Джон Кітс Вірші — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 14 января 2014





  Незабаром люто

Все тіло в нього збурилось і вся

Зрум’янилась краса його безсмертна,

Немов боровся він у брамі смерті

Чи покидав бліду безсмертну смерть -

I з мукою раптовою, що палить

Однаково, як смертна холодить,

У корчах смерті віднайшов життя.



Так юний Аполлон терзався. Навіть

Його волосся, кучері славетні

Ходили в нього хвилями круг шиї

Прагнущої. I, поки біль тривав,

Зняла богиня руки, мов хотіла

Пророцтво виректи. Нарешті зойк

У Аполлона вихопивсь. I от

Від тіла юного небесна слава

Засяяла…









Сонет про мир







Ти знов на острів нещасливий цей

Вернувсь, о миру? Знов крило надійне

Розп’яв, засяяв тисячам очей

I королівство звеселив потрійне?

Вітаю з радістю тебе - і всіх

Супутників великого походу!

Вволи ж найперше із жадань моїх

I згляньсь на дівчини гірської вроду:

Із щастям Англії - Європі подаруй свободу!



А ти, Європо, у свою господу

Тиранів не впускай і пильно стеж

За ворогом розкутого народу!

Всевладників законами обмеж -

I після чорних літ у щасті заживеш!









Поет







Уранці, вдень, надвечір, серед ночі

Він зачарованих шукає брам

I викликає духів, що життям

Рослини й скелі повнять, і охочі

Вони служить йому. Скарби урочі

Відслонює земля його очам,

Красу й добро показуючи там,

Куди Науки не сягають очі.



А іноді, низьке житло своє

Покинувши, душа його з тіснoти

Зринає загодя в свої висоти

I на таємну бесіду стає,

I сяйво неба вічного потому

Дарується чолу його земному









До Байрона







О Байроне! В мелодії твоїй

Є нездоланна, втішно-журна сила,

Немовби Чулість раптом розбудила

Всі струни жалібні, а ти як стій

Перехопив, не дав завмерти тій

Чудовній пісні. Чорні горя крила

Не затемнять прекрасного світила

Душі, що сяє в темряві густій,-



Як це буває з хмарою, що зрине

На місяці - й просвітиться з боків,

Протчеться блиском убрання бурштинне,

Як чорний мармур жилками віків.

Вмирущий лебедю, співай! Хай лине

Твій журний голос, твій солодкий спів!









До Чаттертона







Як сумно ти погас, о Чаттертоне,

Всіх злигоднів улюблене дитя!

Як швидко вкрило смерті сповиття

Твій мирний геній, прагнення невтомне!

Твій голос, ледве пролунавши, тоне

В агонії. Як швидко день життя

Наслідувала ніч! Ти без пуття

Пропав, як цвіт, що у снігу холоне.



Та це - минуле. Став зорею ти

В найвищих небесах. Твій спів лунає

Серед планет. До тебе досягти

Невдячний світ ніколи не здолає.

Тепер ім’я твоє від клевети

Твій друг земний сльозами обмиває.









Роковини реставрації Карла II





(Написано 29 травня під бовкання дзвонів)





Безумний бритте! Ти вславляєш хором

Свого тирана, свій найгірший сором?

 Ти зовсім, бачиться, оглух

До патріотів, до їх мук, боріння?

Це Вейну, Сідні, Расселу подзвіння

 Мені сьогодні ранить слух.









До Спенсера







Твій шанувальник ревний, чародію,

Доглядач пущ незайманих твоїх,

Запитував мене, чи не зумію

Так звіршувать, що й ти б схвалити міг.

Та це, Поете, справа не для мене:

Син півночі хмурної, де візьму

Я Аполлонове перо вогненне,

Щоб день розвиднить і прогнати тьму?



Не осягнеш без праці довгих літ

Твоїх поем настроєність високу:

Щоб розпуститися, повинен цвіт

Напитися землі своєї соку.

Будь біля мене - і наважусь я

Ще раз прославити твоє ім’я.









Сонет





До дівчини, що надіслала мені лавровий вінок





Ранковий вітер одсвіжив мені

Страшливу душу. Я живий, здоровий -

I хочу тільки, щоб вінок лавровий

Будь-що пишався на моїй труні.

Клянуся сонцем! Недаремно, ні,

До скронь притиснув я твій дар чудовий,

Знак Аполлона, цей вінець, готовий

Мене вщасливити на довгі дні.



Хто вкаже: “Ось твій шлях”? Накаже: “Стій”,

Або ж: “Іди”? Чию б тепер принуку

Прийняти згодивсь дух прегордий мій?

Царів зневажу, не злякаюсь гуку

Напасників - і лиш тобі одній

Скорюся й добру поцілую руку.









Сонет





На одержання лаврового вінка від Лі Ганта





Хвилини тягнуться, а мозок мій,

Нічим не натхнутий, не поринає

В дельфічний лабіринт, хоч серце знає,

Яких небесних треба дум і мрій,

Щоб заплатить за дар, поете, твій,

За лавр зелений, що оповиває

Чоло жадібне. Майже біль проймає

Від думки, що піддавсь принаді цій.



А час іде, і марно жду я сну

Розкішного; показує уява,

Як ноги стоптують пиху земну,

I все непам’ять обіймає млява -

I темна думка душу тне смутну,

I не всміхається їй більше слава.









Сонет,





Написаний з відразою до грубого марновірства





Церковний дзвін журливо кличе знову

Слухняну людність до нових молінь,

До інших смутків, потерпань, болінь,

Послухати казань мертвотну мову.

Не здужає з чаклунського закову

Душа звільнитись: до лунких склепінь

Ідуть, ідуть, забувши любу лінь,

I славних річ, і музику чудову.



Той дзвін приніс би дрож і страх мені,

Якби не знав я, що він глухне, гасне,

Як лампа, де олія вже на дні,

Що стогне він перед кінцем, що засне

Назавжди він - і знов життя прекрасне

Безсмертним цвітом скресне навесні.









Сонет







По днях негоди, що так довго млами

Затемнювала обрії долин,

Світає день, ясного літа син,

I зводить з неба хворобливі плями,

I скнілий місяць знов прийшов до тями,

Знов поринув у теплий травня плин,

Торкає вії подих полонин

I грається, як дощ із пелюстками.



Пора найтихших дум: про добру віть,

Що набростилась, про осінню втому,

Про світлий вечір, що на копах спить,

Про щічки Сафо, про легкий, як Лета,

Потік піску в годиннику скляному,

Про лісовий струмок - і смерть поета.









Сонет,





Написаний наприкінці

“Квітки та Листочка”





Ця мила казка душу тішить, наче

Маленький гай. Така в ній сила є,

Що читача скоряє: він стає,

Розчулений, і тільки що не плаче.

Краплистий дощ свіжить лице гаряче,

А він стоїть і думає своє,

I по мандрівній пісні узнає,

Де тонконога коноплянка скаче.



Свята простото, що в тобі за чар!

Яка в цій повісті могутня сила!

Забувши славу, що мене манила,

Я впав би тут, де сонце й тіні хмар,

Як той, чий стогін у гаю хиткому

Чутний вільшанці тільки - й більш нікому.









Перед мармурами Елджіна







Мій дух знесилився, мене в дрімотну змору

Гне тлінності тягар; в уяві, як у млі,

Незборних труднощів обриви і шпилі

Підносяться і смерть мені віщують скору,

Як хворому орлу, що задивився вгору.

I все ж так солодко заплакать на землі,

Що вітру свіжого не вчую на крилі,

Піднявшись високо в передранкову пору.



Так темних дум шалена перезва

Круг серця стовплює незгоди несказанні;

Так приголомшують ці мармури-дива,

З величчям Греції змішавши грубі грані

Старого Часу, шир, де пустка вікова,

Де сонце, слави тінь і піна в океані.









Сонет про море







Невгавно шепче в голому камінні

I дметься, топить тисячі печер,

Аж поки їм, володарка химер,

Лишить Геката древні шуми-тіні.

А це в такому ніжиться лелінні,

Мов цілий світ у злагоді завмер,-

I черепашці висохлій тепер

Уже й не сняться хвилі білопінні.



О ви, з очами змученими! Слід

У морі вам живити їх! Ви, мляві

Від гуркоту чи від солодких нот,

Сидіть і мрійте біля входу в грот,

Аж поки здригнете, почувши в яві

Повноголосий хор океанід.









Поет





(Фрагмент)





Хто ж Поет? Яка прикмета

Виявляє нам Поета?

Мовте, дев’ять муз!

 Кого б

Не послала доля - принца,

Прохача-голоколінця,-

Він до всіх людських подоб

Од Платона аж до мавпи

Припасований. В орла

I в вільшанки розпізнав би

Всі інстинкти. Заревла

В чагарях левиця глухо -

I ревіння те йому

Зрозуміле. В чуйне вухо

Тигра зойк, що крає тьму,

Входить, наче рідна мова.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций