Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 5 февраля 2014


  «ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ»

Наступного дня Рожевий і Гілка навідались до Яворовича. Гілка знову почастувала його плодами спокою, і тепер вони здалися Петрові ще смачнішими.

Гілка, через свого нареченого, запропонувала піти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував — іти то йти. Щоб легше було ходити, навіть скафандра зняв — недбало кинув на сидіння і вибрався а кабіни. Ковзнув байдужим поглядом по білій кулі Великого Розпорядника і почовгав услід за Гілкою і Рожевим. Про небезпеку навіть не подумав.

Довгенько ішли вони, минаючи білі кулі, оточені жовтими їжакуватими кущами. Нарешті зупинилися над урвищем. Тут кінчалося оце високогірне плато, заселене білими кулями, а там. внизу, у срібному мареві розкинулася величезна країна, звідки й походять Головаті. Петро бачив білі стрічки річок, темні гаї, рівно прокреслені шляхи, що губилися на обрії серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самій атмосфері відчувається добробут, щедрість природи, якесь ідилічне щастя.

Внизу помітив довгу процесію, яка повільно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у білому, за ними вслід — у золотистому — такому, як Гілка. Все відбувалося так, як у німому фільмі: постаті рухалися беззвучно, ніби й не йшли, а пливли в густому мареві.

Гілка повела Петра і Рожевого понад урвищем далі, і процесія то зникала з очей, то з’являлася знову, але все ближче і ближче. Нарешті підійшли так близько, що можна було розрізнити окремі постаті. Це були жінки, і передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них — ну, точнісінько, як на Землі! Жінки в білому дуже нагадували йому земних жінок, важко було повірити, що це істоти з іншої планети.

Тільки підійшовши ще ближче і побачивши, що тіло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це — венерійки. Собою гарні, пропорційно складені, вони викликали симпатію. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, і це нагадало Петрові «Мадонну з дитям» Леонардо да Вінчі.

Рожевий торкнув Яворовича за плече і голосно заговорив:

— Цей обряд називається «Друге народження». Посадять дитя у квітку і будуть вирощувати мудреця!

— Не кричи так, незручно, — шепнув Петро.

— Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той діапазон! — загукав Рожевий ще дужче. — Ось і Гілка нічого не чує, вона думає, що ти німий.

Петро усміхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):

— Що ви робите? Нащо відбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрість, коли в’ялить тіло!

«Еге, так легко критикувати, — подумав Яворович, — коли на різних частотах…»

Дорога, по якій ішла процесія, зигзагами підіймалася все вище і вище. Нарешті білі постаті венерійок зійшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гілчині подруги. «Рабині, — подумав Петро, — бранки. Бач, кожна щось несе». В їхніх великих очах тьмяніла покора.

— Хто вони? — спитав у Рожевого, і той підтвердив його здогад:

— Це тіні своїх владарок. Вони йдуть за ними скрізь, навіть за межу життя.

«Тіні…» Петро й справді побачив тіні — неясні, розпливчасті, але все-таки тіні! — і це була для нього велика новина. Певно, над цією країною хмарність тонша, не так розсіюється світло, як, наприклад, в Країні Щитів, і тіла відкидають легку тінь.

Тим часом Рожевий вів далі:

— І Гілка моя — теж тінь. Це їй владарка дозволила побути зі мною. І я тут зроблюся тінню, бо настає таке, що тінню бути краще.

Яворович усвідомлював, що це рабська психологія, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебність таких думок. Що ж, коли йому подобається бути «тінню» — нехай собі…

«Мадонна», як у думці назвав її Петро, зупинилася над урвищем і рвучко піднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона міцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутній мудрець, мабуть, більше не побачить.

Рожевий говорив так голосно, наче тут нікого й не було:

— Гілка мені сказала, що це поганий знак: на обличчі матері немає радості.

Петро придивився до обличчя «Мадонни», і йому здалося, що на ньому зблисли дрібні сльозинки, неначе «»роса на зеленому листі. «А певне ж, — подумав, — якій же матері буде радісно назавжди розлучатися з дитям?»

— Це велике для неї щастя, каже Гілка, що її первісток займе місце серед наймудріших! — гукає Рожевий Петрові, наче глухому. — А вона засмучена.

Петро дивиться на підняті руки матері, на дитину, що глипає оченятами в широкий світ, і йому самому робиться тоскно. Він відчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрізь однакове — на Землі і далеких планетах?

«Мадонна» знову пригорнула дитину і пішла, не оглядаючись, поміж колючих густих кущів оцього високогірного плато. Всі рушили слідом — і володарки, і їхні «тіні». Пішли й наші мандрівники.

Обряд завершився біля одної з розкритих квіток «лотоса». Обійшовши квітку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гніздо, постояла трохи біля неї та й відійшла. Ти піднесли чорне тоненьке стебло, і вона його швидко зжувала. До квітки одразу ж приступили рабині, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро міг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрібне для харчування майбутнього мудреця.

Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її ніжки опинилася на лівому паху, а лівої — навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося від болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафіксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп’янок був хоч куди, тільки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрібниць буде регламентовано, малюк ростиме згідно рецепта, вивіреного найгеніальнішими мозками суспільства. З цієї самої миті кожна клітина його крихітного організму береться під контроль, усі життєві процеси спрямовуються до однієї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.

Учасниці процесії оточили «Мадонну», очевидно, втішаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона відсторонила їх владним жестом і… рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його «нетутешність», його відмінність від Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, ніби пізнаючи знайомого. Петро також не відводив погляду від неї, але ніяк не міг визначити кольору її великих овальних очей. Першої миті вони здалися йому світло-голубими, але одразу потемніли, зробилися фіолетовими, а потім темними, як ніч. Згодом він дізнався, що очі цих венерійців випромінюють світло, і колір цього випромінювання залежить від настрою, від інтенсивності душевного збудження. «Промениста…— подумав Яворович. — Нагадує молоду індіанку».

Жінка зупинилася кроків за два перед Петром, повні губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув — наче жінка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:

— Тут такий звичай, каже Гілка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.

І він одразу став на коліна. Яворович наче й не чув того, невідривно дивився на Матір, і бачив на її зеленому обличчі знаки страждання, глибоко захованого в серці болю.

Мабуть. Гілка розповіла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступнула ближче і поклала йому руку долонею на чоло.

Петрові здалося, що пальці її злегка тремтять, вібрують. Що ш треба? Стояв ні в сих ні в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жінка тримала руку на його чолі з хвилину чи більше. Тонка біла тканина здіймалася на її грудях, і Петро ніяк не міг перебороти враження, що перед ним людина, яка навіщось пофарбувала шкіру в зелене.

«Ти дуже схожий на всіх наших, — вловив її думку Яворович, — але я вірю в записи твоєї пам’яті». Вона опустила руку і схилила голову, ждучи, що він скаже.

«Є така планета — Земля…»

«Це записано в твоїй пам’яті».

«Люди… Люди… — він уявив першотравневу демонстрацію на Хрещатику в Києві. — Люди послали нас».

«В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край і потім розповів людям».

«Побачити — це, звичайно, для мене цікаво, — подумав Яворович, — а от розповісти людям про це, мабуть, не вдасться».

«Чому?»

«Бо я не можу стартувати».

Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокійну:

«Ходім до нас, тут зимно».

Всі рушили за нею — і владарки, і «тіні» — тією самою дорогою вниз. Пішов і Яворович із своїми друзями. Деякі натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цікавість. «В мене ще є трохи часу…» «Тут зимно…» Що все це означає?

А внизу й справді було набагато тепліше. Густе повітря насичене ароматом буйної рослинності, і хоч спершу Яворович відчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше і легше. Дерева й тут стояли безлисті, але це справжні хащі. Бачив, що там і сям сколихуються гілки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тільки уявляв, бо жодного звуку не чув.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций