«Німий біль у слова наділити…» (поезія А. Т. Твардовского)

Розміщено ЗНО по географії в 21 июля 2012

А. Т. Твардовский - ярчайший поетиче­ский талант. Домінуюча риса його творчості - найвищий рівень граж­данского занепокоєння в усіх без исклю­чения життєвих ситуаціях. Щасливий той, хто “відвідав цей мир у його мінути роко­вие”. Чим-Чим, а “фатальними мінутами” наша епоха не обділена. Твардовский переконався в цьому на власному життєвий­ном досвіді.

Родом він зі смоленського села, з рє­мьи, що пережила драму розкуркулювання й посилання Про колективізацію він знав не понаслишке. Картини нового колгоспного життя, що відразу нібито стала щасливої, у літературі й мистецтві прийнято було прикрашати. Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитої киноко­медии “Кубанські козаки”, що вийшла теж у досить суворі післявоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом - і свято по­лучився на славу. Так було й у ранньому сти­хотворении Твардовского “Гість”, де до колгоспника приїжджає одноосібник (на своєму возі зі своїм конем!), щоб по­дивитися: а чи варто вступати в колгосп?

(Можна подумати, що справа була добро­вільним ) Він-Те сам не може зважитися вийняти з кошика привезений “житній з начинкою пиріг”, а хазяї йому поллит­ровку ставлять і яєчню “у всю сковоро­ду”! Хвастається колгоспник хлібом і льном, конями, коровами й телятами: “А худоба була ситий, плавний, чистокров­ний”. Цей сюжет Твардовский включив пізніше в поему “Країна Муравия”.

Ста­рої вино буде улито в нові хутра. І чорні - з будівель старих - колоди Меж нових добре лягли в забір. Багатозначний образ! Немов цим­віл того, як люди старого, темного з­знання все-таки входять у нове життя. Такий образ не можна втратити, і ті ж колоди “добре лягли” у текст поеми: і колоди старі в забір меж нових уляглися.

Од­їм словом, правду життя випливало втиснути в прокрустово ложі “социализ­ма”, забувши про селянську трагедію. Треба було згадати, як страждали лих­няки від кулаків. Твардовский описав несча­стную частку дівчини, виданої за багатого хазяїна, у якого “худоба хоботастий, си­тий, чистокровний”.

Уже чи не ця худоба ока­зался на колгоспному дворі? Помнете, в “Гос­ті” сказано точно так само про худобу? Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б - адже за “трудодні”! ), і весілля гуляється від душі (де й Микиті Моргунку перепали як гостеві).

А на кулацком надворі, ” де журавель криничний і той звучав з урочистістю церковної”, - у тім “нелюбому, нежитловому раї” бідній безприданниці немає ні вазі­лья, ні життя, воно біжить із осоружного двору в чому була: Ти клопотала по дворі ледве світло, У бруді, у забвеньи підростали діти, И не ворожила ти, чи була, немає Інша радість і любов на світі. Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини в біль­шом селянському господарстві (як і учас­тью чоловіка) була робота від зорі до зорі. А в рядках Твардовского є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя.

А чим кінчається кулацкая життя? Похмурого подружжя раску­лачивают і засилають: И с їм одним, похмурим старим, Куди везуть вас, ти спокійно їдеш, Що Мовчить і безглуздим ворогом сусідів, Що Підписували вирок. Не чи правда, у цьому дуже “ідейному” вірші, у цих “правильних” сло­вах все-таки відчувається “німий біль” ви­силаемих селян. Та і як не бути бо­чи? Односільчани “підписали вирок” сусідові-кулакові, як своєму ворогові.

На тлі цього скрипливого воза, що відвозила на З­спритні класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини: Край моїм сільським, шитим ликом, Ти дивуєшся на свої справи. Слава революції великою Стороною тебе не обійшла. Славним життям, сита й веселої - Нова Смоленщина моя. Було все це. Але якою ціною!

Миллио­ни померлих від голоду мужиків у Повол­жье й на Україні. А скільки було кращих працівників заслане або розстріляно! Са­мі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, видали за кулака - і що тепер, як жити?

Пізно про тім говорити, горювати, Батьке б з маткою заздалегідь знати, Знати б, що життя повернеться не так, Знати б, чим стане пастух так батрак. “Життя повернеться не так” - надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні Предсе­датель колгоспу, у кого гостював Микита Моргунок, виявився поганим пророком. У наші дні поема “Країна Муравия” своєї права­дивостью й драматизмом нагадує нам про ціну, що народ платить за те, що життя повертається “не так”. - Що за спомин?

Спомин загальний! Хто гуляє? Кулаки! Поминаємо душ покійних, Що пішли на Соловки…

Їх везли, везли возами… З дитинками й пожитками. От і знову “німий біль” у дуже опти­містичній поемі. Моторошна картина висе­ления людини з волі в неволю, що рав­носильно майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовского зазвучала пісенька про божу пташку: Отчого ти, божа пташка, Дзвінких пісень не співали?

- Жити я в клітці не хочу, Відчините мені темницю, Я на волю полечу. Мимоволі пригадується вірш А. С. Пушкіна “Пташка”. Складено ці стро­ки в 1823 році, але пройшло сторіччя - і знову довелося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії.

Через двад­цать років наступила хрущовська “відлига”. Прав був И. Г. еренбург, лід рушив - і його вже не можна було зупинити ніяким “застоєм”. Твардовский внутрішньо раскре­постився й “німий біль у слова наділив”.

Одна за іншою пишуться поеми, про які він колись мріяти не міг: “За далечінню - далечінь”, “Теркин на тім світлі”. Нещадно викривні рядки, що бичують бюрократизм, окозамилювання, показуху. Не­мало таких рядків і в посмертно опублико­ванній поемі “По праву пам’яті”: Перед особою збіглих билей Не вправі ми кривити душею, - Адже ці були оплатили Ми платою самою великий… За два роки до своєї смерті Твардов­ский відкинув всі заборони на пам’ять - пре­дав гласності пам’ять про селянський тра­гедии 30-х років: …не ті вже годочки, - Не вправі я собі відстрочки Надавати.

Гора б із плечей - Ще встигнути без дротика Німий біль у слова наділити, Той біль, що сховано часом И встарь тіснила нам серця… “По праву пам’яті” - це осмислення поетами досвіду всього прожитого життя. Вона відзначена новим рівнем збагнення на­рідної правди.

Це гостре социально-гражданственное й лірико-філософський роздум про непрості шляхи історії, про долю окремої особистості. Вона прониза­на вимогою великої й бескомпро­миссной правди, що воскрешає “живе минуле” і біль нелегких сторінок нашого ис­торического минулого. Поема відзначена характерної для Твардовского глибиною й силою поетичного узагальнення.

Сама пам’ять у його поемі - це не просто вос­поминання про колишній, а неможливість за­бути, що не відпускає біль душі, постоян­ное тривожне й суворе нагадування про те, що ніколи не изгладится в серце людському. Сам мотив пошуку прав­ди - як істини й справедливості - Наскрізний у поемі й пронизує її текст Від звертання до себе у вступних рядках і до завершальних її слів. У цій поемі розвиваються й заглиблюються моти­ви, що пролунали в книзі “За далечінню - далечінь” (особливо в главах “Так це було”, “Друг дитинства”), але приобретшие характер, що здесь глибоко особистісний. Все це по­істині вистраждано поетом, оскільки мова йде про драматичну долю його рє­мьи, найближчих людей, про його собст­венну долю. Про великий подвиг народу в роки війни, коли вирішувалася доля Ро­дини, коли народ, що віддав синів і до­черей в ім’я цього подвигу, показав, на які жертви він здатний, розповів Твардовский.

І про те, які бешкетування відбувалися “в ім’я цього народу”, розповів чесно, правдиво. І пам’ятав, пам’ятав і беріг цю пам’ять свято. Але віра в те, що “і надалі як були - будемо - яка раптом не гримни гроза - людьми з тих людей, що людям, не ховаючи око, дивляться в очі”, пронизива­ет всі добутки поета. На частку Твардовского випало стати по­етичним дзеркалом трьох трагічних пе­риодов, потрясших мир, і більшу й ма­лую батьківщину.

Він пережив, перестраждав і 30-е, і 40-е, і післявоєнні роки - і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили стародавні греки, катарсис - очищення душі. Поет такої долі мав повне право по-пушкински гордовито, по-маяковски зухвало написати про себе: Вся суть в одним-єдиному заліку: Те, що скажу, до часу танучи, Я це знаю краще всіх на світі - Жив і мертвих - знаю тільки я. Сказати те слово нікому іншому Я ніколи б нізащо не міг Передоручити. Навіть Львові Толстому - Не можна. Не скаже - нехай собі він бог. А я лише смертний.

За своє у відповіді. Я про одному при житті клопочу: Про те, що знаю краще всіх на світі, Сказати хочу. І так, як я хочу. Простота мови Твардовского загадкова, як простота Пушкіна.

“Ця простота, позначок­яке слово, - писав Б. Пастернак, - допоміг­ла завоювати серця мільйонів…” Твардовский був не просто представи­телем свого часу, а його видатним представником. Він жив і працював у підлогу­ную силу, прекрасно розуміючи, що не на повну силу не можна писати. Це було б аморально стосовно народу, до Росії. “Силу можна показати, коли го­воришь у повний голос”, - писав Ф. Аб­рамов.

І донині цей голос “правди сущої”, голос “прямо в душі бьющий” до­х о д и т до душ і серць наших


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций