Розвиток образа Хлестакова в чорнових редакціях комедії

Розміщено Українська література в 9 сентября 2011

Але в першій і в другий чорнових редакціях комедії в Хлестакова ще недостатньо виявлені й типові, і загальнолюдські риси. У монолозі Осипа (друга дія) Хлестаков наділений рисами дрібного шахрая: «візників надуває» . В одному з варіантів другої редакції додано: «у картишки надуває» (потім викреслене). У наступних редакціях це відсутній. У першій чорновій редакції Хлестаков сам відверто досадує на те, що не може смошенничать: «хоч би кондитерські були, те можна було б ще перехопити того-цього й вийти, не плативши» .

Це навмисне дрібне шахрайство безсумнівно порушує те подання про Хлестакове, що виникає в друкованому тексті «Ревізора». У першому виданні Хлестаков позбавлений чорт дрібного шахрайства. Він сам по собі не шахрай. Однак, перетворений чиновниками у важливу особу, вона перетворює й, сам не знаючи як, починає відігравати роль такої особи, тобто стає й брехуном, і надувалой, і шахраєм. Чиновники підказують йому навіть теми для розмов: «Вони самі як би кладуть йому все в рот і створюють розмову. Він почуває тільки те, що скрізь можна добре порисуватися, якщо нічого не заважає» (IV, 117).

У першій чорновій редакції, а частково й у другий Хлестаков — дрібний, виверткий, у якімсь ступені шахраюватий вітрогон, хлопчисько, нагадує традиційного комедійного хвалька. Таким виглядає” він у другій дії — у бесіді з тородиичим. Сцена ця була спочатку написана Гоголем у традиції водевілю або стародавньої комедії, де кожний із що розмовляють приймає іншого не за те особа, яким той є. У чорнових редакціях цього явища (VIII) другої дії Хлестаков виглядає звичайним боягузом і хвальком:

«…Я…я…Йому…Я заплачу… Мене ви не маєте права… Я маю вигляд… Я вам і подорожню… Я чиновник. Я губернський секретар… Я служу по міністерству фінансів. Я… мене представлять незабаром до ордена… Їй богу, не піддаватися… Я буду скаржитися на вас міністрові» (/7, 164). З деякими варіантами це залишається й у другій редакції (77,271).

У першому виданні в цьому явищі другої дії традиційні комедійні риси зберігаються, кожний із що розмовляють приймає іншого не за той, хто він є насправді, але сам Хлестаков просто переляканий, боїться. У редакції першого видання він ще випалює фразу. «Мене сам міністр знає…» (77, 397).

Про те, як змінив Гоголь VIII явище другої дії в третім виданні, див. теперішній «Коментарі», стор. 157-158.

Великій переробці піддалася й сцена брехні. У чорнових редакціях були місця, що говорили про успіхи Хлестакова у світлі, у дам. У друкованих редакціях вони замінені оповіданнями Хлестакова про свої успіхи на державній службі. Так, наприклад, в VI явищі третьої дії в другій редакції було оповідання Хлестакова Ганні Андріївні про його поводження у світській вітальні: «Приїжджаю я в краще суспільство. Ну, стаю в першу пару. Раптом один із цих молодчиків, знаєте, отакі із числа фонфаронов. Тільки він, дивлюся, наступив мені на саму ногу. Вибачите, говорить, що не каблуком; а я відразу, повернувшись, хлоп його по щоці: вибачите, говорю, що не кулаком. І він після це(го) знаєте, так сконфузився, присів у куточку й вуж ні з ким не тан-цовал. [Так] А після говорить вуж мені граф Ивелич: Ну, ти, братик, його добре обробив» (77, 357—358).

У другій чорновій редакції в сцені брехні було оповідання Хлестакова про випадок у готелі з куріпкою: «А який дивний із мною анекдот трапився під час проїзду в готелі…» (77, 292-293).

Про Хлестакове в Гоголя миготіла безліч, часом навіть несподіваних думок. Так, наприклад, в оповіданні Хлестакова про, що закохалася в його графині, що надіслала за ним чудову карету (IV, 357), помітна подібність зі сновидіннями художника-романтика Пискарева («Невський проспект»). Романтична мрія художника, споганена Хлестаковим, здобуває інший характер. На тлі вигуку, що вирвалося в Пискарева (або самого автора) : «ПРО, як огидна дійсність! Що вона проти мрії?» (Ш, 27), - особливо видна мізерність Хлестакова, що оповідає про свої перемоги в графині (IV, 357-358).

Всі вставні епізоди, анекдоти в монологах Хлестакова в друкованих виданнях відкидаються Гоголем. У процесі роботи зростає значення й заглиблюється зміст теми повітового міста. І тут конкретні, але нехарактерні деталі знімаються. Цим, цілком ймовірно, пояснюється виключення із другої чорнової редакції слів городничего: «Прокляті обивателі будинків насипали такі гнойові купи під вікнами, начебто селитренние бурти» (IV, 142-143).

Гоголь уникає конкретних назв, виключає все те, що є приналежністю певного краю, місцевості, міста. Він говорить про характерний для всієї країни. У своїх подорожах по російських дорогах, у яку би сторону він не їхав, Гоголь бачив схожі один на інший міста (губернські або байдуже), той же порядок. Забираючи деталі й частковості, Гоголь підкреслював, що містечко, про яке він розповів у своїй комедії, такий же, як і інші. Так, наприклад, у першій чорновій редакції є вказівка, що місто, де відбувається дія «Ревізора», перебуває на Україні. Гоголь безсумнівно знав життя українських губернських міст краще, ніж інших


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций