Джером Девід Селінджер Над прірвою у житі — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 10 апреля 2014



, старший брат,- письменник, Аллі - той брат, що помер, я вам про нього вже розповідав,- узагалі був просто-таки чародій. Тільки я справжній тупак. Та побачили б ви нашу Фібі! Волосся майже таке саме руде, як в Аллі, а влітку його ще й коротко підстригають. Улітку Фібі зачісує волосся за вуха. Вушка в неї такі невеличкі, просто чудо. А взимку їй відпускають коси. Іноді мати їх заплітає, іноді - ні. Але все одно дуже гарно. Фібі ще тільки Десять років. .Худа, як я, але не худюща, а саме така, як треба для роликових ковзанів. Якось я дивився на неї з ( вікна, коли вона йшла через П’яту авеню до парку, і раптом подумав: “Яка ж бо Фібі худенька - якраз для роликових ковзанів!” Вона б вам сподобалась. їй, каналії, лише натякни - одразу збагне, що ти хочеш сказати. Фібі можна брати з собою куди завгодно.

Поведеш її, наприклад, на поганий фільм - вона відразу зрозуміє, що фільм поганий. [57] Поведеш на пристойний-зрозуміє, що фільм пристойний. Одного разу ми з Д. Б.

Взяли Фібі на оту французьку картину “Пекарева жінка” - там грає Ремю. Вона просто нетямилася від захвату. Але улюблений її фільм - “Тридцять дев’ять східців”, з Робертом Донатом. Фібі знає весь той клятий фільм напам’ять - я брав її на нього разів десять. Приміром, коли каналія Донат утікає від фараонів і приходить на-шотландську ферму, Фібі на всю залу каже в один голос із тим шотландцем на екрані: “Ви їсте оселедці?” Всю їхню розмову напам’ять знає, мала каналія! А коли отой професор - насправді він німецький шпигун - показує Робертові Донату мізинець, на якому бракує суглоба, каналія Фібі ще раніше підносить у темряві свій мізинець і тицяє його просто мені під ніс.

Метикувате дівча. Вона б вам сподобалася. Погано тільки, що іноді Фібі буває надто вразлива. Дуже вже вона піддається емоціям, як на свої десять років. Що правда, то правда. Крім того, весь час пише книжки. Однак жодної не дописує до кінця. Всі вони про якусь дівчинку на ім’я Гейзл Везерфілд. Тільки Фібі, каналія, пише “Гейлз”. То ця її Гейзл Везерфілд - дівчинка-детектив. Сама, каналія, нібито сирота, але час від часу з’являється її батько - “високий симпатичний джентльмен років двадцяти”. Вмерти можна. Оце-то Фібі, каналія!

Їй-богу, вона б вам сподобалася. Вона така тямуха з самих пелюшок. Коли Фібі була ще зовсім маленька, ми з Аллі часто брали її з собою до парку, особливо в неділю. Аллі мав іграшкового вітрильника, яким любив гратися в неділю, і ми завжди брали з собою Фібі. А вона, каналія, натягне білі рукавички й пливе між нами, немов справжня леді, і взагалі. Тільки-но ми з Аллі заведемо про щось балачку, а воно, чортеня, вже й нашорошить вуха. Часом і забудемо про неї - вона ж бо зовсім мала,- але Фібі скоро про себе нагадає: Перебивала нас раз у раз. Тільки що - штовх Аллі або мене й питав: “Хто-хто? Хто це сказав - Боббі чи та жінка?” Ми їй пояснимо, а вона відповість: “А-а!..” - і слухає далі.

Аллі від неї теж умирав. Тобто, я - хочу сказати, він також її дуже любив.

Тепер їй десять років, не дитиня вже, та однаково від неї всі вмирають - принаймні ті, хто має тяму в голові.

Одне слово, Фібі саме та людина, з якою завжди хочеться поговорити по телефону. Але я дуже потерпав, що трубку [58] візьмуть батько чи мати і довідаються, що я в Нью-Йорку, вилетів з Пенсі, і взагалі. Отож я тільки перевдяг сорочку, прибравсь і спустився ліфтом у вестибюль - поглянути, що там діється.

Але у вестибюлі майже нікого не було, крім кількох типів, схожих на сутенерів, та кількох блондинок, схожих на повій. Зате з “Лавандової зали” долинала танцювальна музика, і я рушив туди. Людей було не багато, але стіл мені дали однаково занюханий - аж у кутку. Треба було кинути офіціантові на лапу.

Слухайте, у цьому Нью-Йорку все роблять гроші, серйозно кажу.

Оркестр був задрипаний. Бадді Зінгера. Хоч вуха затикай - тільки не від музики, а від гуркоту. До того ж моїх однолітків у. залі майже не було. Як казати правду, їх там узагалі не було. Куди не глянеш - самі підстаркуваті піжони зі своїми фіфами. Лише за сусіднім столиком публіка була зовсім інша.

За сусіднім столиком сиділи три дівки, років по тридцять чи десь так. Всі як одна досить потворні, і по їхніх, капелюшках зразу було видно, що вони не з Нью-Йорка. Але одна з них, білява, була не така вже й страшна. Вона була навіть нічогенька, ота білява, і я почав уже кидати на неї багатозначні погляди. Але в цю хвилину до мене підійшов офіціант. Я замовив віскі з содовою і сказав, щоб він їх не зливав. Я не говорив, а строчив, бо коли почнеш тицятись-мицятись, вони подумають, що тобі ще нема двадцяти одного, і нічого хмільного не дадуть. Проте з тим офіціантом мені все одно не пощастило.

- Вибачте, сер,- каже,- але чи немає при вас якого-небудь посвідчення, що ви - повнолітній? Може, права на водіння машини?

Я глипнув на нього крижаним поглядом, так ніби він смертельно мене образив, і питаю:

- Хіба я схожий на такого, якому немає двадцяти одного?

- Вибачте, сер, але в нас свої…

- Добре, добре,- кажу. Іди ти, думаю…- Принесіть кока-коли.

Тільки-но він одійшов, як я знов покликав його до себе.

- Ви б не могли хлюпнути туди хоч трошки рому або чогось такого? - питаю.

Питаю так ввічливо, привітно.- Бо кругом усі вже напідпитку, а я ще й не нюхав. Може, ви б хлюпнули мені хоч трошки рому або чогось такого?

- Вибачте, сер, не можу,- відповів офіціант і вшився.

Та я на нього не образився. Адже його виженуть з роботи, [59] якщо він подасть спиртне неповнолітньому. А я ж, хай йому грець, і був той самий неповнолітній!

Сиджу я і знов кидаю оком на тих трьох відьмочок за сусіднім столиком. Власне, на оту біляву. На інших двох можна було поквапитись хіба з великої нужди.

Однак я не витріщався на них, мов з голодного краю. Просто зміряв усіх трьох таким холодним, крижаним поглядом. І все. Але ж вони, помітивши це, заходилися хихотіти, мов пришелепуваті. Видно, подумали, що я ще зелений для цього діла.

Я так розлютився на них - жах! Ніби я зібрався з котроюсь одружуватись абощо!

Треба було б зневажливо зиркнути в їхній бік, і квит, та мені, на жаль, дуже кортіло потанцювати. Іноді на мене находить велике бажання потанцювати, і того разу найшло. Отож нахиляюсь я раптом до них і кажу:

- Чи не бажаєте потанцювати, дівчатка?

Я спитав не грубо, ні - навпаки, навіть дуже чемно. Але тим дурепам, дідько б їх ухопив, і це здалося смішним. Хихотять, і край. Якісь малахольні, слово честі!

- Ходімо! - кажу.- Я танцюватиму з вами по черзі, гаразд? То як, домовились?

Ходімо! - Мені справді кортіло потанцювати.

Кінець кінцем білява встала,- і дурному ж було видно, що я звертався переважно до неї,- і ми пішли танцювати. А ті двоє страховиськ затіпалися, наче в істериці. Мабуть, мені справді добряче прикрутило, коли вже я з такими зв’язався.

Одначе я не пошкодував. Слухайте, ох і танцювала ж ота білява! Рідко мені доводилося з такою танцювати. Буває, подивишся отак на дівчину - дурепа дурепою, а вийде танцювати - богиня. А часом трапиться дівчина й розумна, а запросиш до танцю - або всю дорогу тягне тебе за собою, або танцює так, що краще вже сидіти з нею за столиком та дудлити.

- А ви класно танцюєте,- кажу я білявій.- Вам треба на сцену. Серйозно. Якось я танцював з однією з театру, але у вас виходить удвічі краще. Ви коли-небудь чули про Марко й Міранду?

- Га? - питає. Вона навіть не слухала мене. Весь час крутила головою на всі боки.

- Кажу, ви чули коли-небудь про Марко й Міранду?

- Не знаю. Ні. Не знаю.

- Це така танцювальна пара. Міранда, звісно, танцювати вміє, але щоб дуже здорово, то ні. Робить усе як треба, [60] а проте не дуже здорово. Знаєте, коли дівчина показує в. танцях високий клас?

- Що кажете? - перепитує білява. Вона взагалі мене не слухала. її цікавило те, що діялося довкола.

- Кажу, знаєте, коли дівчина показує в танцях високий клас?

- А-а…

- Ось бачите: поклав я руку вам на талію. І коли я під рукою нічого не відчуваю - ні спини, ні того, що нижче, ні як ви переставляєте ноги, нічого,- виходить, ви показуєте високий клас.

Але вона не слухала. Тоді я теж вирішив її проігнорувати. Танцюємо собі й обоє мовчимо. Боже, але ж як та дурепа танцювала! Бадді Зінгер зі своєю задрипаною гопкомпанією саме шкварив “І тільки це одне” - таку річ не вдавалося спаскудити навіть їм. Шикарна музична. Танцював я просто, без вихилясів - ненавиджу, коли хлопці починають, бува, під музику викаблучуватись,- але біляву добряче викрутив, і вона прекрасно слухалась. Сміх, та й годі. Я собі гадав, що їй теж приємно танцювати, поки вона, дурепа, не бовкнула:

- А ми з дівчатами вчора ввечері бачили Пітера Лорре! Кіноактора. Живого! Він купляв газету. Ото клас!

- Пощастило вам,- кажу.- Оце пощастило! Це ж треба!

Ну, хіба не ідіотка! Але ж як танцювала! Я не стримавсь і цьомкнув її, дурепу, в маківку - самі знаєте, як це,- туди, де проділ. А вона ще, й губу закопилила!

- Еге, а це що таке? - питає.

- Нічого. Це я так. Ви чудово танцюєте,- кажу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций