Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 3 февраля 2014



XVI

Що він бачив перед цим — Кость забув. То все поринуло раптом у непам’ять, як нудна частина нецікавого беззмістовного фільму. Натомість із темряви виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент.

Перше, що зафіксувалось, це — ритмічні цоки військових чобіт по бруку.

Р-аз! Раз-два, раз-два…

То ступала якась військова частина. Може, рота, може, батальйон або й цілий полк. Тільки це не червоноармійці. Ні. Вони так не можуть. В цих кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до віками плеканого механізму.

Тут ніщо не зірветься, тільки — Цок! Цок! Раз-два, раз-два.

Певно, на закаблуках цих чобіт прибито залізні підківки і самі чоботи трошки заважкі — через те воно й виходить так.

Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміле. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте — де я бачив цю картину?

Грубо поголені голови, молодцювате вивалені очі і застиглі, кам’яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах.

Ах, що я? Ну, які ж це червоноармійці!

Кость придивляється і з жахом бачить на безкозирках білі кокарди і передній ланцюжок червоних погонів.

— Смирна-а! Равнение направа… Гаспада афицеры… Кость вдивляється і бачить, що цоки по бруку — то тільки згусток, а насправді — просто на нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Ні, не розбереш. Біла сукня з букетом білих троянд. Навіщо така чудна гармонія — біла сукня й великі білі троянди? І взагалі — навіщо троянди?. Попівські золоті ряси, срібна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага — Слатін! Той самий Слатін, відомий ще з гімназії. А ось золоті гудзики на синьому мундирі й червоні стрічки орденів. Це, здається, Ханов? Що там кричить колишня тітка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут?

— Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьі благоверному…

Кадильний спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка:

— … на сопротивньїя да-аруя-а-а-а…

Той проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє віддалення. Воно кожної миті меншає.

Де це? Денікінці вступають до Києва, чи що?. Тоді — відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий дерев’яний міст під вербами?. Ах, ні. Це — не Київ, це — його повітове місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового мікроскопа.

Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і натовпом усе меншає, катастрофічне меншає. Зірватись би й бігти. Бігти не оглядаючись. Навмання. Світ за очі. Аби тільки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна. Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали.

Нараз по натовпу пробігає якась похаплива хвиля, видати непевний різкий рух, а відтак — через міст, понад верби до церковної бані: «Бей жидов й комиссаров! Жидов!.»

Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли… і коло Слатіна іде з налигачем у руці зігнутий флегматичний Макарон…

Кость стрепенувся. Він увесь напружився і — так: зараз він не задкуватиме, а піде просто проти натовпу! Він підійде під самий його потворний писок і, як зловлений, запеклий конокрад на сільському самосуді, плюне натовпові межиочі:

— Н-на! Бий!.

Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але несподівано між собою і натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах спокійнісінько сидить собі єврейський хлопчик і безтурботно теліпає ніжками. В руці йому стирчить маленький червоний прапорець, і хлопчик весело махає ним кудись угору до гав, чи зеленого верховіття дерев, чи сонця.

— Дурне жиденя! — мимоволі зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсім не помічає натовпу і радісно посміхається. Кость хоче крикнути йому: «Тікай!» Але Костеві стулило шелепи, і він не може вимовити слова.

Це нещасне хлоп’я загине. Його розчавить озвірілий натовп або воно сторчака перекинеться через поренчата в річку. Його залишити ніяк не можна. Він і його манюсінький прапорець — це все, що залишилося від «того», це він останній залишився напризволяще між Костем і натовпом.

Врятувати! Врятувати його!

Кость напружує всі сили й зривається до хлопчика, і тієї ж миті з протилежного краю мосту різко задріботіли копита… вороні коні… безкозирка… короткий поблиск шаблі…

Кость розплющив очі, підвівся і здивовано оглянув свою кімнату. З ліжка звисала зім’ята подушка, і лежала на підлозі ковдра.

На стіні легко одбились передранкові обриси дерев. Кость сів на ліжку і все ще не міг очутитись.

— Який виразний занадто і дивний сон!. У вікні сірів блідий світанок. XVII

— Ти, Горобенку, почекай хвилину — я зараз. Миша Чернишов одсунув набік свого портфеля, стоси «діл» і поринув у протоколи. Він стиснув на скронях долоні, і від того його біляве волосся наїжачилось угорі, і сам Миша Чернишов скидався на безпорадного бідолаху учня, що не впорається з задачею. Це все трикляті юрвіддільські справи. Вони незримими саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефініцій, і з них годі вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати, але нічого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще більше заплутує адвокат Терлецький. Миша Чернишов іноді думає: чому це так, що коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький і бузить? На чорта Терлецький з його римським правом і старими законами? У Терлецького поросячі губи і білясе, безброве лице. Іноді Миша Чернишов гляне на Терлецького, і тоді йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою шиєю, на якій брижами збігається сало, вставити червону крашанку в рота і під хріном — на вітрину в ковбасню!.

Тоді Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрібнобуржуазне походження, нудні цифри артикулів із безкінечними протоколами, і весело дивиться йому в рота. Терлецький оповідає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає: «Сволочь, конечно, а все-таки — человек…»

Проте Чернишов прекрасно розуміє: Терлецький — страшенний зух, він, безперечно, дурить у чомусь невидимому його разом з усім юрвідділом і, правду кажучи, Терлецького давно б уже слід «розміняти».

Але в цьому й трагедія: Терлецький — саботажник, контрреволюціонер, може бути, що він і хабарі від куркулів бере, але без нього не обійтись. І коли Миші Чернишову видається якась «справа» досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на вітер, Терлецький спокійно і безапеляційно наводить артикули всяких кодексів, покликається на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, і Миша Чернишов кінець кінцем мусить поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям.

Через Терлецького’, хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати кодекси, поринати в інструкції, постанови і, не помічаючи, самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної тяганини й паперів.

— Я зараз… тут тільки трохи ще… — поспішно сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми, силкуючись влізти в саму суть протоколу.

Рипнули двері, і з-за них до половини висунулась крихкотіла кур’єрова постать, а в коридорному присмеркові далі — безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі, несміливі очі.

Кур’єрів дискант тоненько задріботів у кабінеті:

— Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?. Потім ще з Куприянівки…

Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув:

— Гоните их всех в шею!.

Кур’єр, не поспішаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів:

— Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!. Чернишов хотів закінчити протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне, плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою:

— А чорт з ними! Увечері сяду!

Він підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло шухлядки з написом «секретні справи» і, як дитина до материної груді, прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і Миша Чернишов задоволене крякнув.

— Слухай, Чернишов, навіщо це! — докірливо і тихо сказав Горобенко.

— Не можу, брат, інакше. Замотають гади.

— Ти ж підриваєш свій авторитет…

— Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!. — скрисився Чернишов, замикаючи бюрко.

— Вони ж усе’дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це…

— Що?! — Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: — Я їм, гадам, покажу «дізнаватися»! У мене, положім, того!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций