу, без болісних конвульсивних схлипів, якими звичайно закінчуються такі напади. Здавалось, у роботі її мозку зайшли раптові зміни й миттю втихомирили тіло. Залите слізьми обличчя Френні було безвиразне, майже безтямне. Вона підняла з підлоги торбинку, розщібнула її і дістала звідти невеличку, оправлену в ясно-зелене полотно книжечку. Поклала її собі на коліна і дивилась на неї згори вниз, так, ніби для вивчення книжечки у ясно-зеленій полотняній палітурці це було найкраще місце в світі. За мить знов узяла книжечку до рук, поривчасто притисла до грудей. Потім поклала її назад у торбинку, встала й вийшла з кабіни. Вмилася холодною водою, витерлась рушником, що висів поруч на гачку, підмалювала трохи губи, зачесала волосся і вийшла з туалетної кімнати.



Коли Френні через усю залу поверталася до столика, то мала досить гарний вигляд, просто дівчина qui-vive, якими й мусять бути дівчата на врочистому студентському уїкенді. Коли вона, усміхаючись, жваво підійшла до свого крісла, Лейн повільно підвівся з серветкою в лівій руці.



- Вибач, ради бога,- мовила Френні.- Ти вже, певно, думав, що я померла там.



- Ні, що померла, не думав,- відповів Лейн і підсунув їй крісло,- просто зеленого поняття не мав, що там скоїлось.- Він обійшов столик кругом і повернувся на своє місце.- В нас не так уже й багато часу, знаєш? - Він сів.- Як ти себе почуваєш? Щось у тебе почервоніли очі.- Він подивився на неї пильніше.- Скажи, ти здорова?



Френні запалила сигарету. [254]



- Зараз уже чудово. Зроду я не почувала себе в такій гарній формі. Ти щось замовляв?



- Я чекав на тебе,- сказав Лейн, усе ще придивляючись до неї.- Все-таки, що було? Щось із шлунком?



- Ні. І так і ні. Я не знаю,- відказала Френні. Вона почала вивчати меню, що лежало перед нею на тарілці.- Мені тільки сандвіч із курчам. І, може, ще склянку молока… А собі, певна річ, замовляй що хочеш. Слимаки, кальмари тощо. Я й справді зовсім не голодна.



Лейн поглянув на неї і видмухнув тонке, але красномовне пасемко диму у свою тарілку.



- Не уїкенд, а пародія,- сказав він.- Сандвіч з курчам, що ж це, їй-богу, за їжа?



Френні розсердилась.



- Кажу ж, я не голодна, Лейне. Ну, чого тобі? Замов собі що хочеш. Я вже тобі сказала - їстиму свій сандвіч, доки ти не скінчиш ленчу. Ти ж не можеш вимагати, щоб я мала апетит, бо тобі так хочеться.



- Ну, добре вже, добре.- Лейн мало не скрутив собі в’язів, доки привернув увагу кельнера. Він замовив сандвіч з курчам і склянку молока для Френні, а собі - слимаки, жаб’ячі ніжки і салат. Коли кельнер відійшов, Лейн подивився на свій кишеньковий годинник і зауважив:



- Маємо бути в Тембріджі до половини другої. Не пізніше. Я домовився з Воллі, що ми затримуємось там на хвильку, може, вип’ємо по чарочці, а потім усі разом поїдемо на стадіон його автомобілем. Ти не маєш нічого проти, сподіваюсь? Тобі подобається Воллі?



- Я взагалі не знаю, хто це такий.



- Та, їй-же богу, ти зустрічалась з ним разів з двадцять! Воллі Кемпбелл. Боже мій! Не тільки знаєш його, а й…



- А, так, пам’ятаю… Послухай, не сердься так, що я не можу пригадати відразу котрогось із твоїх знайомих. Особливо, коли вони однаково виглядають, однаково говорять, одягаються і поводяться.- Френні примусила себе замовкнути. Власний тон їй здався в’їдливим і підлим, і її раптом огорнула така зненависть до самої себе, що чоло знову зросилося потом. Але за хвилину її голос несамохіть повів далі:



- Я не кажу, що в нього якісь винятково погані риси, де пак! Але вже цілих чотири роки я куди не повернусь, скрізь натикаюсь на таких Воллі Кемпбеллів. Я знаю наперед, коли вони хочуть здаватись чарівними, наперед знаю, коли почнуть розповідати якісь гидотні плітки про [255] дівчат, що живуть разом зі мною в інтернаті, знаю, коли питатимуть, де і як я провела літо, знаю, коли візьмуть стілець, осідлають його, лицем до спинки і, спершись об неї руками, почнуть вихвалятися з виглядом надзвичайно скромним і водночас недбалим своїми знайомствами з впливовими людьми. Існує якийсь неписаний закон, що дозволяє виходцям з певних ділових чи фінансових кіл спершу хизуватися своїми зв’язками з впливовими людьми, а потім у тій-таки розмові принижувати їх, докидаючи якусь гидоту - ось такий-то, мовляв, байстрюк, така-то німфоманка, а той запеклий морфініст тощо.- Френні знову прикусила язика.- Хвилину мовчала, крутячи в руках попільничку й уникаючи дивитись на Лейна, щоб не бачити його виразу.- Перепрошую,- мовила вона.- Я не мала на увазі саме Воллі Кемпбелла. Я взяла його для прикладу, бо ти згадав, власне, його. І ще тому, що той Кемпбелл мас такий вигляд, наче він провів останнє літо в Італії чи ще десь у подібному місці.



- Він був у Франції влітку, коли хочеш знати,- заявив Лейн.- Я розумію, що ти маєш на увазі,- додав він швидко.- Але ти страх не…



- Ну, добре,- змучено мовила Френні.- У Франції.- Вона витягла ще одну сигарету з пачки на столі.- Це не стосується особисто Воллі. Це могла би бути й дівчина, їй-же богу. Якби це була дівчина - скажімо, хтось із нашої кімнати,- то вона запевне провела б літо, малюючи декорації в якомусь театрі або подорожуючи велосипедом через весь Уельс, чи найняла б кімнату в Нью-Йорку і влаштувалась у якийсь часопис чи рекламне агентство. Я кажу про всіх. Те, що кожен робить,- все це, ну, не те щоб погане й навіть не обов’язково хибне чи безглузде, але таке дріб’язкове, таке марнотне, що гідне хіба жалю. А ще гірше: якщо ти живеш серед богеми чи маєш інший подібний виверт, то однаково, зрештою, робиш так, як і всі інші; хоч ти ніби й не схожий на інших, але це теж конформізм.- Френні замовкла. Труснула головою - обличчя у неї було зовсім бліде - і на якусь частку секунди доторкнулась рукою до чола. Не те, що хотіла пересвідчитись, чи знову спітніла,- так мати прикладає руку до чола дитини, щоб дізнатись, чи в неї нема жару.- Я себе якось дивно почуваю,- промовила вона.- Мені здається, я божеволію. А може, я вже збожеволіла?



Лейн дивився на неї із щирою тривогою - більше тривогою, ніж подивом.



- Ти страшенно бліда. Ти справді бліда, розумієш? [256]



Френні заперечливо похитала головою.



- Нічого, нічого, все гаразд. Через хвилину все пройде.- Вона подивилась на кельнера, який саме приніс їхні замовлення.- Ой, слимаки виглядають дуже апетитно.- Френні піднесла сигарету до вуст, але та вже згасла.- Де ти подів сірники? - спитала вона.



Лейн підніс їй вогню. Кельнер тим часом відійшов.



- Ти забагато палиш,- сказав Лейн. Узяв маленьку виделку, що лежала обік тарілки зі слимаками, але перш ніж заходитися їсти, знову поглянув на Френні.- Я непокоюся за тебе. Цілком серйозно. Що, в біса, сталося з тобою за тих кілька оетанніх тижнів?



Френні поглянула на нього, а тоді знизала плечима й похитала головою.



- Нічого. Нічогісінько,- сказала вона.- їж. їж оті свої слимаки. Бо вони вистигнуть і буде несмачно.



- Але ж і ти їж.



Френні кивнула й подивилась на свій сандвіч з курчам, їй стало трохи млосно. Відразу відвела погляд убік і затяглася сигаретою.



- А як там з п’єсою? - спитав Лейн, заходжуючись коло слимаків.



- Не знаю. Я не граю в ній. Покинула.



- Покинула? - Лейн здивовано подивився на неї.- Мені здавалось, тобі надзвичайно подобається ця роль. Що ж сталося? Віддали її комусь іншому?



- Ні, нікому її не віддавали. Я і лише я мусила її грати. Але це така бридота. Страх.



- Але що скоїлось? Не покинула ж ти взагалі свій акторський відділ?



Френні кивнула й відпила трохи молока. Лейн дожував і проковтнув те, що мав у роті, й озвався.



- Але чому, ради бога? Я завжди думав, що той чортів театр - твоє щире захоплення. Ти тільки й говорила зі мною, що про нього…



- Просто покинула, й край,- повторила Френні.- В мені прокинулися сумніви. Я відчувала себе чимось на зразок нікчемної маленької егоїстки.- На хвильку вона замовкла.- Не знаю. Мені здалося, що “недобре ганятися за головними ролями. По-моєму, це найгірші прояви егоцентризму.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций