Джером Девід Селінджер Френні — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 23 марта 2014







- Мусила пересилити себе, щоб написати той лист,- сказала вона.



Лейн хотів щось відповісти, але тут підійшов кельнер забрати пусті келишки з-під мартіні.



- Може, вип’єш іще один? - спитав Лейн у Френні. Відповіді він не одержав. Френні дивилась на сонячний



Зайчик з такою зосередженою увагою, ніби збиралася влягтись на нього.



- Френні,- мовив Лейн спокійно, зважаючи на присутність кельнера.- Може, вип’єш ще мартіні або чогось іншого?



Вона підвела погляд.



- О, я перепрошую.- Вона подивилась на порожні келишки в руках кельнера.



- Ні. Так. Я не знаю.



Лейн розсміявся, дивлячись на кельнера.



- То як же зрештою?



- Так, будь ласка.- Вона раптом оговталася. Кельнер відійшов. Лейн провів його поглядом і знову



Глянув на Френні. Губи в неї були напіврозтулені, рука струшувала попіл від сигарети в чисту попільничку, щойно поставлену кельнером. Лейн дивився на неї з дедалі більшим роздратуванням. Певна річ, вияви очужілості у дівчини, якою він не жартом захопився, справляли йому прикрість і неабияк непокоїли. В усякому разі, він добре розумів, що поганий настрій Френні може зіпсувати йому весь уїкенд. Раптом він нахилився вперед, спираючись руками об стіл, ніби хотів перевести на інше неприємну розмову, але Френні заговорила перша: - Я якась розгублена сьогодні. З лівої ноги встала, чи що.



Вона раптом зауважила, що дивиться на Лейна, як на зовсім чужу людину чи як па плакат з рекламою нового лінолеуму в вагоні метро. І знову її переповнило почуття провини за свою нетерпимість, що, певно, було прокляттям цього дня, і вона простягла - руку, щоб покласти її на Лейнову. Але відразу ж відсмикпула її і натомість узяла сигарету з попільнички.



- Зачекай хвильку, зараз це пройде,- мовила вона.- Врочисто тобі обіцяю.



Вона всміхнулась Лейнові - можна сказати, навіть щиро,- і в цю мить усмішка у відповідь, певно, різко змінила б хід наступних подій або принаймпі пом’якшила їх, але [250]



Лейн будь-що намагався зберегти незворушний вигляд і втримався від усмішки. Френні затяглась сигаретою.



- Якби не було вже так пізно і все таке,- сказала вона,- і якби я з дурного розуму не вирішила добиватися відзнаки, то, мабуть, взагалі б кинула англійський відділ. Навіть сама не знаю.- Вона струсила попіл.- Мені ‘ так обридли всі оті педанти й нікчемні самовпевнені руйнівники основ, що часом хочеться кричати.- Вона глянула на Лейна.- Перепрошую. Я вже не буду. Слово честі… Просто якби я мала трохи більше характеру, то взагалі не повернулась би до коледжу цього року. Не знаю. Все це якийсь неймовірний фарс.



- Чудово! Просто блискуче!



Френні сприйняла його сарказм як належне.



- Ще раз перепрошую,- сказала вона.



- Облиш оті свої перепрошування, добре? Мені здається, ти зовсім не помічаєш, що немилосердно перебільшуєш і узагальнюєш виняткові випадки. Якби всі, хто займається англістикою, були такими нікчемними руйнівниками основ, все було б зовсім інакше…



Френні перервала його, муркнувши щось невиразне. Вона втупилась поглядом в якусь уявну цятку десь за його плечем.



- Що ти сказала? - перепитав Лейн.



- Я сказала, атож, ти маєш рацію. Просто я трохи не при собі. Не звертай на мене уваги.



Та Лейн не міг облишити суперечки, поки вона не вирішиться на його користь.



- Я вважаю, хай йому грець,- провадив він,- що некомпетентні люди в житті є скрізь. І це цілком природно. Але давай забудемо на хвильку про тих поганих асистентів.- Він подивився на Френні.- Ти мене слухаєш?



- Так, слухаю.



- Адже на тій триклятій кафедрі англійської літератури у вашому коледжі є двоє викладачів, якими може пишатися країна. Менліс і Еспозіто. Боже милий, як би я хотів, щоб вони були у нас. Це ж справжні поети, їй-богу.



- Аж ніяк,- заперечила Френні.- Вони лише трохи поети, ось що жахливо. Тобто справжніми поетами їх не назвеш. Це просто люди, які пишуть вірші, їх друкують і вміщують в антологіях, так що ти на них скрізь натикаєшся, але це зовсім не означає, що вони поети.- Знітившись, вона вмовкла й відклала сигарету. Вже кілька хвилин з обличчя в неї не сходила блідість. Здавалось, навіть помада на губах стала яскравішою, ніби вона щойно підмалювала їх заново.- Ну, та годі про те,- промовила Френні [251] майже нечутно, пригашуючи недопалок у попільничці.- Якась я сама не своя. Чого доброго, зіпсую тобі весь уїкенд. Найкраще, якби під моїм кріслом раптом відкрився якийсь люк і я запалася під землю.



З’явився кельнер, поставив ще по одному мартіні перед кожним з них і блискавично зник. Лейн обхопив пальцями - вони були в нього довгі й гнучкі, і він, звичайно, їх не ховав - ніжку келишка.



- Нічого ти не псуєш,- сказав він спокійно.- Просто мене цікавить, що це, в біса, з тобою діється. По-твоєму, треба бути якимось клятим богемним типом чи небіжчиком, щоб претендувати на справжнього поета? Га? Чи якимось кучерявим байстрюком?



- Ні. Чи не могли б ми поговорити про щось інше? Будь ласка. Я себе почуваю дуже зле, і в мене починав страшенно…



- Радо облишу цю тему, з дорогою душею. Але попереду скажи мені, хто, по-твоєму, справжній поет. Буду надзвичайно вдячний, якщо ти мені розтлумачиш.



У Френні високо на лобі, аж “біля корінців волосся, тьмяно заблищали крапельки поту. Це могло означати, що в залі надто гаряче або в неї щось негаразд із шлунком, а може, мартіні був заміцний. Так чи так Лейн, здавалось, нічого не помітив.



- Я не знаю, хто справжній, поет. Благаю тебе, Лейне, облишмо цю суперечку. Серйозно. Я почуваю себе якось дивно і незвичайно і не можу…



- Добре, добре. Згода. Не нервуйся,- відповів Лейн.- Я лише намагався…



- Я знаю тільки одне,- перебила його Френні.- Якщо ти поет, то твориш щось прекрасне. Тобто залишається щось прекрасне, коли ти вже сходиш зі сцени, і таке інше. Ті, про кого ти говориш, не зоставили жодної прекрасної речі. Інші, трохи кращі від них, часом, може, і вкладають щось людині в голову, може, щось там і залишають, але, навіть коли це їм вдається, коли вони щось і вміють по собі зоставити, то, їй же богу, це ще не поезія. Дуже часто це лише такий собі, зовні, може, й досить чарівний словесний послід. Вибач на слові. Отакі, власне, оті твої Менліус та Еспозіто й інші бідолахи їхнього крою.



Лейн досить-таки довго запалював цигарку, нарешті подав голос:



- А мені здавалось, ти любиш Менліуса. Якщо пе - зраджує мене пам’ять, десь із місяць тому ти, між іншим, казала, що він просто чудовий і що ти… [252]



- Він мені таки подобається. Але мене вже нудить від власної прекраснодушності. Зрештою хотілося б зустріти когось, гідного поваги… Перепрошую, я на хвильку тебе залишу.- Френні раптом зірвалася на ноги і схопила торбинку. Вона була біла як крейда.



Лейн і собі підхопився з місця, відсунувши крісло; рот йому вражено розтулився.



- Що сталося? - спитав він.- Тобі погано? Чи що таке?



- Я зараз.



Френні вийшла з зали, ні в кого ні про що не питаючи, ніби пам’ятала з минулих ленчів у Сіклера, куди йти.



Лейн сидів за столиком сам, палив і попивав свій мартіні дрібними ковточками, щоб його вистачило до повернення Френні. Гай-гай, самовпевненість, яку він відчував ще півгодини тому, від того, що опинився в належному місці, з достойною чи принаймні достойною на вигляд дівчиною, цілком розвіялась. Лейн дивився на єнотове хутерко, недбало перекинуте через спинку порожнього крісла Френні - те саме хутерко, знайомий запах якого так сколихнув у ньому спомини на вокзалі - і відчував у собі якусь незрозумілу холодність. Навіть зморшки на шовковій підшивці, здавалось, дратували його. Він одірвав погляд від хутерка і втупився в ніжку келишка з мартіні,- обличчя його було стурбоване, він почував себе так, ніби став жертвою чиєїсь підступної змови. Одне було незаперечне - уїкенд починався збіса невдало. Підвівши очі від столу, Лейн помітив знайомого товариша по коледжу, що заходив до зали зі своєю дівчиною. Лейн випростався, вмостився зручніше у кріслі й зігнав з обличчя занепокоєність і невдоволення, прибираючи вигляду хлопця, чия приятелька на хвильку вийшла в туалет, залишивши його самого, і тепер йому лишається тільки палити й нудьгувати, але нудьгувати в очікуванні чогось приємного.



Жіночий туалет у Сіклера був майже такий завбільшки, як головна зала, і в певному розумінні не менш зручний. Коли увійшла Френні, там не було нікого, навіть з обслуги. Вона постояла хвилинку на кафельній підлозі, посередині, ніби призначила тут комусь побачення і тепер чекала. На лобі в неї блищали дрібні краплинки поту, рот був трохи розтулений, і була вона зараз ще блідіша, ніж хвилину тому у ресторанному залі.



Потім рвучко попрямувала до найдальшої і найменш примітної з семи чи восьми кабін, куди, на щастя, можна було заходити, не кидаючи до автомата монети, зачинила [253] за собою двері і не без зусиль пересунула засувку на “зачинено”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций