Нечуй-Левицький Іван Семенович Українство на літературних позвах з Московщиною — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 27 января 2014



д. , бо справді не нести ж з Московщини в Європу ідеали та принципи, взяті ж таки в Європі і ще й недобре пережовані. Переложено з великоруського в Галичині вже доволі.

Висловлювати претензію, що Галичина й слов’янщина мало знає великоруський язик, мало читає великоруські літературні твори, мало насторочується до літературної єдности з широкою великоруською літературою, мало шукає зв’язку з сією літературою, щоб добути собі ще “інші багатіші джерела для свого розвитку”, – як каже д. Пипін з докором у кінці своєї статті, – висловлювати се все і бідкатись д. Пипіну про се все, по-нашому, зовсім таки не приходиться. Ми радили б д. Пипінові замість сих дуже вже широких бажань та тенденцій, багато, сказати по правді, ширших від змісту і ідей самої великоруської літератури, звернути усю просвітню увагу на свій край, на Велику Русь, і прикласти до свого рідного краю ті енергічні піклування та дбання, котрими він так клопочеться про Галичину та слов’янщину. Великоруська література знаходить тепер собі споживачів і покупців свого краму більше на інших базарах, ніж на своїх власних. Переглянемо спис пренумерантів самого “Вестника Европы”, що додається щороку до останньої грудневої книжки сього журналу, і що ж ми бачимо? Що “Вестник Европы” більше від усього пренумерує й читає город Петербурґ та Україна. Ось сей спис за 1889 рік:



1. Херсонська губернія 265 екземплярів

2. Київська ” 218 “

3. Харківська ” 160 “

4. Катеринославська ” 155 “

5. Тавричська ” 153 “

6. Тифліська ” 137 “

7. Полтавська ” 130 “

8. Пермська ” 114 “

9. Подільська ” 97 “

10. Казансьа ” 94 “

11. Саратовська ” 94 “

12. Варшавська ” 94 “

13. 0рловська ” 92 “

14. Басарабська ” 92 “

15. Чернігівська ” 91 “

16. Воронізька ” 89 “

17. Тамбовська ” 89 “

18. Владимирська ” 84 “

19. Курська ” 80 ”

З сього листка ми бачимо, що найбільше читає “Вестника Европы” Україна і напівукраїнські губернії, як Тавричська, Воронізька, Курська та ще Тифліська в Грузії, де перемагає служаща українська інтелігенція. З великоруських губерень найбільше читає Пермська, по причині трудно зрозумілій, а потім університетська Казанська губернія, і то сі дві губернії читають вдвоє менше від перших українських губерень. Губернії центральної Великоросії, Московська і лежачі кругом губернії, читають втроє менше за українські:



21. Тверська губернія 74 екземплярів

25. Рязанська ” 63 “

26. Московська ” 61 “

27. Новгородська ” 59 “

34. Тульська ” 52 “

49. Ярославська ” 48 “

60. Калузька ” 26 ”

В губерніях на північ від Москви і далі на схід за Волгу і в Сибір та до Кавказу пренумерується сього журналу нікчемна скількість. Петербург читає 1316 примірників, а город Москва всього-на-всього 485 примірників. Виходить, що Петербурґ, сей напівєвропейський город, та Україна дають найбільший континґент читалників.

Ми передивили такий самий спис пренумерантів і в другому великоруському журналі, вже науковому – в “Русской старине”, котра так само прикладає в кінці року спис скількости своїх пренумерантів у кінці останньої книжки. І там ми бачимо стеменнісінько такий порядок губерень по числу пренумерантів: перша губернія стоїть Херсонська, друга Київська, третя Харківська, далі Полтавська і т. д. Виходить, що се не випадковий з’явок, а загальний і нормальний.

Так-то ми бачимо, що Петребурґ та Україна настачає найбільшого континґента читалників для великоруських журналів, найменший – Великоросія. І нам здається, що перед слов’янофілами стоїть поперед усього патріотичне завдання науково й просвітньо підняти свій край, Велику Русь, дбати поперед усього про се спасенне для неї діло, а не шукати й домагатись ширших та чужих базарів для свого літературного краму деінде, в Галичині чи слов’янщині. Правда, що сі літературні базари не в себе дома, а деінде, дають чималу користь великоруській літературі, і користь дуже реальну – грошову, бо великоруські редакції й видавці набивають собі кишені літературними заробітками. Пригадаємо поета Некрасова, редактора давнього журналу “Современника”, котрий нажив з редакції мільйон. Тут ми вже вбачаємо закон чисто соціяльно-економічний: більше буде споживачів – більше буде й вироблювачів та продукції, а продукція держиться й ширшає більшою скількістю вжитку, хочби й літературного. Може й сей закон в літературних справах вважено при забороні української літератури та претичинах, положених для широкого розвитку української літератури.

Коли вже дбати й піклуватись про єдність хочби й літературну, то треба, щоб ся єдність була спільна, щоб і Великоросія знала й читала і слов’янські літератури і українську, і русько-українську літературу властиво в Галичині. Але ми певні, що в самій Великоросії, в Петербурзі, в Москві, в Тулі ніхто нічогісінько не знає навіть про найновішу українську літературу, окрім хіба драматичних утворів, з котрими познайомили Велику Русь трупи Кропивницького, Садовського, Старицького, принісши сю літературу, сказати б, у саму їх хату. Хто ж у Петербурзі, в Москві знає про слов’янські та галицько-руську літератури? Хто ж хоч чув про сі літератури? Журнал “Пантеон иностранных литератур” потрошку вряди-годи подає уривки з сербських та болгарських поетів, “Вестник Европы” та “Русская мисль” подають переклади декотрих польських письменників: Єжа, Пруса, пані Ожешко, Сенкевича. Але в самій Росії хто знає, хто хоч чув про твори русько-українського письменника в Галичині Івана Франка, талановитого й написавшого вже чимало творів і цінних на зміст, і чималих на обсяг, і гуманних по ідеї, хоч трохи холодненьких на тон, нагадуючих сучасних німецьких або великоруських письменників холоднуватим кольоритом? Хто в нас в Росії знає про літературу грузинську, арм’янську, литовську, латиску, естонську, фінляндську, котрі розвиваються в самій таки Росії? Котрий з петербурзьких товстих і тонких журналів подав коли хоч звісточку про сі літератури? І ми живемо в Росії, а про сі літератури нічогісінько не знаємо. Правда. й забулись ми, що про галицько-руську літературу в Росії вже давненько заборонено писати й навіть подавати усякі звістки про неї. Се теж добра ґарантія з’єднання з Галичиною, нічого казати: не вона відрізняється “от всего русского мира”, а її – ще й зумисне відрізняють цензурними заборонами. От тобі й єдність “всего русского племя”! Се вже й справді якісь “недоразумения”.

А діло в тому, що та єдність з слов’янщиною та Галичиною в Росії розуміється по-стародавньому, як обрусеніє і накидання великоруського язика та літератури, нібито широкої й просвітньої (хіба врівні, скажемо ми, з галицькою та болгарською і т. д. ). Сам д. Пипін закидав уже в своїй статті “Особый русский язик”, що Галичині добре було б прийняти великоруський літературний язик, і тепер він радить д. Огоновському “вступить в тесный союз с самой крупной из славянских литератур (а польська? хіба не така “крупная”? – І. Нечуй-Левицький ) – литературою великорусского народа”. Д[обродій] Пипін просто-таки трохи церемониться і нелогічно навіть говорить. Заступивши дорогу для широкої української літератури і заперши її в рамки провінціялізму і популярства, доказуючи, що на Україні повинна бути широкою тільки література великоруська, д. Пипін сим самим дає догадатись галичанам, щоб і вони приймали сю широку літературу, а свою завели в тісненькі рамки австрійського провінціялізму. Слов’янофіли хоч принаймні щиріші: ті просто кажуть, щоб слов’янщина й Галичина без церемоній, занедбавши свої літератури, приймали великоруський язик, як науковий, і великоруську літературу. Але д. Пипін забуває, що Галичина не в російській державі, а в Австрії, в німецькій Австрії, де існує ще ширша і вільна від цензури німецька література, від котрої й пішла сама великоруська література, з котрої набрались сили і Бєлінський, і так звані “люди сороковых годов” – від філософії Геґеля. А вивчитись по-великоруськи “в один час” – се фікція! Великоруський язик треба вчити довго, а читати великоруські книжки з товстими лексиконами, як “Словарь” Даля або “Академический словарь”, не зовсім догідно.

В кінці сього треба сказати, що історія русько-української літератури – ті ідеї й напрямок, ті погляди, що залягли в основі сієї шановної праці, не є результат урядових відносин на Україні до українського язика та літератури, не є результат неприязного до Росії впливу німецького та польського на автора “Історії руської літератури”. Про Росію часом і справді пишуть чимало нісенітниць у заграничних газетах, подають неправдиві або переінакшені звістки, не розуміють, як можна догадуватись, напрямку партій в Росії і їх тенденцій. Але, як каже приказка, “якби Бог слухав чередника, то ввесь скот виздихав би”. Про д. Огоновського, прочитавши його працю, мусимо сказати, що він не з таких, щоб слухати усяких чередників, бо то чоловік дуже просвітній і володаючий дуже широкою ерудицією, вислідивший науково до самого дна усе, що давно писалось про український язик та літературу, що мало й має стосунок до історії української і до літератури.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций