Драматичні долі особистості в умовах тоталітарного суспільного устрою (по романі Е. С.амятіна «Ми»)

Розміщено ЗНО по географії в 16 июля 2013

Людині властиво заглядати в майбутнє, намагатися розпізнати його обрису. Скільки пі­сателей різних історичних епох намагалися відкрити завісу, за якої ховається буду­щее, угадати те, що не дано знати нікому (Кампанелла в “Місті Сонця”, Жуль Верн у своїх романах, Оруелл в “1984″, Н. Г. Чорні­шевский в “Що робити?” идр. ). Таким письменником-фантастом був і Е. Замя­тин. Незадоволеність сьогоденням, рада­ской дійсністю, змусила його заду­ваться питанням: яким повинне бути майбутнє, щоб почувати себе щасливим, щоб осу­ществить свої плани, реалізувати ідеали? Один з можливих відповідей на це питання - знаменитий “четвертий сон” Віри Павлівни з роману Чернишевського “Що робити?

“. Замятін начебто спеціально повторює опис цієї класичної утопії: його герої живуть комуною в місті зі скла й металу. У романі “Ми” у фантастичному й гротес­ковом вигляді з’являється перед читачем можливий варіант суспільства майбутнього. Мрія сильних миру цього в романі зводиться до наступного: “Життя повинна стати лад­ний машиною й з механічної неизбежнос­тью вести нас до бажаної мети”. Перед нами розвертається “математично зроблене­ная життя” Єдиної Держави.

Символиче­ский образ “вогнедишного інтеграла”, чуда технічної думки й одночасно знаряддя найжорстокішого поневолення, відкриває кни­гу. Бездушна техніка разом з деспотичес­який владою перетворили людини в придаток машини, відняли в нього волю, виховали в добровільному рабстві. Мир без любові, без душі, без поезії.

Людині-”нумеру”, чи­шенному ім’я, було викликано, що “наша несвобода” є “наше щастя” і що це “щастя” - у відмові від “я” і розчиненні в безликому “ми”. Йому також було викликано, що художня творчість - “уже не біс­пардонний солов’їний свист”, а “государ­ственная служба”. Інтимне життя теж розглядається як державна обя­занность, виконувана згідно “табелю сексуальних днів”.

Роман Замятіна - попередження про подвійну небезпеку, що загрожує людству: гіпертрофованої влади машин і влади держави. “Однотипність” безроздільно й невсипно панує над життям всіх чле­новий суспільства. Це забезпечується совер­шенной технікою й недремними очами “хоронителів”. Твір Замятіна перейнятоі роздуми­мі про російської післяреволюційний дейст­вительности.

У ньому вгадуються таємні думки про можливі й уже, що виявилися при житті письменника перекрученнях, социалисти­ческой ідеї. Відношення до політики воєнного комунізму стало каменем спотикання для письменника. Ця політика, що передбачає централиза­цию політичного й економічного життя в країні, введення твердих заходів, була часів­ний і змушеної в умовах цивільної - війни й господарської розрухи. Але Замяти­ну (і не тільки йому в ту пору) ставши­лялось, що іншого вибору не буде й що людям нав’язана єдина модель далечінь­нейшего руху - новий варіант тотали­таризма.

Дуже багато сцен роману змушують згадати недавнє минуле. Маніфесту­ция на честь Благодійника, офіціозні, єдинеі­голосні вибори, “хоронителі”, які сле­дят за кожним кроком людини. Але Замятін показує, що в суспільстві, де всі направ­лено на придушення особистості, де игнориру­ется людське “я”, де одноособова влада є необмеженої, можливий бунт. Здатність і бажання почувати, любити, бути вільним у думках і поступ­ках штовхають людей на боротьбу.

Але влади нахо­дят вихід: у людини за допомогою операції видаляють фантазію - останнє, що заставши­ляло його піднімати гордо голову, почувати себе розумним і сильним. Все-таки залишається надія, що людське достоїнство не вмре при будь-якому режимі. Цю надію ви­каже жінка, що своєю красою спонукає до боротьби. У Замятіна в романі є думка, необич­ная для багатьох наших сучасників. Писа­тель наполягає на тому, що не існує ідеального суспільства.

Життя - це стремле­ние до ідеалу. Є в романі ще одна тема, співзвучна сьогоднішньому дню. Це тема екологічної тривоги. “Антисуспільство”, зображене в книзі, несе загибель єству життя, изоли­руя людини від природи. Автор мріє ви­гнати “оброслими цифрами” людей “голими в ліси”, щоб вони вчилися там у птахів, цве­тов, у сонця.

Тільки це, на думку автора, може відновити внутрішню сутність людини. Автор роману “Ми” належить до тих великим художникам, які посилено пи­тались привернути увагу суспільства до “вічей­ним цінностям” в умовах глобальних исто­рических зрушень XX століття. У свій час ро­ман не був прийнятий.

Дуже дорого обійшлися нам легкодумство й уразливість тодішніх ідеологів стосовно сумнівів Замя­тину. Автор на своїх “заборонних” сторінках вишиковує безперервний ланцюжок часу, не простеживши яку не можна зрозуміти ні на­вартого, ні майбутнього. Добутку, по­добние романі “Ми”, що пробилися до нас із небуття, дозволять “по-новому” глянути на події історії, осмислити роль людини в них.

“Ми” - застереження проти отка­за пручатися в тому випадку, коли чоло­веческое співтовариство хочуть перетворити в з­вокупность “винтиков”. Такі добутки, як “Ми”, “видавлюють” з людини рабст­в, роблять його особистістю. Їдучи в еміграцію, Замятін (як він про це писав Сталіну) сподівався, що, може бути, незабаром повернеться, - “як тільки в нас стане можливо служити в літературі біль­шим ідеям без прислуговування маленьким людям, як тільки в нас хоч почасти змінить­ся погляд на роль художника слова”. Замятін зміг повернутися на батьківщину лише з кінцем “ярма розуму” і початком розпаду єдиного государ­ства.

Посмертно.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций