Важка правда про війну (В. Биків «Знак лиха»)

Розміщено ЗНО по географії в 11 октября 2012

Тема Великої Вітчизняної війни стала на довгі роки однієї з головних тем літі­ратури XX століття. Причин тому багато. Це й неминуще усвідомлення тих нічим непоправних втрат, які принесла війна, і гострота моральних колізій, які можливі лише в екстремальній ситуації, і те, що з радянської літератури надовго було вигнано всяке правдиве слово про сучасність - тема війни осту­валась часом єдиним острівцем під­линности в потоці надуманої, фальшивої прози, де всі конфлікти, згідно указу­ниям “понад”, повинні були відбивати борь­бу гарного із кращим. Але й правда про війну пробивалася нелегко, щось заважало ска­зать її до кінця. Сьогодні ясно, що неможливо зрозуміти з­буття того років, людські характери, якщо не враховувати, що 1941 року передували страшний 1929 рік “великого перелому”, коли за ліквідацією “куркульства як клас­са” не помітили, як ліквідоване було все краще в селянстві, і 1937 рік.

Однієї з перших спроб сказати правду про війну стала повість В. Бикова “Знак бе­ди”. Книга стала етапної у творчості біло­російського письменника Їй передували його добутку про війну, що стали вже класси­який літератури XX століття: “Обеліск”, “Сотні­ков”, “Дожити до світанку” і інші. Після “Знака лиха” творчість письменника знаходить новий подих, стає більше историч­ним насамперед у таких добутках, як “У тумані”, “Облава”. У центрі повести “Знак лиха” - також че­ловек на війні. Але не завжди людина йде на війну, вона сама часом приходить у його будинок, як це трапилося із двома білоруськими ста­риками, селянами Степанидою й Петраком Богатько.

Хутір, на якому вони живуть, окупований. У хаті з’являються поліцаї, а за ними німці. Вони не показані В. Бико­вим як що навмисно звірствують, просто вони приходять у чужий будинок і розташовуються там як хазяї, випливаючи ідеї свого фюрера, що всякий, хто не арієць, - не людина, у його будинку можна вчинити повний розор, а самих мешканців будинку сприймати як робочу худобину. І тому так зненацька для них те, що Степанида не готова підкоритися їм беззаперечно.

Не дозволити себе уни­жати - от у чому сила опору цієї літньої жінки в такий драматичній ситуації Степанида - сильний характер. Людське достоїнство - от головне, що рухає її вчинками. “За своє важке життя вона все-таки пізнала правду й по кро­хам знайшла своє людське достоїнство. А той, хто один раз відчув себе чоло­століттям, ніколи вже не стане худобою” - так пише В. Биків про свою героїню.

При цьому письменник не просто малює нам цей харак­тер, - він міркує про його джерела. Необхідно задуматися про зміст назви повести - “Знак лиха”. Це з вірша A. Твардовского, написаного в 1945 році: “Перед війною, начебто в знак лиха…

” Те, що діялося ще до війни в селі, стало тим “знаком лиха”, про яке пише В. Би­ков. Степанида Богатько, що “шість років, не жалуючи себе, надривалася в батрач­ках”, повірила в нове життя, однієї з пер­вих записалася в колгосп - недарма назива­ют її сільською активісткою. Але незабаром вона зрозуміла, що немає тої правди, що вона ис­калу й чекала, у цьому новому житті. Коли тре­буют нових розкуркулювань, побоюючись по­дозрения в потуранні класовому ворогові, саме вона, Степанида, кидає гнівні слова незнайомому чоловікові в чорної кожана­ке: “А справедливість не потрібна?

Ви, розумні люди, хіба не бачите, що робиться? ” Не раз ще намагається втрутитися вона в хід справи, заступитися за арештованого по помилковому доносі Левона, відправити Петрока в Мінськ проханням до самого голови ЦИК. І щораз її опір неправді на­ тикається на глуху стіну. Не в силах изме­нитка ситуацію поодинці, Степанида нахо­дит можливість зберегти себе, своє внутрішнє почуття справедливості, відійти від того, що діється навколо: “Робіть що хочете.

Але без мене”. У передвоєнних роках - ис­точник сили характеру Степаниди, не в тім, що вона була колгоспницею-активісткою, а в тім, що зуміла не піддатися загальному захвату обманом, словами про нове життя, страху, зуміла залишитися собою, зберегти вроджене почуття правди й зберегти в собі людський початок. І в роки війни воно визначило її поводження.

У фіналі повести Степанида гине, але гине, не упокорившись із долею, з­противляется їй до останнього. Один із критиків помітив іронічно, що “був ве­лик втрата, нанесена Степанидою армії ворога”. Так, видимий матеріальна втрата не велика. Але нескінченно важливо інше: Степанида своєю загибеллю доводить, що вона - людина, а не робоча худобина, що мож­але скорити, принизити, змусити підкорити­ся. В опорі насильству проявляється та сила характеру героїні, що як би оп­ровергает смерть, показує читачеві, як багато може людина, навіть якщо він один, так­же якщо він у безвихідній ситуації.

Поруч зі Степанидою Петрок показаний як характер якщо не протилежний їй, те, у всякому разі, зовсім інший, не активний, а скоріше боязкий і мирний, готовий піти на компроміс. Нескінченне терпіння Петрока засноване на глибокому переконанні, що можна з людьми домовитися добром. І лише наприкінці повести ця мирна людина, исчер­упавши весь запас свого терпіння, зважується на протест, відкритий відсіч. Насильство спонукало його до непокори. Такі глибини душі рас­кривает незвичайна, екстремальна ситуація в цій людині.

Народна трагедія, показана в повісті B. Бикова “Знак лиха”, розкриває джерела справжніх людських характерів


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций