Бережний Василь Павлович Археоскрипт — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 26 марта 2014


— Ну, ну, кажи, дитино, — кивнув Лаконтр, відсуваючи порожнього шкалика.

— Я пригадала отого історика, що написав книжку про Атлантиду… як же його…

— Леон Мендоса, дитинко!

— Так, так, саме Леон Мендоса. Він чи не все зібрав про Атлантиду, починаючи з Платонових діалогів. Ідеться вже про атлантидологію. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергійна і цілеспрямована. Може, він підтримає?

…Леон Мендоса прийняв ранніх відвідувачів у бібліотеці. Книжкові шафи, вмонтовані в стіни, поглядали корінцями товщик і тонших книг, на тлі широкого вікна з тонкими рамами вдалині вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловік літній, проте швидкий у рухах; коли говорив — увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.

— Це я подала думку нашому шановному гостеві познайомитися з вами, — сказала Марта, опускаючись на стілець. — Ваші дослідження всього, що стосується Атлаитиди, оригінальні припущення і гіпотези… дуже зацікавили нас.

— Це люб’язно з вашого боку. — Історик схитнув головою і широко розвів руки.

— А наш гість доктор Туо має деякі відомості про Атлантиду…

— Справді? — Господар подивився на Туо з такою зацікавленою настороженістю, як дивиться мисливець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побігли від очей. — Вам удалось виявити щось досі невідоме?

— Так, — відповів Туо, — я маю вірогідні, певні відомості про Атлантиду.

— Я вас слухаю. — Мендоса потер долоні.

— П’ятдесят тисяч років тому на Землі були дві головні держави: Центрум (теперішня Сахара), якому належали всі континенти, окрім Америки, і Атлантида — теперішня Північна Америка…

— Ви вважаєте? — Мендоса хитнув головою праворуч, а потім ліворуч.

— Так було, — сказав Туо. Війна між Атлантидою і Центрумом призвела до знищення цивілізації, відкинула людство на десятки тисяч років назад. У нас, на Філії, є знімки і Центрума, і міст Атлантиди…

— Пробачте, на якій це Філії? — Мендоса хитнув головою вперед.

— Це моя рідна планета в сузір’ї Ліри.

— Ах, он воно що! — змахнув руками господар. — А я собі думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую — була телевізійна передача… Правду кажучи, я думав, що вони вас вигадали.

— Як бачите, я реально існую. І можна довести, що й Атлантида реально існувала, якщо б організувати розкопки в Сахарі…

Видно було, що Леон Мендоса втратив інтерес до свого співрозмовника, як тільки почув, хто він такий. Перестав вимахувати руками і тепер скидався на вітряка, який стоїть без вітру. Тільки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вікно, його аніскілечки не зацікавив так званий Археоскрипт — розповідь про здобутки трагічно загиблої цивілізації. Стиснув м’які губи і мовчки ждав, поки Туо закінчить.

Звичайно, Туо відчув зміну настрою вченого відразу, та все-таки вважав за потрібне, хоч і стисло, але викласти незнані на Землі історичні факти.

— Вас дивує те, що я сказав? — спитав наостанку.

Мендоса заворушився, знизав плечима:

— Один мій знайомий твердить, що він написав Біблію, і це мене зовсім не дивує. Чого ж би я мав дивуватися з того, що сказали ви?

— А інший, може, твердить, що винайшов вічного двигуна?

— Є й такий, — розвів руками Мендоса.

— Ну, що ж, — підвівся Туо, — в кожного свої знайомства…

Мендоса закліпав очима і хмикнув. Щоб хоч трохи згладити незручність моменту, обізвалася Марта:

— А ви даремно вважаєте все це вигадкою, професоре. Ви б навіки прославили своє ім’я, коли б взялися за цю справу…

— Хіба легковажність коли-небудь кого-небудь прославляла?

— Це дуже серйозно.

— Але з мого боку було б легковажно відмовитись від тієї концепції, яку обстоював десятиліттями… Моя Атлантида — в Середземному морі.

Так вони й пішли ні з чим. Книжкові шафи холодно блиснули склом їм услід.

— Таки в’язнемо в піску, — сказала Марта, коли вони ступили на замощений квадратними плитками хідник. Чомусь відчула безпорадність, щемливу самотність.

— Не дамося! — усміхнувся Туо. Легенько взяв її за лікоть і повів до автобусної зупинки.

Марта відчувала його міцну руку, і це підбадьорювало. 22

Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрів, Аніта найчастіше знаходила Туо на веранді другого поверху. Тут він конструював свій ПЧП — просторово-часовий посилювач. Посередині дощаного помосту стояло сидіння — удвох помістяться! — все обплутане різнокольоровими провідниками. У невеликій металевій шафі, що стояла під стіною, вже був змонтований комп’ютер — він мав дати необхідні обчислення. Від трансформатора до помосту кільцями звивався кабель: кінець його припаяний до металевого гнізда, в якому Туо закріпить діамант.

Туо вивіряв, «доводив» схему. Аніта дивилася на плетиво провідників, каркас, і ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачів, генераторами, реле, діелектричними діодами і тріодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радіоприймач, тільки без футляра.

— Скажи, Туо, невже…

Тепер уже він затуляв їй рота долонею: на цій веранді він забороняв говорити.

Як тільки смеркалося, вони сходили вниз — гуляли алеями зоопарку.

— Скажи, Туо, мені аж не віриться, невже оте, що ти майструєш, зможе… — Аніта повертала до нього веселе обличчя і закінчувала: — Зможе, як ти кажеш, викривити простір?

— Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов’язково. Діамант проб’є тунель, вірніше — отвір в просторово-часовому континуумі. Мене тільки непокоїть оптичне волокно — провідники фотонів…

Аніта лише поглядала на нього закоханими очима, і погляди ті говорили: ти зробиш, ти вмієш, ти знаєш, я тобі довірилась… Що буде, те й буде… але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:

— То що — на Філію?

— Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотів би побувати в ООН.

— А я хотіла б на Філію, — мрійливо говорила Аніта. — І птахів захопимо… Голубів, горобців, пару папуг. Витримають?

— Якщо ми витримаємо, то й вони…

— І що тебе тримає на цій грішній Землі? — тулилась до нього Аніта. — Я покину її не вагаючись. Тільки мами й шкода…

— Люди, Аніто, мільярди людей над прірвою… А врятуватися ще можна, ще не пізно.

— Мама сьогодні прочитала мені гороскоп: скоро мандрівка, повна небезпек…

І мріяла вголос, і насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу і свого молодого тіла. Туо йшов, як у мареві, і все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, і поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня із шкаралупи — з біллю і радістю. Тоді вони починали співати — власне, й не співати, а мугикати щось невиразне, без слів, але — душевне. «Що ж таке життя? — шепотіла Аніта. — Ну, що воно таке?» Він цілував її і казав: «Життя для мене — це ти, Аніто, ти…»

Повернувшись до котеджу, сідали чаювати, і Марта, як завжди, розпочинала вечори Філії словами:

— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі…

Ці слова сказала вона й сьогодні, але голос її ледь помітно здригнувся. Туо подивився на неї і побачив у її великих очах тінь смутку. Марта схилила голову — буцімто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колінах. Лаконтр сидів також якийсь зосереджений, ні шкалика, ні пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки і блюдця.

Аніта обвела всіх запитливим поглядом і тривожно спитала:

— Що сталося, Марто?

І вже уявила, як навідались сюди ті… Як прискіпувались і до Марти, і до її батьків…

— Марто, я тривожусь, скажи… І не усміхайся через силу, я ж бачу, що тобі не до сміху…

Марта раптом заплакала. Великі блискучі краплі тремтіли на її чорних віях і падали на груди.

— Це я так… особисте…

Аніта підсіла до подруги, взяла її руку в свою:

— Ну, заспокойся, Марто, годі.

Марта подивилася на Туо і заговорила:

— А скажіть, чи так буває на вашій планеті, щоб от… ну, любляться двоє, хлопець і дівчина, разом у коледжі, разом на канікулах, одне слово, нерозлучні… І раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров’я, і ЇЇ відданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи… Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосіб погасити в нього почуття, може, навіть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собі у світ шукати іншого, щасливішого захоплення, хай був би щасливим — і то їй полегкість… А він же одразу, тієї ж хвилини одвернувся, втік, ганебно втік, боячись своїх щедрих обіцянок… скажіть, невже і у вас таке буває? І я ж знаю, я кожною клітиною відчула, як він злякався мого нещастя… Я перетліла вся, в душі в мене згарище, а він тепер приходить і бреше, бреше, аби тільки заглушити свій сором…

— Був П’єр? — тихо спитала Аніта.

Марта хитнула головою, і знову покотились сльози.

— То було несправжнє почуття, — сказав Туо. — І ви, Марто…

— Не подумайте, що я саме за ним шкодую, — перебила Марта. — Мені тільки боляче, що отак між людьми… А сам він став для мене зовсім чужим.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций