Барка Василь Костянтинович Жовтий князь — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 26 марта 2014


«Чому ж — ми?»

«Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З’являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик — сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».

Суперечить господиня:

— Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі — інакші.

— Буде чи не буде,— заговорював Кайданець,— побачимо, а вже столичник жити не дає.

— Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув,— пояснює Мирон Данилович.

Господиня відмовила:

— Намальовано, а не віриться, щоб так — з нами…

— А як же роблять? — загарячився Стадничук.— Наслано забісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках… дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це — що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків, хто? — саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда — в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком — останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на припічку і розлили. Мовчав Григорун, з горя — сам не при собі. Прикипів до місця і дивиться на всі очі, худий, як тичка. Дивиться, а ніби не бачить нічого. Діти плачуть, та дарма! Дитячі сльози — ніщо для здирників. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати від погляду Григоруна і став, дражнений, сіпатися. Крикнув на чоловіка: «Самошедчий!» — а сам закручується і поспіша з хати. Чує на собі погляд і озирається, і таки падає через поріг. Мабуть би, розбився дуже, так бригадні підхопили. В сінях тріснувся лобом об переставлену драбину і вибіг злий, як вовк. Думаєте, втишився потім? Подобрішав? Куди там! — мітлою виміта дитячий харч і розоря хатні кутки. Все лама. Їх таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пізно, на Кавказ: там і заробітки більші, і не так уповноважені душать.

— Як же нам їхати? — відказує господиня.— Душа до вікон приросла.

— Однаково відірвуть. Старичок, що я вам казав, над верхніми книгами зберігає серед скручених паперів один твердіший — там малюнок. Розгорнув його:

«Подивіться!.»

Сидить гостроокий хтось, ніби золотий, цілком литий,— з червонастим виблиском; в короні чудній і пишній одежі. Високо підноситься. Видима тільки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожі на верх брами, розчиненої так, що туди з низини на картині тягнуться люди без кінця і перерви: люди бідні — тягнуться під кліткову браму примарця і там зникають. Як вівці на бойні. Смутні всі і худющі, і обідрані; тягнуться сім’ями, несуть дітей на грудях і за руки ведуть. А наглядачі підганяють гостряками, на кінцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:

«Отакий пан; звідки?»

Роздивився я на картину і мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:

«Ото — ми внизу! На погибель, з маленькими».

Кайданець пильно слухав, і враз до жінки:

— Збиратись будем!

Заплакала вона і проситься:

— Куди ж я пійду від порога? Коли вмирати мені, то біля цієї стіни білої. Мучитимусь на чужій стороні. Ти їдь!.

— Годі вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь підроблю трохи, бо тут і копійки добути не можна.

— Не баріться, бо замкнуть виходи! — настоював Стадничук.

Почала господиня глядіти серед домашніх речей: що — в дорогу.

Тоді, відчуваючи, яка невідхилима біда всіх настигла, і куди можна вдатися наостанку, відійшов Мирон Данилович. Думав: ніж гинути біля порога, треба спробувати шляхів! Десь є заробітки. А душа приголомшена; і віється в очі огнем — сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею…

Згадка про подорож цвяхом стала в свідомості; десь с напрямок, тісний страшно: аби проскочити… проліг низом, потемнівши,— крізь світ, що став інший, ніби в різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув руїною. 7

Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в думці оклик: «Татаровня!» — жаль односельчан, що з’юрмлено в турлучну вигадку.

Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний, перелякавсь і мчить мимо — наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого метушня? — відказує, стримуючи крок:

— З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з малясом давав на ніч; думають — від того.

Подався чолов’яга.

Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» — махнули руками і розійшлись.

Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.

Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі — біля корови, що околіла. Сусіди близько.

— Бач, із коровою що! — дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині; тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.

Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:

— Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.

Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя оббіліло в пух.

— Чи не кінець світові? — хтозна.

Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі криє ярок — під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на грудку кам’яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в траву.

Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика перевернув,— нежива, хоч об пень бий.

Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? — буває птиця недужа і не вічно їй жити.

Аж здригнувся від окрику, глянув — то Калинчак Петро; проживає осторонь, за ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі стемна-карі, з свічучими клинцями. Він — косар; наймався в містечку і коло залізниці: ростиння вибивати.

— Що загубили? — питає Калинчак.

— Ні! — не загубив нічого; птиця падає.

— Недавно, як був місяць кров’ю наведений, це почалось.

— Кажуть, час злого і знаки.

— І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.

— Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.

— Окремі, з партійною печаткою, переступлять,— сказав Мирон Данилович.

Віддаляються бесідники проз осокори.

— Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко,— чули?.

— Ніби…— вагається Мирон Данилович.

— Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені. Курортників повно з міста. Їм купання є — річка внизу.

— Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом обсипає; з дитячих літ знаю,— додав Мирон Данилович.— Вода зцілюща: недарма ж курорт.

— А недарма! Свіжий куток, землі двадцять десятин. Насаджено сосни і берези в «лінію», себто рядами — під шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловік разом.

— Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.

— Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає сам завідувач — Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і радить: помогти можна тільки одним — підгодувати корову, коли схудла, як драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав: «От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю, коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж треба…» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.

— Розірвуть і без інструкції,— відмовив Мирон Данилович.— А цей з якої сім’ї?

— Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ — думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червоні в дев’ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть,— хто за це? Уже тоді наш Лук’ян, та ви знаєте його…

— Лук’ян — той, що «за»?

— Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує. Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб’ють. Ну, і не підняв руки старий Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!» Був наказ — повбивати підряд.

Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били — поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрізь мозок розлітався.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций