Куліш Пантелеймон Олександрович До Шевченка

Розміщено Шкільні твори в 19 марта 2014

O pieśni gminna! ty stoisz na straży

Narodowego pamiątek kościoła,

Z archanielskiemi skrzydłami i głosem

Tu czasem miewasz i broń archanioła.

Mickiewicz

Тарасе, спогадай, як ти за нами

Хотів летіть у вирій по морозу,

Де вольна мати з вольними синами

І дочками пахучу щипле розу,

Любові цвіт, знаменуваннє миле

Блаженного життя на високостях,

Лестивий цвіт, як щастє легкокриле,

Як син про вірну дружбу в молодостях.

Втішаються, свободою щасливі;

Блищать над ними небеса безхмарні;

Сіяють у сріблі та в злоті ниви;

Понад пашнею китяхи янтарні.

Знудившися життєм своїм мертвецьким,

Жадали ми у вирій полетіти,

Де мертвий камінь під різцем мистецьким

Встає живий, щоб віковічно жити;

Де полотно пензльоване співає

Очам про всі дива краси таємні,

І вищу ліпоту небес являє,

І Тартара страшилища підземні;

Де нас музика до небес возносить

І хори ангельські дає нам чути…

Восхищене серденько смерті просить —

На крилах у Гармонії заснути.

Мій рідний брате, перед нами море

Всесвітньої науки одкривалось:

Втопили б ми у нім неволі горе

І в воскрешеніє свободи обмивались.

Втопили б ми в тім морі всю мороку,

Яка нам змалку голови морочить,

І тягне нас од Заходу к Востоку,

І азіацтво вічне нам пророчить.

Лиха нам доля, брате, не судила

Свої сніги на рози проміняти

І душу, що неволя придавила,

В зцілющих нуртах волі обновляти.

За нами темрява півночня вгналась

У всеоружжі деспоцтва сліпого,

І люба мрія, як міраж, розпалась

Від подиху московства навісного.

Ще не було Овідія й не буде,

Яким ти ставсь над мертвенним Аралом:

Таких пекельних нот не чули люде,

Які на серці в тебе звірство брало.

Ти десять літ з душею розлучався,

Співав, мов соловей в кошечих лапах,

Живий твій розум скристалізувався,

Твій дух поник на каторжних етапах…

Заголосили по тобі харіти,

І Україну сонну розбудили,

Устала мати: “Діти мої, діти!

Тепер навіки ми посиротіли.

Ой лелечко, мій дріб’язок убогий!

Москва ’б вас буде потирати руки;

Поставить очі проти вас, як роги;

Чого не знав дід, знатимуть унуки”.

“Ні! — обізвешся з-над Дніпра, кобзарю, —

Світ не побачить Батия нового.

Переп’ят встане не тебе, Москалю,

Моє святе, моє пророче слово.

О слово рідне! ти стоїш на чаті

Предковічних пам’яток святині,

В ясній, блискучий херувимській шаті,

Як меч огненний, в нашій Україні.

Грішив я тяжко, яко син народу

І вихованець олухів письменних,

Що, в нам укравши, вкинули у воду

Ключ розуміння, задумів спасенних.

Та що скував я меч сей обоюдний,

Тим од гніва Премудрості спасуся,

Воскресну чистий у Великдень судний

І о спасенні людській звеселюся”.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций