«Призначені їм благі пориви» (оповідання А. П. Чехова)

Розміщено ЗНО по географії в 1 января 2013

Свій твір я назвав словами поета Н. Некрасова. Мені здається, що вони точно виражають те, що я хочу сказати із приводу оповідань А. Чехова. Максим Горький боровся у своїх произве­дениях з “інтелігентами”, нічого не осту­вившими після себе на землі, крім мусо­ра. Антон Павлович Чехов теж б’є тривогу у своїх оповіданнях, показують як люди, покликані звістки за собою народ, превра­щаются в обивателів, деградують під впливом середовища, у яку попадають Найдужчим у цьому ряді, на мій погляд, є оповідання “Ионич” (1898). Сюжет рас­розповіді простий: молодий, розумна людина попа­дає в сіре, затхлий містечко С. Багато працює, живе пустельником, нехтує обивателя, з яким не про що говорити. Ин­тереси жителів міста незначні: вино, кар­ти, нажива, плітки.

Проходить час, Дмитро Старців опуска­ется й стає таким же. Здавалося б, ну що отут особливого? Навколо бачиш це на кожному кроку Час міняє людей. Але прав­так, так талановито показана Чеховим, від­кривает на багато чого очі.

Якщо людині дано більше, ніж іншим, а він сам себе утопив у щоденності й став схожим на обивателя, то це духовна смерть. Нічого більше в житті не залишається, як є, пити, збирати гроші невідомо за­чим, бути “живим трупом”. Накопичення руйнує особистість, якщо немає внутрішньої протиотрути, якщо немає біль­шой життєвої сили, мети життя.

Старців мало пручався, любов його до Туркиной теж була дрібнувата, уже тоді він у розумі під­зчитував гроші, які одержить, якщо ж­нится на ній. Мужики й лікарня вже не ин­тересуют Старцева, він розгубив всі свої ідеали, вульгарність захлиснула його. Герой ненавидить і нехтує життя окру­жающих його обивателів, але це не заважає йому в остаточному підсумку й самому помножити їхнє число. Вся історія перетворення молодого доктора Дмитра Старцева в запливаючим жиром користолюбця, якого всі кличуть тепер тільки Ионичем, займає в Чехова менш двадцяти сторінок.

Але яких! Замолоду майже всі мають ідеали, жела­ние принести користь суспільству, у зрілості в багатьох простежується прагнення до си­тости, до благополуччя, до почестей і “теп­лим” місцям. Усі прикриваються пишними фразами про борг, честі, користі, але усередині в кожного, як бацила, сидить, сховавшись, усе той же “Ионич”. Чехів своїм оповіданням попереджає: “Не піддавайтеся згубному впливу середовища, не віддавайте своїх ідеалів, бере­гіті в собі людини”. Та ж тема вульгарності й користі звучить в оповіданні “Аґрус”.

В “Аґрусі” символом виродливого життя, підпорядкованої вузької, безглуздої мети, стає бажання героя придбати маєток, де б ріс свій аґрус. Все життя він збирав, у всім рє­бе відмовляло, його життя була просто жал­який. Він міг принижуватися через кожної копей­ки, але от, нарешті, мрія його здійсни­лась - він їв свої, у його садибі зібрані ягоди, він був щасливий. Правда, вони горь­кие. Але свої!

Так хіба це щастя? Хіба для цього жи­вет людина? А. Чехов дає виразні портретні характеристики тому й іншому персона­жу - постарів, розжирів, обрюзг. Абсо­лютно тваринне життя, позбавлене змісту. Чехів обурюється й протестує проти такого способу життя.

Просто бути ситим і счаст­ливим - цього людині мало. Повинна ж бути якась вища мета. Чехів кожним своїм добутком го­ворит: “Ні, більше жити так неможливо”. В оповіданнях “Учитель словесності”, “По­стрибунка”, “Людин у футлярі” звучить гру­стная нота образи за людину, образи за його нікчемність, приземленість і небажання змінити життя.

Л. Н. Толстой високо оцінив оповідання “Учи­тель словесності”. Короткий сюжет: учитель Нікітін живе в невеликому місті, робота­ет у гімназії. Він утворений, розумний, начебто б щасливий, одружений на улюбленій жінці. Каза­лось би, у його житті всі добре.

Але пош­лость міста, вульгарність безликої жінки з її горщиками, вульгарність колег у гімназії душать Нікітіна. Учитель географії Іполит Ипполитич обмежений, говорить тільки те, що всім давши­але відомо, “що Волга впадає в Каспій­ское море, а коня їдять овес”. Він тупий, нудний, персоніфікує собою багатьох такого ж роду вчителів.

Дружина Нікітіна, Манюся, розвела кувши­ни й горшочки зі сметаною, оточила його вульгарністю з усіх боків у своєму малень­кому затишному мирке, у якому так спокійно й солодко живеться Нікітіну. Робота в гімназії теж здається однооб­різної й стомлюючої. Нікітін, боячись сой­ти з розуму, вирішує бігти із цього міста, від дружини, від вульгарності, але можна впевнено сказати, що все це тільки порив, хвилинний спалах. Він залишиться й поступово стане другим Ионичем.

Чехів вустами Нікітіна восклица­ет: “Немає нічого страшнее, оскорбительнее, тоскливее вульгарності!” І знову звучить та ж тема Адже є інший світ! Мир, де люди творять, страждають, помиляються, створюють, з­чиняют, мучаються… Але вони живуть на повну силу, а не животіють.

Тільки там є життя, де є велика мета, де в роботі люди знаходять удовлетво­рение, де людина живе не для себе, а для людей Мені дуже близький Чехов, і я ціную його вище інших класиків. І мені, слідом за Чеховим, хотілося б по­вторити його слова: “Якби кожна людина зробила на землі все, що міг, як прекрасна була б наша земля!” Адже так просто!

Отчого ж ми цього ніяк не зрозуміємо?


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций