Джон Кітс Вірші — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 17 января 2014



Барвно грало скло

Вигадливо-квітчастих оболон,

Численних, кожна на свій власний тон,

Як жаркоцвітні крильця мотилів,

А серед них - між скіпетрів, корон

I темних ликів - щит полум’янів

Від крові древньої принцес і королів.





25



Зимовий місяць сяяв із вікна

I тепло барвив юні перса їй,

Рожевив пальці, що сплела вона,

Уклякнувши в молитві мовчазній,

I срібний хрест на нитці золотій

Став аметистовим, а круг чола

Окресливсь ореол. Порфіро, млій!

Це ангел, до небесного житла

Готовий відлетіть, земного чуждий зла.





26



Він ожививсь, коли вона з колін

Звелася й сітку з голови зняла,

I перел теплих ледве вчувся дзвін,

I станик розстебнувсь, і спроквола

Розкішна сукня їй до ніг спливла,

I, як русалка серед мокрих трав,

Вона в задумі погляд підвела,

Красу Агнеси бачачи уяв,

Убік не глядячи, щоб довше чар тривав.





27



Вся тремтячи, в холодний шовк лягла,

Свідомо в млосний тонучи туман,

I сонні маки хвилями тепла

Їй душу обняли й знемоглий стан,

I всю її взяли в блаженний бран,

У добру гавань, у надійний схов,

Згорнули, як псалтир серед поган

У капищі. Вона тьмяніла, мов

Троянда, що в бутон вернутись хоче знов.





28



В той рай укравшись, наче в забутті

Він дивиться на сукню у ногах

I подих слухає, і в хвилі ті,

Як ласка чулась на її устах,

Він оживав, як у польоті птах

І дихав сам. А далі спотайна

Зі схову вийшов і ступив - сам страх -

На тихий килим. Тиша - як струна.

За полог зазирнув… Як міцно спить вона!





29



На килимок, що місяць посріблив,

Він - аж слабий від кожного ступня -

Поставив стіл і скатертю накрив

Червоно-жовто-чорного ткання.

О, де воно, Морфеєве дання!

Зненацька вчувся гомін, гук - і ось

Литаврів брязк, північних труб грання

Жахнули слух. I тихо знов. Мов хтось

Ворота причинив - і все те уйнялось.





30



А Маделіна спала райським сном

На білому, пахкому полотні.

I він зі схованки носив тайком

Їй сливи, груші, айви медяні,

Драглі прозорі, соки, довгі дні

Настояні в льохах на цинамон,

I фініки із Феца запашні -

Все, що дали з своїх розкішних лон

Шовковий Самарканд і пальмовий Цейлон.





31



У кошики з ажурного срібла,

На блюда золоті він клав мерщій

Плоди чудові. Пишно процвіла

Їх повнява в пустельності нічній,

Легеньким пахом сповнивши покій.

“Тепер прокинься, люба, добра! Ти -

Для мене небо, я - прочанин твій!

Ім’ям Агнесиної доброти

Благаю - глянь, не дай мені з ума зійти!”





32



Так шепчучи, рукою млосно він

В її подушку вгруз. В тіні запон

Вона лежала. Як замерзлий гін

Струмка гірського, був міцним той сон.

Блищали блюда, місяць з оболон

На килим клав рясний малюнок свій.

О доки, доки, доки цей полон

Змикатиме незрушно очі їй?

Завмер, піддавшися непевній владі мрій.





33



Прочнувшись, лютню ухопив дзвінку -

І пісеньку, що вже забули всі

Її в Провансі (знану співаку

Під назвою “La belle dame sans merci” ),

Заграв на вухо дівчині-красі.

Почувши стогін тихий, перестав.

Вона задихала. I враз - о ці

Блакитні очі, що їх жах розняв!

Блідий, мов статуя, він на коліна впав!

——————————

Прекрасна дама без милосердя (фр.).





34



Вона поглянула. Та, мабуть, їй

I досі сонні бачились дива.

Змітала болісно, як буревій,

Її блаженні сни страшна ява -

I дівчина, у плач хибкі слова

Мішаючи, в обличчя юнаку

Все дивиться, очей не одрива,

А він застиг, укляк на килимку,

Щоб не вразить її, замріяну й тремку.





35



“Це ти? - спитала.- Тільки що вві сні

Твій любий голос темряву німу

Озвучував присягою мені,

Твій погляд сяяв, і була в ньому

Небесна ясність. А тепер - чому

Ти так змінився, зблід і похолов?

Озвись, осяй очима ночі тьму,

Не покидай мене, хоч слово мов,

Бо де подінусь я, коли ти вмреш, любов?”





36



Надлюдським захватом її слова

Порфіро пройняли. Підвівся, весь

Як зірка, що тремтить, легка й жива,

В сапфіровій пустельності небес,

I в сон ввійшов їй - так у полі десь

Єднають пахощі в вечірній час

Фіалка і троянда. Раптом скрес

Морозний вітер і вікно потряс,

Мов знак подаючи: Агнесин місяць гас.





37



“Темніє. Шквальний дощ у шиби б’є.

О Маделіно, це не сон, а яв!”

“Темніє. Буря. Горенько моє!

Хто любий сон, мій рай у мене взяв?

Мене ти кинеш для нових забав,

Жорстокий! Хто ж твою направив хіть?

Я не кляну, бо серце ти з’єднав

Своє з моїм. Я спіймана у сіть,

Я вже приборкана - й не маю сил злетіть”.





38



“О наречена, мрійнице моя!

Я буду твій щасливий паладин,

Твоєї вроди щит! Я за життя

В святині рук твоїх знайду спочин

Од довгих пошуків, лихих годин!

Голодний пілігрим, не знав я сну -

I от гніздо знайшов, але з пташин

Я заберу одну, тебе одну!

Я не безвірник, ні, і храм твій не схитну.





39



Стривай: ця буря - буря чарівна,

Страшна для інших, нам - як тепловій.

Вставай, вставай! Світліє далина!

Гулякам не до нас, вони ще свій

Бенкет кінчають. Швидше-бо, мерщій!

Їм вуха й очі хміль затамував,

Їх присипляє солодко напій.

Зведись, ходім у вересковий плав:

На Півдні захист я тобі приготував”.





40



Вона схопилась, на його слова

Жахаючись, бо там дрімала скрізь

Драконами сторожа замкова,

I кожен, мабуть, мав готовий спис.

По темних сходах поспішили вниз,

Де лампу над дверми держав ланцюг,

Де на шпалерах протяг м’яв і тис

Без ліку псів, птахів, мисливців, слуг -

I довгі килими погойдував навкруг.





41



У двір зійшли, подібні до примар,-

Там під чавунним ганком на посту

Скоцюрблений валявся воротар,

Пустивши з рук посудину пусту.

Розумний пес підвівся, шерсть густу

Струснув, але впізнав і знову ліг.

Запори подались - і в темноту

Вони ступили за старий поріг,

I брама стогоном випроводжала їх.





42



I геть пішли. Так, так, віки тому

Сліди коханих дощ бурхливий змив.

Барон заснув, і снилося йому

I всім гостям його багато див -

Трун, упирів, відьом. Кошмар гнітив

Їх довго. Анджелу стару спіткав

Параліч - і лице їй одмінив.

Чернець після своїх молінь, відправ

У згаслім попелі, всіма забутий, спав.









До солов’я







Тріпоче серце, сонне оніміння

Мене гнітить, як після дурману,

Мов випив я напою із коріння

Отруйного - і в небуття тону,

Не заздрячи твоїй щасливій долі,

А тільки щастям сповнений твоїм,

Твоєю піснею, легка Дріадо,

 Що десь в лункім околі,

В тремтінні тіней у гаю густім

Солодке літо уславляєш радо.



О як би я хотів вина, вина,

Що давністю льохів холоне в склянці,

В якому присмак Флори і луна

Пісень Провансу, смаглий сміх і танці!

О келих би, де Півдня теплий пах,

Де грає Іппокрена огнецвітно,

Де п’яна піна плеще через край

 I липне на устах!

Щоб випив я, і щезнув непомітно,

Й потуманів з тобою в темний гай.



Розтанути б, забути людську долю,

Таку далеку від твоїх пісень,

Цей світ, де стільки втоми, туги, болю,

Де чути тільки стогін день у день.

Де сиві дні параліч докінчає,

Де молодість марніє і згаса,

Де думка обливає серце кров’ю

 I в розпач затопляє!

Де швидко меркне осяйна Краса,

Покинута вчорашньою Любов’ю.



Геть звідси, геть! Не з Бахусом хмільним,

Що леопардів хижих поганяє,

Ні, на крилі поезії легкім,

Хоч млявий мозок слабне й забаряє!

Вже коло тебе! Лагідна півтьма.

На щастя, й місяць на своєму троні

Пишається у колі фей-зірок,-

 Та світла тут нема,

Хіба розхилить легіт віти сонні

Над темним зіллям галяв і стежок.



Що там цвіте внизу, я не помітив,

Мені не видно ні кущів, ні трав;

Я тільки з пахощів незримих квітів

Пізнав дари, що травень розіслав

На галяви, кущі й дерева гаю:

Шипшину пасторальну, білий глід,

Недовговічний цвіт фіалки в листі

 Й найстаршу доньку Маю,

Троянду між її колючих віт -

Притулок мух у вечори росисті.



У пітьмі слухаю. Не раз мені

З тобою й смерть відрадною ставала:

До неї я звертав свої пісні,

Щоб тихий подих мій вона забрала.

Іще жаданіша вона в цю мить,-

Без муки вмерти б у годину пізню,

Коли з душі твоєї щирий спів

 Так захватно дзвенить!

Ти все б співав собі, а я під пісню,

Під, реквієм би твій в землі німів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций