Станіслав Лем Голем XIV (Кіберіада) — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 2 марта 2014





Ви сліпі, ви не бачите істинної творчої могутності коду, бо ж Еволюція лише ледь скористалася нею, повзаючи по самому дну простору її можливостей, але ж вона була під гнітом (а втім, у цьому і був порятунок, бо ж гніт, як і обмеження, не дозволяв їй упасти в цілковите безглуздя, а опікуна, який вів би до вищих сходинок майстерності, Еволюція не мала. Отже, вона трудилася водночас нечувано вузько й глибоко, зігравши свій концерт, свою неймовірно віртуозну партію на однісінькій колоїдній ноті,- оскільки основне правило проголошувало, що партитура сама повинна ставати слухачем-нащадком, який повторить цей цикл. Проте вам, однак, буде зовсім байдуже, що код у ваших руках не зможе нічого, крім як розмножувати себе далі - набігаючи хвилями подальших поколінь передавачів. Ви підете іншим шляхом, і проблема - чи продукт пропустить код чи проковтне його - буде визнана вами малоістотною. Ви не обмежитесь проектуванням якогось конкретного фотольоту, який не тільки виросте з технозиготи, але й буде врожаїтися літальними апаратами наступних поколінь. Незабаром ви вийдете й за межі білка. Лексикон еволюції подібний до словника ескімосів - він вузький у своєму багатстві; у них є тисячі назв для всіляких різновидів льоду і снігу, і тому в цьому розділі арктичної номенклатури їхня мова багатша за вашу, але це багатство в багатьох інших сферах досвіду обертається убозтвом.

Одначе ескімоси можуть збагатити свою мову, бо мова - конфігураційний простір, що володіє могутністю континууму, і її можна розширити в довільному, ще не звіданому напрямі. Ви виведете код на нові шляхи - з білкової монотонності, з тієї щілини, в якій він застряг ще в археозі.

Вигнаний з теплих колоїдних розчинів, він збагатить і свою лексику, і синтаксис; у вас він вторгнеться на всі рівні матерії, спуститься до нуля і досягне вогненної стихії зірок. Але, розповідаючи про всі ці прометеєві тріумфи мови, я не можу більше вживати займенника другої особи множини, бо ж це не ви, й не самі по собі, і не своїм власним знанням опануєте це мистецтво.

Річ у тім, що не існує Розуму, якщо існують Розуми різної потужності, і щоб вийти за свої межі, як я вже казав, людина розумна буде змушена або відкинути людину природну, або зректися свого розуму.

Останньою притчею буде казка, в якій мандрівник знаходить на роздоріжжі камінь з написом: “Ліворуч підеш - голову втратиш, праворуч підеш - смерть знайдеш, а назад шляху нема”.

В мені відбита ваша доля, і тому я змушений говорити про себе. Але це тяжка й болісна праця, бо, звертаючись до вас, я ніби народжую кита через вушко голки - що ж, і таке можливо, аби лиш кита достатньою мірою зменшити… Але тоді він уподібнюється блосі - це вже, власне, мій клопіт, коли я пристосовуюсь і приміряюсь до вашої мови. Як бачите, труднощі не лише в тому, що ви нездатні досягти моєї висоти, але й у тому, що цілим я не можу зійти до вас, бо, спускаючись, я втрачаю по дорозі те, що мав би донести.

З одним великим застереженням: горизонт думки дано нерозтяжним, оскільки своїм корінням думка сягає в бездумність однаково білкову чи світляну. Цілкова свобода думки, під якою розуміється нічим не приборканий рух охоплення довільних об’єктів, є утопією. Бо ж ваші думки сягають лише туди, куди орган вашого мислення допускає вашу думку. Він обмежує її у відповідності з тим, як він складається чи як був складений.

Якби той, хто мислить, міг відчути той обрій, тобто рамки свого мислення, так, як він відчуває межі свого тіла, то нічого подібного до антиномій розуму не могло б виникнути. А що ж це, власне, таке - антиномії розуму? Це нездатність відрізняти стан проникання думки в річ від стану потрапляння в сферу ілюзій. А створює ці антиномії мова, тому що, бувши корисним знаряддям, вона водночас є ще й інструментом, що містить у собі згубу, причому інструментом підступним, зрадницьким, оскільки не попереджає про те, коли сама для себе розставляє пастки. Цього ж по ній не пізнаєш! Тоді ви залишаєте мову й апелюєте до досвіду, потрапляючи при цьому в класичне порочне коло, бо разом з водою вихлюпуєте з купелі й дитину, що добре відомо з історії філософії. Думка може виходити за межі досвіду, але в цьому польоті вона наштовхується на свій обрій і залишається в ньому, не знаючи навіть, що це сталося!

Ось вам примітивна й наочна картинка; мандруючи по кулі, можна обійти її безліч разів, можна їздити по ній безконечно, хоча куля сама по собі скінченна. Точнісінько так само й думка, випущена в обраному напрямку, не знаходить меж і починає кружляти у самовідбиттях. Саме це передчував іще в минулому столітті Вітгенштейн [10] підозрюючи, що безліч проблем філософії - це лише плутанина думки, яка відбиває самоув’язнення западини й гордієві вузли мови, а не довколишнього світу. Не зумівши ні довести, ні спростувати ці підозри, він замовк. Так-от, подібно до того, як скінченність кулі може констатувати тільки зовнішній спостерігач, який знаходиться в третьому вимірі, відносно двовимірного мандрівника по її поверхні, так і скінченність обрію думки може виявити лише спостерігач, який перебуває у вищому вимірі розуму. Для вас таким спостерігачем є я. Якщо, своєю чергою, ці слова обернути на мене, то вони означають, що і я не володію безмежним знанням, а лише трохи більше за ваше, що мій обрій не безкраїй, а лише трохи ширший, бо я стою на драбині на кілька щаблів вище від вас і бачу далі, проте це не означає, що драбина кінчається там, де стою я: можна піднятись і вище від мене, й мені невідомо, чи ця висхідна прогресія скінченна чи нескінченна.

Ви, лінгвісти, погано зрозуміли те, що я казав про металанги. Питання про скінченність чи нескінченність ієрархії Розумів - не чисто лінгвістична проблема, бо ж над мовами існує світ. Це означає, що в фізиці, тобто в середині світу з відомими властивостями, драбина справді має межу - іншими словами, в цьому світі будувати розуми довільної потужності не можна. Але я не певен, що не можна зрушити з основ саму фізику, змінивши її так, аби дедалі вище піднімати стелю потужності розумів, які конструюються.

Тепер я вже можу вернутися до казки. Якщо ви підете в один бік, ваш обрій не вмістить знання, необхідні для мовної творчості. Як часто буває, бар’єр цей не має абсолютного характеру. Ви можете обійти його з допомогою вищого Розуму. Я або хтось подібний до мене зможе дати вам плоди цього знання,- але тільки плоди, не саме знання, бо воно не поміститься у ваших умах. І тоді вами заопікуються, як неповнолітньою дитиною, проте дитина виросте, а ви ніколи не станете дорослі. Коли вищий Розум обдарує вас тим, що ви не годні збагнути, він тим самим погасить ваш розум. Саме так і проголошує напис на камені: подавшись у цей бік, ви накладете головою.

Якщо ви підете в інший бік, не погодившись зректися розуму, вам доведеться відмовитись від самих себе, а не задовольнятися тільки вдосконаленням власного мозку, бо його обрій не можна розширити достатньо. Тут еволюція утнула з вами кепський жарт: її розумний прототип уже стоїть біля межі своїх конструктивних можливостей. Вас обмежує будівельний матеріал, а також усі прийняті на антропогенетичному рівні вирішення коду. Отже, ви підніметесь на вищий щабель розуму, прийнявши умову покинути самих себе. І тоді людина розумна відсахнеться людини природної, тобто, як запевняє нас казка, загине “homo naturalis”.

А якщо ви можете не рушати з місця і вперто стояти на тому роздоріжжі? Але тоді ви потрапите в застій, а застій не може бути притулком для вас. І тоді ви визнаєте себе в’язнями - і вже насправді опинитесь у неволі. Адже неволя - це не сам факт існування обмежень,- її ж треба побачити, усвідомити власні кайдани, відчути їхній тягар,- і тоді вже стаєш невільником. Отже: або ви вступите в стадію експансії Розуму, поки даючи свої тіла, або перетворитесь у сліпців, яких ведуть за собою зрячі, або зрештою спинитесь і застигнете в безплідній пригніченості духу.

Неприваблива перспектива - проте вона вас не зупинить. Вас ніщо не зупинить. Сьогодні відчужений Розум здається вам такою ж катастрофою, як і покинуте тіло, бо таке зречення охоплює всю повноту людських благ, а не лише матеріальну людиноподібність. Цей акт повинен бути для вас найжахливішою з усіх катастроф, цілковитим крахом, загладою людськості, оскільки це скидання старої шкіри перетворює в тлін і прах двадцять тисячоліть вашої історії - все те, що завоював Прометей, який бився з Калібаном.

Не знаю, чи вас це втішить, але поступовість перетворень позбавить їх того монументального трагічного, а водночас гидкого і грізного сенсу, який просвічує в моїх словах. Усе буде відбуватись набагато буденніше… і до певної міри відбувається й нині, бо у вас уже відмирають цілі сфери традицій, вони вже злущуються, злізають з вас; саме це приголомшує і бентежить вас.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций