Бережний Василь Павлович Архітектурна фантазія — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 17 февраля 2014



Поглядав не тільки, як на першу людину, зустрінуту на планеті… Вона це відчула, вийняла з кишені яблуко, надкусила і подала йому. Охоче взяв і схрумав до решти.

— Єва, — промовила, усміхаючись крізь біль. — Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блузку з цупкої зеленої тканини, повторила: — Єва.

— Тао. — Хлопець також тицьнув собі пальцем у груди. — Тао.

— Єва.

— Тао.

— Ні, ти — Адам. Адам і Єва!

Тао, не розуміючи, поблажливо, може, навіть трохи дурнувато, посміхався, і це її так тішило, що аж у долоні заплескала. Та біль у щиколотку нагадав про себе — обличчя пересмикнулося і в очах пробігла тінь.

— Пора йти, — сказав Тао і, щоб вона зрозуміла, махнув рукою в той бік, де, як він вважав, стоїть його «Птиця».

— Е ні, я туди не повернуся! — вигукнула Єва. — Може, це атавізм, але я хочу простору, хочу жити віч-на-віч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. — І вказала пальцем у протилежний бік.

Що мав робити новітній Адам? Допоміг їй підвестися, узяв під пахви, і вони помаленьку пішли туди, куди вказувала дівоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тіні густішали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи біль, постогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки і поніс, притискаючи до грудей, як дитину. Ваги її зовсім не помічав, щемливо-солодке відчуття розливалося йому в грудях, було чомусь так приємно, що, здавалося, йшов би та й ішов з молодою Матір’ю на руках через усі сади, які є на світі! А їй, мабуть, теж подобалось отак переміщатись у просторі — закинула руку йому на шию, час від часу поглядала на нього зеленкуватими очима ще й кліпала густими віями. Чарівниця!

«Це просто щастя, — думав Тао, тримаючи Єву обома руками, — людство не загинуло! А вона… Ото буде, як з’явимось із нею па Філії! От установимо контакт і шугнемо… Але куди ми йдемо? Як її умовити, щоб до «Птиці»?. А тоді б на орбіту…»

Юнак тяжкенько зітхнув, і Єва подумала, що він утомився.

— Перепочиньмо! — замахала рукою, щоб посадив на повалене вітром дерево. А коли всілася, почала просити, щоб приніс води. Він, звичайно, не зрозумів, що вона казала, і стояв перед нею як тороплений. «От прикидається! — майже весело подумала Єва. — Мабуть, здогадується, що хочу втекти. Ну, як собі хочеш, а я все одно не повернусь! Хоч як хитруй — назад не заманиш, остогидло мені телевізійне життя».

— А твоя спецівка? — згадала раптом. — Піди забери!

Юнак тільки кліпав очима.

— Тао звідти, Тао не знає! — і показав на небо.

— Облиш цю гру, ти мусиш знати есперанто.

Він зірвав двоє яблук, одне поклав біля її ніг, мовляв, оце твоя планета, друге — біля себе, сказав, супроводжуючи слова жестами, що він прилетів з Філії.

Все це дійство почало зацікавлювати дівчину, вона перестала скептично усміхатися, хоча й знизувала плечима, все ще не впевнена, чи правильно розуміє. Тао взяв якусь зелену бубку і, сівши навпочіпки, почав водити нею навколо того яблука, що зображувало Землю, нарешті, показав, як він сам спустився з орбіти.

«Інопланетянин? — думала тим часом Єва. — Але ж нічим не відрізняється від землянина… Та й взагалі… хіба існують де-небудь інопланетяни?»

Коли б вона цікавилась ще чим-небудь, окрім архітектури, скажімо, історією, то могла б натрапити на згадку про якогось ученого, що в давнину нібито прилітав на Землю з якоїсь планети. Але, з одного боку, згадка була досить туманна, деякі дослідники вважали, що це міф, а з другого, повторюємо, Єва займалася виключно архітектурою.

І тут сталася подія, що змусила нашу чарівницю закліпати своїми густими віями і в подиві скинути бровами. Тао став перед нею на коліна, розв’язав пов’язку і кілька хвилин уважно розглядав припухлість, торкав пальцями і знову придивлявся, ніби хотів у чомусь упевнитись.

— Так, так, тепер уже можна… — проговорив сам до себе і, не зводячи з кісточки очей, почав робити чудернацькі маніпуляції. Він то наближав долоні до болючого місця, то відводив, і хоч зовсім не доторкався до тіла, Єва одразу ж відчула поколювання, — наче тонюсінькі, як волосина, голочки впивалися в шкіру, викликаючи млість і відчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало… Єві було так приємно, що вона зажмурила очі, немов кішка на осонні, і не змогла б сказати,, скільки це тривало. З кожною хвилиною біль стихав, танув, аж поки й зовсім зник, настала цілковита полегкість.

Тао підвів голову, запитливо подивився їй у вічі.

— Не болить? Так-от, вставай і йди!

Що він казав, їй було не зрозуміло, але здогадалася, бо хвацько підвівся і подав їй руку. Несміливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсім вірячи в таке швидке зцілення. Але нічого, не болить нітрішечки. Вдячно усміхнулася, стріпнувши волоссям:

— І як це ти… Я вже боялася, що надовго…

— Дузсе, міснісе! — і собі засміявся Тао. Радів, що вдалося, що допоміг молодій Матері. Тепер їм залишалося знайти «Птицю»…

— Ходімо до мого куреня, — махнула рукою Єва в той бік, де над садом зеленою хмарою здіймалися верхівки сосен.

Пішла, осмикуючи спідничку, оглянулась і поманила пальцем:

— Адаме!

Багато знань було в голові Тао, але зигзагів жіночого характеру він ще не знав. Нехотя похилитав слідом, міркуючи, як все-таки порозумітися з нею. Мова! Негайно, не відкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирішив — краще земну, — успіх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумніву.

Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:

— Навчай мови! — Вказав на неї: — Єва, — Потім на яблуко: — А це?

— Яблуко…

Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам’яті. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячі, зате як запам’ятовував!

Та ось усе навколишнє було назване, і Тао з подивом відзначив — звучання її голосу викликає в уяві зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дію, Тао повторював і уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись і жестикулювала обома руками, і це обох тішило.

Уже й сонце зайшло, небо на заході догоряло, з луків потягло сивим туманцем, а вони, як діти, то підстрибували, то бігли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новітній Адам уже міг зліпити речення:

— Весір. Я буду хотів ходити «Птиця».

— Що за птиця, Адаме? — перепитала Єва. — Птиця літає, а ти кажеш — ходити.

— Так! — зрадів Тао — «Птиця» літає з орбіти на Земля, апарат. Я — Тао, чому кажеш Адам?

— Бо нас тільки двоє на всі суходоли. Адам і Єва — перша пара на Землі.

— Єва любить Адам?

— О, так! Вона його любила.

— А ти?

Дівчина грайливо посварилася пальцем і тільки усміхнулася.

Доки вони отак вивчали есперанто, у пілотській кабіні «Птиці» з динаміка лунали тривожні заклики:

— Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао…

Наче квилила чайка над розбурханим морем.

Звичайно, Тао відчував, що пауза неприпустимо затягнулася, він уже двічі мав зв’язатися із Стерничим. Але що вдієш? Ця юна Мати…

— А де людина?

— Осьде коло тебе — я.

— Людина, ще людина, ще… Багато людина! Я літав Континенти, бачить ні.

Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: «Цікавиться людством… А які, власне, їхні наміри? Хлопець гарний…» На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос… «Говорить лагідно, а що в нього на умі? Може, вони замислили колонізувати Землю… А скромний, обличчя правдиве, чесне… Очі глибокі… Якби він… Та, здається, я йому подобаюсь…»

— От ми й прийшли!

Густі сутінки вже наповнили зарості, і на темному тлі забілів округлий кам’яний козирок — наче в землі застряв якийсь міфічний велетень і ніяк не може вибратись. Далі, внизу, тьмяніла річка, за нею чорною стіною стояв ліс. Під козирком, нижче рівня землі, виднівся вхід. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:

— Не ходити! Там лежати звір!

Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було — генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмі.

Єва побачила дві жарини очей, але не зупинилася. На порозі, поклавши морду на витягнуті лапи, лежав тигр. Дівчина спокійно підійшла, нахилилась і погладила його шовковисту шерсть.

— Не бійся, — обернулась до Тао, — це мій друг, він мене провідує часто.

Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрів, відстрашувало прибульця. Неконтрольована сила… раптом… Нізащо не наважився б підійти, коли б не Єва, що гладила звіра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.

— Іди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагідні, ми людей не чіпаємо!.

Тао пройшов біля тигра — той блимнув, але не зворухнувся — і опинився у Євиному житлі. Кімната завалена якимись пожитками, а в бік річки і лісу зяяв пролом, четвертої стіни, вважай, не було зовсім.

— У давнину це був гарний будинок, — сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, — колись тут жили люди…

— А де пішли люди? — аж кинувся Тао. — Міста зникли… А наші легенди малюють рясне скупчення…

— Розповім, я тобі все розповім.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций