Твір по оповіданню И. С. Тургенєва «Відлюдько»

Розміщено Українська література в 15 декабря 2011

Говорячи про композиції, можна сказати, що вона линейна. Експозиція досить мала, практично відсутній. Зав’язка ж з’являється, у той час як починає псуватися погода, як би предзнаменуя авторові про лісничого, з його незавидним життєвим положенням. Кульмінація наступає раптово, після закінчення зливи (що вводить в оману, оскільки після дощу навпаки звичайно все налагоджується) - відлюдько чує глухий стукіт сокири. І, нарешті, розв’язка відбувається, коли Фома кричить мужикові: «Убирайся до чорту зі своею конем!». Досить несподіваний поворот, адже атмосфера загострилася до межі, і відчувалося, що без гарної бійки не обійдеться. Ан, немає. От він простий кріпак - добрий малий

Обоє основних персонажа, лісник - Фома Кузьмич і пійманий їм мужик, перебувають у рівних соціальних і життєвих умовах. Однак у двох людей різні життєві позиції. Але як би не надійшов Відлюдько, він у кожному разі порушує закон або відносно недоторканності приватної власності, або відносно людяності. Це соціальний тупик, у якому будь-яка правда обертається неправдою. Тому, потрібна не жалісливість доброго пана, а потрібно знищити правове беззаконня, ім’я якому - кріпосне право. От тема й проблема цього оповідання

З незапам’ятних часів у різних народів для пояснення життя використалися два протилежних підходи: зіставлення по подібності й зіставлення по контрасту. Так, щоб охопити все різноманіття явищ мистецтва, стародавні греки зводили його до двох конфронтуючих початків: світлому, гармонічному Аполлонові й виконаному темних, руйнівних страстей Дионису.

Як точно помітив Л. Н. Толстой, істотне значення й достоїнство “Записок мисливця” насамперед у тім, що Тургенєв “зумів в епоху кріпосництва освітити селянське життя й оттенить її поетичні сторони”, у тім, що він знаходив у російському^ народі “більше доброго, чим дурного”. Так, Тургенєв умів бачити красу душі мужика, і саме ця краса була головним аргументом письменника проти неподобства кріпосництва. Тургенєв не поетизував мужика, не прикрашав його життя, воно писав правду про нього. І в цей^-те правді, покоившейся на глибокій переконаності письменника в тім, що “у російській людині таїться й зріє зародок майбутніх великих справ, великого народного розвитку”, і була головна переконуюча сила його добутків

Можна сказати, що “Записки мисливця” відкрили перед російським читачем новий мир — мир селянський. Тургенєв, безсумнівно, продовжує традиції Н..В. Гоголя, що у своїй безсмертній поемі “Мертві душі” показав не тільки Росію Чичикових, манилових, Плюшкиних, але й Росію народну. Згадаємо, наприклад, каретника Мйхеева, теслі Степана Пробку, що убежали на волю Абакума Фирова й багатьох інших. Але в Тургенєва мужики з’являються не як мертві, а як живі душі, справжня опора нації; вони різко протистоять миру панів. Іван Сергійович із великою теплотою описує селян, дотримуючись свого головного принципу - вірогідності зображення. Він часто малював з натури, його образи мали реальні прототипи. І цей підкреслений натуралізм робить оповідання Тургенєва особливо коштовними й цікавими для нас

Оповідання “Тхір і Калинич” починається з великого авторського міркування про те, чим відрізняється мужик Орловської губернії від мужика Калузької губернії. Здається, уже на самому початку оповідання письменник хоче проникнути в таємницю народного російського характеру. Тургенєв спеціально зіставляє два психологічних типи: розважливого, практичного Тхора й мрійливого, поетичного Калинича. Це як би дві сторони однієї медалі, дві складові частини єдиного російського характеру. І зовні й внутрішньо герої Тургенєва дуже різні люди. Тхір - “лисий, низького росту, плечистий і щільний. Склад його особи нагадував Сократа: таке ж високе, шишкувате чоло, такі ж маленькі вічка, така ж кирпа”.

Тхір була людина практичний, раціоналіст. Він “розумів дійсність, тобто оббудувався, нагромадив денжонку, ладив з паном”. Він говорив мало, багато чого розумів про себе. У Тхора велике сімейство, покірна й одностайне: дружина, шість синів, невістки. Тхір як би персоніфікує прозу життя, саму неї основу

Зовсім інша людина Калинич. Це натура мрійлива, захоплена, романтична. “Калинич була людина самої веселої, самої лагідної вдачі, безупинно наспівував напівголосно, безтурботно поглядав в усі сторони”. У нього немає сім’ї, майже немає свого господарства. Але зате в Калинича були таланти, які визнавав сам Тхір: Калинич умів заговорювати кров, переляк, сказ, у нього була легка рука. Калинич персоніфікує собою як би поезію життя. Він ближче до природи, чим Тхір: до свого друга Калинич приходить із пучком суниці, як “посол природи”. Тхір краще розумів людей, Калинич - природу. Але ця різниця не заважала їх щирій, відданій дружбі: “вони становлять єдність, ім’я якому - людство”. Можна сказати, що в цьому оповіданні Тургенєва селяни виступають як носії кращих рис російського національного характеру. Автор любується своїми героями, пишається ними

Цікаво в цьому оповіданні також те, що Тургенєв у ньому вступає в суперечку зі слов’янофілами, які затверджували, що реформи Петра Першого відірвали Росію від споконвічних російських народностей і що головна чеснота російського народу - слухняність і смиренність. В оповіданні ж виявляється, що Тхір і Петро Перший -родинні душі. З розмов із Тхором автор виніс переконання, що “Петро Великий був по перевазі російська людина, росіянин саме у своїх перетвореннях. Російська людина так упевнена у своїй силі й міцності, що не ладь і поламати себе; він мало займається своїм минулої й сміло дивиться вперед”. Саме такий був характер Тхора. Яскраво й жваво малює письменник народні образи в одному, може бути, із самих проникновеннейших оповідань - “Співаки”. Вражає образ народного співака Яшки Турка, що “співав, і від кожного звуку його голосу віяло чимсь рідним і неозоро широким. Російська, правдива, широка душа звучала й дихала в ньому й так і вистачала вас за серце, вистачала прямо за його російські струни”.

Не красивість, а саме краса, живе злиття душі виконавця й душі народу-творця в єдиний творчий порив,- така краса потрясає самі підстави свідомості й серця, народжує в людині ланцюг, що з’єднує початку й кінці; відновлює правду, глибинну правду про російську людину

Тургенєв знав ціну пісні (“Був час, що я з розуму сходив від народних пісень”,- визнавався він у листі до Некрасова), знав, як багато вона може сказати російській свідомості: не уми-ленность, не жалість і жаль до народу-творця,- не одні ці почуття народжували тургеневские “Співаки”, але те возвишаюг щее свідомість і душу людини почуття, яке посувало його на вчинок, на діяння, тому що вже неможливо було почитати себе людиною, поки така духовна краса перебувала в “рабьем виді”.

Про це співав Яшка Турок - один з народних, самородків

Некрасов, що настільки любив народної пісні, тільки й сказав, прочитавши оповідання “Співаки”: “Чудо”. “Ця річ улюбленого письменника - воістину геніальна”,- відгукнувся Достоєвський. Герої цього оповідання - люди незвичайні, талановиті й у той же час трагічні. Серед слухачів Яшки - “Геркулес”, якого всі звикли називати Дик-Пан, хоча ніхто не знав, хто він і звідки з’явився. Дик-Пан фігура неясна, загадкова, але, безсумнівно, що таїть у собі якісь могутні, стихійні сили. Не випадково Тургенєв саме Дико-го-Барина робить суддею в змаганні співаків. Це незвичайна людина, що як би “виламалася” зі свого середовища

Велика правда про тяжке становище російського народу, прославляння його життєлюбства й талановитості, усього того, що становило, на думку Тургенєва, росіянин народний характер, знайшли своє відбиття в “Записках мисливця”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций