Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 2 апреля 2014







Вона важко сіла на одне з парних ліжок (саме на Сі-морове). Телефон стояв на нічному столику, і його можна було досягти рукою. Я сказав, що за мить принесу їй питного. “



- Не турбуйтеся, за мить я вийду,- відмовила вона.- Причиніть, будь ласка, двері… Не ображайтеся, але я не можу розмовляти по телефону, коли двері одчинені.



Я сказав, що не можу теж, і рушив до порога. Але коли я повернувся, щоб вийти з-поміж ліжок, то помітив на ослоні біля вікна брезентову розбірну валізу. З першого погляду мені здалося, що це моя власна якимсь дивом примандрувала сама з Пенсільванського вокзалу. Потім я подумав, що це, мабуть, власність Бу-Бу, і підступив до неї. Валіза була розкрита. З першого ж погляду на речі, що лежали зверху, я переконався, кому вона належить. Я кинув другий, уважніший погляд і побачив на двох випрасуваних сорочках кольору засмаглої шкіри одну річ, яку не слід [209] було залишати наодинці з свашкою. Я витяг її з валізи, поклав під пахву, махнув по-дружньому рукою свашці, котра вже вставила свій палець у диск, чекаючи, поки я заберуся геть, і причинив за собою двері.



Я трохи постояв за дверима серед солодкої самотності холу, міркуючи, що робити з Сіморовим щоденником,- а це, повинен сказати, саме й була та річ, яку я взяв з брезентової валізи. Спочатку мені спало на думку сховати його, поки підуть мої гості. Здавалося, то була добра конструктивна ідея - віднести щоденник у ванну і вкинути в кошик для брудної білизни. Поміркувавши трохи детальніше, я вирішив однести його у ванну, погортати, а потім укинути в кошик для брудної білизни.



Мабуть, самим богом судилося, щоб того дня я спілкувався з людьми не тільки з допомогою різноманітних жестів і символів, але й удаючись до незмірних можливостей письма. От ви стрибаєте в переповнену мангану, а доля вже потурбувалася про те, щоб у вас був блокнот і олівець на той випадок, коли один з ваших супутників виявиться глухонімий. Отож коли ви заходите у ванну кімнату, пильно подивіться, чи немає на стіні над умивальником ніяких написів - апокаліптичних чи будь-яких інших.



Протягом багатьох років у - нас, семи дітей, що мешкали в квартирі з однією ванною, була, може, надмірна, але корисна звичка писати один одному записки на дзеркалі аптечки, вживаючи для того шматочок мокрого мила. Тематично ці записки набували форми суворих доган або часом і відкритих погроз. “Бу-Бу, коли ти витерлася, прибери простирадло. Не залишай його долі. З привітом - Сімор”. “Уолте, твоя черга вести 3. і Ф. на прогулянку в парк. Я водив їх учора. Здогадайся хто”. “У середу їхній день народження. Не йдіть у кіно і не тиняйтеся по студії після передачі. Інакше будете оштрафовані. Це стосується також і тебе, Бадді”. “Мати сказала, що Зуї ледве не з’їв фінолакс. Не залишайте на раковині напівотруйні речовини, які він може дістати й з’їсти”.



Я, звичайно, наводжу зразки написів часів нашого дитинства, але навіть багато років згодом, коли задля незалежності та самостійності я й Сімор відокремилися й завели власне помешкання, ми з ним не зрадили давню родинну традицію. Інакше кажучи, ми не викидали змилків.



Коли я зайшов у ванну, тримаючи під пахвою Сіморів щоденник, і надійно зачинив двері на защіпку, то майже негайно помітив записку. Рука була, однак, не Сіморова, а, поза всяким сумнівом, моєї сестри Бу-Бу. [210]



Чи писала вона милом, чи не милом, однаково літери були такі дрібнесенькі, що розібрати не було майже ніякої змоги. Отож вона легко вмістила на дзеркалі таке послання:



“Вище крокви, будівничі! Наречений іде подібний до Ареса. Він вищий за найвищого мужчину. З привітом - Ірвінг Сапфо, що працювала колись по контракту в широкомовній компанії Елізіум з обмеженими правами. Будь щасливий, щасливий зі своєю прекрасною Мюрієл. Наказую тобі. Тут я найстарша”.



Треба сказати, що вищецитована поетеса користалася великою прихильністю - через певні проміжки ласу - всіх дітей у нашій родині головним чином завдяки величезному впливові Сімора на наш поетичний смак.



Я прочитав і перечитав цитату, а потім сів на край ванни і розгорнув Сіморів щоденник.



Далі я правдиво відтворюю ті сторінки Сіморового щоденника, які я прочитав, сидячи на краю ванни. Мені здається, що я матиму цілковиту слушність, коли не наводитиму дат. Досить сказати, що він зробив ці записи, коли його частина стояла в Форт-Монмуті наприкінці 1941-го й початку 1942 року, за кілька місяців до того, як призначили день одруження.



“Цього вечора, коли ми вишикувалися для церемонії спуску прапора, було страшенно холодно, проте чоловік шість лише з нашої роти зомліли, поки оркестр нескінченно довго виконував “Зірчасто-смугастий прапор”. Гадаю, жодна людина з нормальним кровообігом не може стояти неприродно виструнчившись, як того вимагає військовий статут. А надто тримаючи важку, наче свинцеву гвинтівку в позиції “на прапор шикуйсь!”. Я не маю кровообігу, не маю пульсу. Я звик до непорушної постави. Я в цілковитій згоді з темпом “Зірчасто-смугастого прапора”. Його ритм нагадує мені романтичний вальс.



По церемонії ми дістали звільнення до півночі. 0 сьомій я стрівся з Мюрієл біля Білтмора. Дві чарки міцного, два бутерброди з тунцем, що ми їх з’їли в кав’ярні, потім фільм, який вона хотіла подивитися,- щось за участю Грі-ра Гарсона. Я подивився на неї декілька разів у темряві, коли літак сина Гріра Гарсона пропав безвісти. Вона сиділа розкривши рота. Зосереджена, стурбована. Всім єством поринула в трагедію виробництва фірми Метро - Голдвін - Мейєр. Я затремтів од побожного жаху і щастя. Як я кохаю цю дівчину і потребую її щирого серця. Вона [211] подивилася на мене, коли діти принесли кошеня своїй матері. М. подобалося кошеня, і вона хотіла, щоб і я його сподобав. Навіть у темряві я відчув, що вона відсахнулась од мене, як завжди, коли я автоматично не вподобаю те, що вона любить. Згодом у вокзальному барі вона спитала мене: “Правда, кошенятко було миле?” Вона вже не вживає слово “розкішне”. Коли це я налякав її так, що вона одцуралася слів із свого звичайного словникового запасу? Хоч я людина й нудна, та все ж таки навів визначення сентиментальності, яке дав Р. Г. Бліт: ми впадаємо в сентиментальність тоді, коли трактуємо річ ніжніше за бога. Я сказав (повчально?), що бог поза всяким сумнівом любить кошенят, але, мабуть, не в кольорових фільмах, де їм на лапки узувають плетені черевички. Він полишає цю мальовничу деталь сценаристам. М. поміркувала і, здавалось, згодилася зі мною, але ця “істина” була не дуже їй бажана. Вона сиділа, помішуючи трунок і відособившись од мене. її непокоїть те, що любов до мене приходить і відходить, з’являється й зникає. Вона сумнівається в її реальності лише тому, що любов не тішить так перманентно, як кошеня. Бог свідок, це навіває сум. Людський голос наче створений для того, щоб оскверняти все на світі.



Сьогодні увечері обід у Федерів. Дуже добрий. Телятина, картопляне пюре, стручкова квасоля, чудовий зелений салат з олією і оцтом. Десерт Мюрієл приготувала сама: заморожені вершки з сиром, а зверху малина. На очах мені виступили сльози (Сайгьо каже: “Не знаю, що воно таке. Але від удячності у мене капають сльози”). На столі поряд зі мною поставили пляшку кетчупу. Очевидно, Мюрієл сказала місіс Федер, що я поливаю кетчупом усяку страву. Я б віддав усе на світі, щоб побачити, як М. захищає мене, кажучи своїй матері, що я вживаю кетчуп навіть з стручковою квасолею. Моя люба дівчинка!



По обіді місіс Федер запропонувала послухати передачу. Мене непокоїть її ентузіазм, ностальгічна прихильність до передачі, особливо до давніх часів, коли виступали ми з Бадді. Сьогодні її передавали з якоїсь військово-морської бази, чомусь аж з-під Сан-Дієго. Надто забагато педантичних запитань і відповідей. Голос Френні звучав так, наче в неї нежить. Зуї фантазував на відчай душі. Диктор завів з ними розмову про житлове будівництво, і мала Берк заявила, що вона ненавидить однакові будинки - маючи на увазі довжелезний ряд однакових стандартних будинків. Зуї сказав, що вони приємні. Він сказав, що йому було б дуже приємно зайти ненароком у чужий будинок, пообідати [212] помилково з чужими людьми, переночувати в чужому ліжку і зранку поцілувати всіх на прощання, гадаючи, що вони його рідні. Він сказав, що хотів би навіть, аби всі люди на світі були схожі один на одного як дві краплі води. Тоді, мовляв, кожен, зустрівши людину, вважав би, що це його дружина, або мати, або батько, і люди скрізь і завжди обіймалися б, і це було б дуже приємно.



Увесь вечір я почував себе незмірно щасливим. Коли ми сиділи у вітальні, мене вразили близькі стосунки Мюрієл з її матір’ю. Це так гарно. Вони знають вади одна одної, особливо вади, що стосуються товариської розмови, і докоряють за них поглядами. Місіс Федер невпинно стежить за Мюрієл, коли та починає говорити про свої літературні уподобання, а Мюрієл пильно дивиться на матір, коли вона стає надміру багатослівна.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций