Джером Девід Селінджер Над прірвою у житі — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 28 января 2014



Але Ліліан навіть нікого не помічала. Сміх, та й годі. В офіціанта на лобі було написано, що вона йому не дуже подобається. А втім, і в самого моряка було на лобі написано, що вона йому не дуже подобається, хоч він і привів її сюди. І мені Ліліан не дуже подобалась. Усім вона не подобалась.

Її навіть можна було пожаліти.

- У тебе що, малий, немає дівчини? - питає далі Ліліан. Я нарешті встав, а вона навіть не подумала сказати, щоб я сидів. Такі можуть годинами продержати вас на ногах. - Правда ж, гарненький? - каже вона до свого моряка.- Голдене, ти з дня на день стаєш чимдалі кращий!

Кінець кінцем моряк попросив її, щоб вона пройшла далі. Ми, каже, загородили весь прохід.

- Ходімо до нашого столика, Голдене! - запросила мене каналія Ліліан.- Бери свою склянку!

- Та я вже зібрався йти звідси,- відповідаю.- У мене ще побачення.

Я бачив, що вона, каналія, до мене підлизується. Щоб я потім розповів про неї Д. Б.

- От мале барахло! Ну, молоток! Як побачиш свого старшого братика, скажи, що я його ненавиджу!

І пішла. Ми з моряком на прощання ще кинули один одному, що, мовляв, раді були познайомитись і т. ін. Я від цього завжди пупа вриваю. В таких випадках я щоразу кажу: “Радий був з вами познайомитись!” А насправді зовсім не радий.

Та, якщо хочеш жити, доводиться говорити й таку гидь.

Після того, як я бовкнув каналії Ліліан, нібито в мене побачення, не залишалося нічого іншого, як забиратися звідти к бісовому батькові. Я вже навіть не міг посидіти й послухати, як каналія Ерні грає щось більш-менш пристойне. [73] Та не сідати ж мені за один столик з Ліліан Сіммопс та її моряком, щоб потім сконати від нудьги! І я пішов. Але мене розбирала така лють, коли я брав у гардеробі пальто! Завжди тобі люди все зіпсують.





13 Я йшов пішки до самого готелю. Всі сорок один - ще й _ який! - квартал. І не тому, що мені кортіло пройтись абощо. Просто гидко було знов улазити в таксі.

Іноді їздити в таксі набридає так само, як ото підійматись і спускатись у ліфті. Раптом закортить просто піти - далеко чи близько, байдуже. Малим я любив виходити пішки до самої нашої квартири. Аж на тринадцятий поверх!

Уже й не вірилося, що недавно трусив сніг. На тротуарах від нього не лишилося й сліду. Проте холоднеча стояла страшенна, і я дістав з кишені свою червону мисливську шапку й натяг її - мені був один біс, який у мене вигляд. Навіть навушники повідкочував. От коли б знаття, хто ж усе-таки свиснув мої рукавиці в Пенсі! Руки в мене геть закоцюбли. Я, правда, нічого особливого не зробив би, навіть якби й знав. Загалом я великий боягуз. Намагаюся, звичайно, цього не показувати, і все ж душа в мене полохлива. Якби мені, скажімо, пощастило дізнатись у Пенсі, хто вкрав мої рукавиці, я б, мабуть, пішов до того злодюжки в кімнату й сказав: “Слухай, ти б не віддав мої рукавиці?” А той гад, що поцупив рукавиці, мабуть, відповів би таким невинним-невинним голосом: “Які рукавиці?” Тоді я, мабуть, відчинив би його шафу і знайшов би-рукавиці сам.

Вони, певно, були б десь у його клятих калошах абощо. Я б узяв їх, показав тому заразі й сказав: “Може, ці розтриклятущі рукавиці твої?” А злодюжка, мабуть, звів би на мене такий невинний, дурнуватий-дурнуватий погляд і відповів би: “Та я зроду-віку не бачив цих рукавиць! Якщо вони твої, бери. На біса вони мені здалися?!” Я ще, мабуть, стовбичив би перед ним з тими ідіотськими рукавицями хвилин п’ять. Треба, думав би я, зацідити цьому гадові в пику абощо… Розквасити б його смердючу мармизу! Але духу в мене, звісно, забракло б. Я б тільки стояв і люто скреготав зубами. Все, що я міг би зробити, це зневажливо, спогорда кинути йому кілька образливих слів замість того, щоб затопити в пику. Принаймні якби я кинув йому щось зневажливе, образливе, він би, мабуть, устав, підійшов до мене й сказав: “Слухай, Колфілд, чи не хочеш ти сказати, що я - злодій?” Тоді я замість [74] заявити: “Авжеж, ти не помилився, я хочу сказати, що ти - паскудний злодюжка ще й сучий син!” -’ мабуть, лише сказав би: “Я знаю тільки те, що мої кляті рукавиці знайшлись у твоїх клятих калошах”. І той тип одразу ж побачив би, що бити його я не маю наміру, й, мабуть, сказав би: “Слухай, давай розберемося. Ти що - обзиваєш мене вуркаганом?” Тоді я, мабуть, відповів би: “Ніхто нікого вуркаганом не обзиває. Я знаю тільки те, що мої рукавиці були в твоїх чортових калошах”. І так тяглося б цілі години. Та кінець кінцем я вшився б з його кімнати й навіть не зацідив би тому гадові в зуби. Я, мабуть, пішов би до уми-валки, висмалив тайкома сигарету й покорчив би перед дзеркалом люті гримаси.

Одне слово, ось про що я міркував цілу дорогу до готелю. Це зовсім не смішно, коли ти боягуз. А може, я й не зовсім боягуз. Хтозна. Може, я тільки наполовину боягуз, а наполовину людина, якій суто начхати, коли десь пропадають її рукавиці. Оце і є одна з моїх вад: я не дуже беру в голову, коли щось утрачаю. Мати через це дуже гнівалась, коли я ще був малий. Буває, люди цілими днями шукають загублену річ. А я ніколи не мав нічого такого, за чим би дуже пошкодував, якби його втратив. Може, саме тому я наполовину й боягуз. Це, звісно, не виправдання. Бути боягузом узагалі не має права ніхто. Якщо ти відчуваєш, що повинен зацідити комусь у зуби і тобі цього навіть хочеться, треба зацідити. Але в мене так не виходить. Мені легше було б викинути гада з вікна або відтяти йому сокирою голову, ніж ударити в обличчя. Ненавиджу я бити людей в обличчя. Краще вже нехай б’ють мене. Хоч така перспектива мене, певна річ, теж не приваблює, але ще дужче я лякаюся в бійці обличчя супротивника.

Просто не можу на нього дивитися, ось у чому все лихо. Якби хоч позав’язувати обом нам очі абощо - уже було б легше. Дивне в мене боягузтво, якщо добре подумати, проте все ж таки боягузтво, і край. Я себе не хочу дурити.

І що довше я міркував про ті рукавиці та своє боягузтво, то важче ставало мені на серці. І надумав я зайти дорогою куди-небудь випити. В “Ерні” я взяв тільки три віскі з содовою, та й то останнє не допив. От що я вмію, то вже вмію: це - пити. Я можу пропиячити цілу ніч, і по мені ніхто нічого не помітить, особливо коли я в гуморі. Якось у Гутоні ми з одним хлопцем, Реймондом Голдфарбом, купили пляшку віскі й видудлили її в суботу ввечері у шкільній каплиці т - щоб ніхто не побачив. Він був п’яний як хлющ, а по мені навіть не було нічого видно. Я тільки геть замкнувся [75] в собі і став до всього байдужий-байдужісінький. Але перед тим, як влягтися спати, я виблював - просто зумисне, не дуже мене й тягло.

Одне слово, не доходячи до готелю, я завернув у якийсь занюханий бар. Але звідти назустріч мені виповзли два п’яні в дим типи й почали розпитувати, де метро. Один дуже скидався на кубинця і весь час дихав мені під ніс смердючим перегаром, поки я пояснював їм дорогу. Після цього мені вже навіть перехотілося заходити до того чортового бару, і я вернувся в готель.

У вестибюлі - жодної живої душі. А смерділо так, наче там скидали мільйонів п’ятдесят сигарних недокурків. Не брешу. Спати не хотілося, але на душі було паскудно. Нудьга зелена. Хоч руки на себе накладай.

І несподівано вшелепався я в страшну халепу.

Тільки-но я ввійшов до ліфта, як ліфтер і каже:

- Розважитись не бажаєте, юначе? Чи, може, для вас уже пізненько?

- Ви про що? - питаю. Я навіть не здогадувався, куди він гне.

- Як щодо дівчаток? Не бажаєте?

- Хто - я? - кажу. Поводивсь я страшенно по-дурному, але ж спробуй не розгубися, коли тебе отак просто в лоба й питають!

- Скільки вам років, шефе? - провадить ліфтер.

- А що? - кажу.- Двадцять два.

- А-а… Гм… Ну, то як щодо дівчаток? За один раз - п’ять зелених, за ніч - п’ятнадцять.- Він глянув на свій годинник.- До дванадцятої дня. П’ять зелених - за один раз, п’ятнадцять - за цілу ніч.

- Можна,- кажу. Взагалі це суперечило моїм принципам тощо, але настрій був дуже гнітючий, і я вже ні про що не думав. У цьому ж і все лихо: коли настрій такий гнітючий, то навіть не думається.

- Що значить “можна”? На один раз чи на всю ніч? Мені треба знати.

- На один раз.

- Ну добре. Ви в якому номері?

Я глянув на червоний номерок на своєму ключі.

- Дванадцять - двадцять два,- кажу. Я шкодував уже, що завів усю цю музику, та відступати було пізно.

- Чудово. Я пришлю вам одну хвилин через п’ятнадцять.- Він одчинив двері ліфта, і я вийшов.

- Чуєте, а вона собою як - нічого? - питаю.- Бо стара шляйка мені не потрібна.

[76] - Яка там стара шляйка! Будь спок. шефе!

- А кому платити?

- Їй,- каже.- Ну, то домовились, шефе! - І причинив двері перед самісіньким моїм носом.

Я ввійшов до себе й змочив чуб. Та коли носиш “їжачка”, прилизати його - дохле діло. Потім спробував, чи не смердить у мене з рота - адже я висмалив у “Ерні” тьму сигарет, ще й пив віскі з содовою. Це робиться так: приставляєш до рота долоню і хукаєш угору, дo носа. Запаху я нібито не почув, але, зуби все ж таки почистив. Потім одяг свіжу сорочку. Я знав, що задля якоїсь там повії особливо прибиратися не варто, але ж треба було згаяти час.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций