Сатира в повісті Зощенко «Сірий туман»

Розміщено Українська література в 18 сентября 2011

Уже в повісті «Сірий туман» - останнім «друкований^-друкованім-до-друкованому» творі Зощенко, написаному майже одночасно з першим із друкованих добутків. «Риб’ячою самкою» - намечается експансія мотиву звіра: «звір» виявляється й в «неживому» інтелігенті. Так, Повалишин, стремившийся дотепер до эстетизации життя й увлекавшийся, як уже було сказано. Блоком, виявившись у лісі, проявляє властивості звіра: утікачі «біля дороги влаштували намет. І сиділи в ньому, причаївшись, як звірі, перелякані й смирні». Ця тенденція розвивається в повістях «Аполлон і Тамара», «Мудрість», «Люди», згодом - в «Мішелі Синягине». Герої повістей - «неживі люди»: мотив смерті постійно присутня в описі їхніх доль. Так, Аполлон, пішовши на фронт, уважається загиблої, потім уживає спробу самогубства й нарешті стає гробарем. Зотов разочаровивается в житті й одинадцять років перебуває в «неживому» стані, живучи «уединенно й замкнуте»:

«Якесь віяння смерті повідомлялося всім речам. На всіх предметах, навіть сам дріб’язкових і незначних, лежали тління й смерть, і тільки хазяїн квартири часом подавав ознаки життя». Історію Белокопитова автор із самого початку представляє як «історію загибелі людини». Всі три герої наприкінці повістей гинуть. Однак у героях виявляється й звіриний початок, що мислиться тепер як універсальна властивість людини, на відміну від уже згадуваних «допечатних» оповідань і ранніх опублікованих «більших оповідань», де ці якості зв’язуються все-таки з різними персонажами. (Згадаємо пари героїв: «неживий» піп і «звір» - дорожній технік в «Риб’ячій самці», Гришка й довговусий в «Любові» і т.п.) «Звір» живе в людині поза залежністю від його культурного рівня. Так, в «звіра» перетворюється Аполлон, що повернувся із фронту: «Іноді він вставав з постелі, виймав з матер’яного футляра зав’язаний їм кларнет і грав на ньому. Але в його музиці не можна було простежити ні мотиву, ні навіть окремих музичних нот - це було якесь жахаюче, бесівське ревіння тварини». Поступово прокидається «звір» і в Белокопитове. Цей мотив стає в повісті «Люди» наскрізним, входячи в оповідання з перших рядків, де «автор радить читачеві не надавати великого значення й тим більше не переживати з героєм його низинних, звіриних почуттів і тваринних інстинктів».

Потім мотив з’являється в монолозі героя, позначаючи щось, принципово далеке Белокопитову: «Він буквально хапався за голову, говорячи, що він не може жити більше в Росії, країні напівдиких варварів, де за людиною стежать, як за звіром». Далі, зазнавши невдачі на поприще інтелектуальних занять, які виявилися нікому не потрібними в провінційному місті, Белокопитов намагається жити, як усе: тут «зоологічні» мотиви з’являються в його монолозі вже в іншій якості: «Він негайно й негайно розвив їм цілую філософську систему про необхідність пристосовуватися, об простій і примітивного життя й про те, що кожна людина, що має право жити, неодмінно зобов’язаний, як і всяка жива істота, і як усякий звір, міняти свою шкіру, дивлячись за часом». Обважуючи покупців, герой затверджує, що цинізм - це річ, зовсім необхідна й у житті нормальна, що без цинізму й жорстокості жоден навіть звір не обходиться. Зрештою «тварини» метафори, які використає Белокопитов, матеріалізуються в його власному житті, стаючи сюжетообразующими: він опускається, іде в ліс і живе в землянці. «Звірині» аналогії супроводжують його до самої смерті: Белокопитов безвісти зникає «як звір, якому ніяково після смерті залишати на очах своє тіло».

Таким чином, до середини 20-х років мир Зощенко - це мир всеперемагаючого «звіриного» - антикультурного - початку, що тріумфує як у його оповіданнях (в образі Некультурного оповідача так і в повістях про «неживі» інтелігентів. Тоді ж починається важка праця письменника по подоланню цього «звіриного» миру.
Отже, можна зробити висновок, що обидва мотиви, що виникли в «допечат-ний» період, згодом виявилися дуже плідними. Від них тягнуться нитки не тільки до «Сентиментальних повістей», але й далі - до «Повернутої молодості» і особливо - до «Перед сходом сонця», присвяченій боротьбі з тим «кричущим звіром» у людиніі, який молодий Зощенко відкриває у філософському есе «Боги дозволяють» (1918).

Ницшеанский культ життя, імовірно, обумовив і зощенковскую концепцію літератури, орієнтовану на «життя», а не на «мертві» культурні зразки. У записній книжці Зощенко «до-друкованого» періоду знаходимо запис:

По зауваженню М. Зощенко, інші слова старіють настільки, що вимовляються нами, як формули, не викликаючи ніякого художественого враження. Інші слова вмирають зовсім. Від них запах тління й найбільшої вульгарності. Життя пішло з літератури. «Пожвавлення» мертвої культури й перемога над «звіром» у собі й стають головними завданнями Зощенко.

У своїй книзі про Михайла Зощенко Дм. Молдавський (26, с. 51) затверджує, що Зощенко - письменник, «який пройшов шлях від прози Миколи Гоголя до прози Олександра Пушкіна». Було б вірніше сказати, що Зощенко - письменник, що активно розвивав радянське літературне мифотворчество про те, що «життєрадісний» і «мужній» Пушкін є щирим провісником соціалістичного реалізму, тим часом як «складний» і «заплутаний» Гоголь, по суті, далекий йому. У цьому мифотворчестве, що опирались на думці, розвинені вже Костянтином Леонтьевим і Василем Розановим також говориться про те, що пушкінська лінія не знайшла собі гідного продовження в другій половині XIX століття, незважаючи на всю талановитість і навіть геніальність окремих блискучих представників того часу. Тільки з появою Максима Горького це положення змінилася. Основоположник (родоначальник) російської класичної літератури знайшов спадкоємця в основоположнику (родоначальнику) соціалістичного реалізму.
Очевидно, і Михайло Зощенко в якімсь ступені розділяв ці погляди на Пушкіна, Гоголя й Горького, принаймні, в 30-і роки. У дусі Розанова й Леонтьева, а може бути, і під впливом Блоку й філософії Ницше він бачить відоме «падіння» у росіянці, постпушкинской літературі.

У пошуках гармонії й здоров’я Зощенко відмежувався від «великої» гоголівської лінії з її перебільшеним інтересом до внутрішнього миру людини й «іронією» стосовно всьому земного, говорячи словами Розанова. Він переходить до тверезого самоаналізу й розумного лікування своїх власних захворювань і більше «веселому» пушкінському сміху стосовно суспільних негативних явищ. ДО 1937 року Зощенко готовий визнати гоголівське відношення до миру й собі. Переходячи на позиції «советско-ницшеанские» і горьковские, він розглядає XIX століття як століття сентиментальний, жіночний, эгоцентричний, як століття, коли письменники жалували «бідних людей», пропонували «приниженої й ображеним» релігійні «розради» замість соціальних поліпшень, а якщо сміялися, то тільки плачу (від «Мертвих душ» Гоголя до «Трьох сестер» Чехова). Створюючи свою стилізацію в пушкинско-белкинском дусі, він як би віддаляється від гоголівських «ненародних» утруднених форм, що заохочують недавно розгромленим формалізмом. Сам «хворий» і «складний», Зощенко шукав шляхів до «здоров’я», як до нього шукав їх і Олександр Блок, поет старого миру, що ненавидів його й себе й - принаймні після першої світової війни - искавший порятунку в «нещадності» ницшеанского сміху й, зрештою, в «веселому імені» Пушкіна


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций