Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Повернення Короля — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 18 апреля 2014



..



Меррі втомився - роханці пересувалися начебто не кваплячись, але майже без зупинок. Протягом трьох довгих днів він мандрував у сідлі по ущелинах та перевалах, спускаючись в долини, здіймаючись на гори, перетинаючи бродом безіменні річки. Коли стежка ставала досить широкою, Меррі наздоганяв Теодена і їхав поряд з ним, не звертаючи уваги на те, як посміхаються вершники, милуючись цікавою парою: гобіт на сіренькому гривастому поні і Теоден на великому іноходці. Меррі розповідав про звичаї та побут Гобітанії і слухав роханські перекази про героїв і воїнів. Але найчастіше, особливо в останній день мандрівки, він їхав мовчки слідом за ярлом, намагаючись зрозуміти щось у протяжливій і гортанній мові його супутників. Він чув багато знайомих слів, але зв’язати їх та збагнути зміст речень був нездатний. Зате, коли воїни починали співати пісень, серце гобіта шалено билося.



Проте почуття самотності дедалі більше мучило його. Думки про Піна, про Арагорна, про нерозлучних Гімлі та. Леголаса не йшли в нього з голови. А коли спливали в пам’яті образи Фродо або Сема, він докоряв собі, що починає їх забувати: “Адже їхня доля важливіша за всі наші разом… Я сподівався, що буду їм допомагати, а тепер вони далеко, якщо взагалі ще живі…”



- Ось нарешті і Дунхарран, - сказав раптом Еомер. - Ми майже приїхали.



Вони посувалися по дну глибокого яру; у сивій імлі попереду, як у віконці, виднівся шматочок долини. Над річкою поблискував один-однісінький вогник.



- Сьогодні відпочинемо, - відізвався Теоден, - а потім знов у дорогу: вчора місяць був уповні, отже, завтра я маю бути в Едорасі на великій військовій нараді.



- Я вважаю, пане мій, - знижуючи голос, промовив Еомер, - що після наради тобі краще повернутися сюди й [52] перечекати, доки доля не вирішить, що подарувати нам - перемогу чи поразку. Теоден посміхнувся:



- Ні, синку, - мені хочеться звати тебе сином, якщо ти не проти, -¦ ні, не обтяжуй мої старі вуха словами на кшталт Гадючого Язика! - Він випростався в сідлі, озирнувся на довгу вервечку вершників. - Таке в мене відчуття, ніби не кілька днів минуло від появи Гандальфа, а роки, але ніколи вже не повернуся я до старечого ціпка! Якщо нам випаде поразка, навіщо ховатися, а якщо перемога - навіщо заощаджувати сили? Вони знадобляться для славетного бою! Не треба гадати марно. Переночуємо в Городищі, ще один, останній мирний відпочинок, дарований нам…



Вже зовсім споночіло, коли вони виїхали з яру в долину. Стежка скінчилася біля броду, де Сніговиця широко розступалася і терпляче перекочувала гальку. Брід охороняли озброєні люди. Вони вибігли з-під нахиленої скелі, але, впізнавши Теодена, радісно загукали:



- Теоден! Теоден! Ярл повернувся!



Вартові засурмили закличний сигнал, із темряви відповіли інші ріжки, на тому березі спалахнули вогні, а з глибини долини долинув спів сурми.



Теоден знайшов у Дунхаррані усіх воїнів Рохану в повній бойовій готовності, бо вожді, намагаючись зберегти час, поспішили назустріч до ярла. Очолював їх Дунгарн, старійшина племені, що мешкало в Дунхаррані і навколишніх долинах.



- Три дні тому до Едорасу примчав Гандальф на чудовому коні, - розповів він Теодену. - Повідомив про перемогу і передав усім наказ збиратися біля столиці. Але потім з’явилась крилата тінь…



- О! - мовив Теоден. - Ми теж бачили її вночі перед від’їздом Гандальфа.



- Хтозна, чи то була одна тінь, чи їх кілька? Вранці хмара у вигляді величезного птаха пролетіла над Едора-сом, і усім нам стало моторошно. Вона пролетіла низько, ледь не зачепивши дах Золотого палацу, і заволала так, що кров похолола в жилах навіть найхоробріших людей. Тоді Гандальф порадив нам не збиратись у відкритому степу, а [53] йти сюди. Він також наказав не розпалювати багаття без крайньої потреби. Так ми і вчинили - це не могло б, на нашу думку, йти всупереч з твоїми планами. Тут, в Дун-харрані, ніяких ознак небезпеки поки що немає.



- Ви вчинили добре, - схвалив Теоден. - Накажи усім вождям та старшині зібратися в Городищі. Я їду прямо туди і негайно скликаю нараду.



Долина біля броду була лише півмилі завширшки; на тім боці річки земля була вкрита жорсткою травою, подекуди стирчало сіре каміння, немов витерті часом зуби. Всюди, де тільки знайшлося рівне місце, темніли правильні ряди наметів, нашвидкуруч поставлених конов’язей, вивершені пірамідами щити; списи, встромлені в землю, здавались молодою паростю якогось гаю. Люди збігалися до шляху, дружньо вітали ярла та його переможних воїнів. Ніч обіцяла бути холодною, але ніде не горіли багаття або хоча б ліхтарі. Варта, вбрана в цупкі плащі, стояла ланцюгом навкруг усього табору.



“Скільки ж тут народу?” - подумав Меррі. У напівтемряві годі було точно підрахувати, але було зрозуміло, що налічити можна багато тисяч. Меррі з цікавістю озирався і не помітив, що стежка поступово підіймалася вгору; тепер, придивившись, він аж отетерів, бо такої дороги ще не бачив. Чиїсь працьовиті та могутні руки у прадавні часи проклали її крізь скелю. Дорога звивалася змією, по ній могли пройти коні і навіть вози, але якби ворог спробував подолати її, захисники, вчинивши засідку на горі, могли легко відбити який завгодно напад. На кожному закруті видніли статуї, недбало витесані з каменю людські фігури. Боввани стояли на коротких кривих ніжках, склавши на великому череві надмірно довгі руки. Обличчя їхні стер час, тільки темні провали очей сумно дивилися на перехожих. Роханці звали їх Окатими і не звертали на них ніякої уваги; вже давно вони нікого не лякали, але Меррі пожалів їх - такими забутими та занедбаними здавалися Окаті в напівтемряві. А дорога тяглася все вище та вище, вже десь футів на двісті; далеко внизу ледь можна було розгледіти постаті вершників, які переходили річку, прямуючи до приготованого для них нічлігу. На Городище їхав лише Теоден з почтом.



На самій верхівці відкрилась пласка, поросла травою та вересом рівнина; з півдня її захищали відроги Лисого [54] Верху, з півночі - зубасте, мов пилка, пасмо Диморборгу. Тут і знаходилось городище Дунхарран - витвір рук племені, давно поглинутого потоком часу. Не залишилось ані його імені, ані історії. Ніхто не знав навіть, навіщо було потрібне Городище і що це було: селище, храм чи могила володаря. Люди працювали тут ще до Чорних Років, раніше, ніж перший корабель пристав до західного узбережжя і було засновано перші міста майбутнього Гондору; тепер тільки кам’яні постаті старанно стерегли роздоріжжя, та два ряди каміння, вкопаного в землю, позначали небезпечний шлях до Димхольту.



Чорні, щербаті камені стояли косо й криво, деякі потріскалися, попадали й викришилися. Меррі сушив голову над їхнім призначенням, і чомусь йому дуже не хотілося їхати далі тією дорогою. Він не одразу звернув увагу на розташовані неподалік намети - праворуч великий, ліворуч - маленький, а посередині найбільший, білий. Звідкілясь назустріч ярлові виїхав вершник у шоломі та кольчузі, але поверх кольчуги лежали довгі, лискучі навіть у темряві коси!



- Вітаю тебе, володарю, - мовила дівчина. - Вітаю з перемогою!



- Вітаю і тебе, Еовіно, - відповів Теоден. - Чи все гаразд?



- Все… - Але тільки слова були бадьорими, а голос - ні; Меррі здалося, що Еовіна нещодавно плакала - якщо така дівчина взагалі була на це здатна. - Усе гаразд. Спочатку було нелегко, були чвари та скарги - адже людям довелося кинути рідні домівки, обжиті місця. Але зараз усі заспокоїлися, мабуть, ти вже й сам помітив. Приміщення для тебе вже приготували - мене попередили, і я чекала на вас саме цієї години.



- Це означає, що Арагорн доїхав без перешкод, - посміхнувся Еомер. - Він ще тут?



- Вже відбув, - сказала Еовіна, відвертаючись.



- Куди?



- Не знаю. Приїхав пізно ввечері і від’їхав учора на світанку.



- Ти чимось засмучена, доню, - сказав Теоден. - Що сталося? Скажи, чи згадував він про Стежину Мерців?



- Так, володарю. Він переступив заповітний поріг. Мені не пощастило його зупинити… [55]



- На жаль, розійшлися наші шляхи, - зітхнув Еомер. - Доведеться далі воювати самим, і надії в серці зостанеться менше, Арагорна ми вже не побачимо…



Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля великого намету. До прибуття гостей вже все було підготовано, не забули навіть про гобіта: поставили окремий маленький наметик, і Меррі, сидячи під пологом, міг спостерігати, як люди заходять до намету ярла, а потім, отримавши накази, виходять. Настала ніч, небо заясніло зорями, в їхньому світлі ледь вирізнялися гори на заході, але на сході все поглинула чорна пустка. Шлях до Димхольту розтанув у темряві, але величезна брила Диморборгу, темніша за саму ніч, увесь час нагадувала про себе.



- Стежина Мерців, - пробурмотів Меррі, - та що мені до мерців? Усі мене покинули! Всяк має свою справу, у всіх своя доля. Гандальф з Піном - у Гондорі, Сем та Фродо - в Мордорі, Гімлі з Леголасом - на Стежині Мерців.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций