Твір на тему: Аналіз збірника Гоголя «Арабески». Петербурзькі повісті

Розміщено Українська література в 7 августа 2011

Арабески — скульптурний або мальовничий орнамент у вигляді пересічних ліній, геометричних фігур, рослин арабського й іншого стилів. У Гоголя слово використається в переносному значенні — з’єднання статей і матеріалів різного змісту й стилю. У тім же 1835 р., коли був виданий «Миргород», вийшов ще один збірник Гоголя — «Арабески». У ньому були опубліковані статті на різні теми — про історію, педагогіці, архітектурі. До складу збірника Гоголь включив і три повісті: «Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного». Через кілька років Гоголь написав ще дві повісті — «Ніс» і «Шинель», які утворили єдиний цикл, що ввійшов в історію літератури під -назвою петербурзькі повести

Критичний напрямок виявився у Гоголя вже в таких його добутках, як «Іван Федорович Шпонька і його тіточка», «Повість про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Ники-форовичем». Тепер, у петербурзьких повістях, сатиричний пафос творчості Гоголя проявляється ще більш гостро. На перший план висунулася проблема соціальних протиріч, особливо відчутних в умовах столичного Петербурга з його різкими контрастами, пропасною погонею за чинами й багатством, загибеллю «маленьких людей». У петербурзьких повістях багато фантастики, але функція її вже інша в порівнянні з «Вечорами…». Там вона часто включалася в народну свідомість, була одним із засобів відтворення поетичного миру/ Тут же фантастика - зла сила, уособлення перекручених людських відносин, нерозумного життя, побудованої на порушенні нормальної, природної логіки. У цьому випадку фантастичні мотиви й образи не суперечать реалістичному підходу до зображення дійсності, а, навпроти, сприяють розкриттю, оголенню самої суті її. Згодом цей же принцип буде блискуче використаний у творчості прямого спадкоємця Гоголя - великого російського сатирика М. Е. Салтикова-Щедрина.

У всіх повістях дія відбувається в Петербурзі. Місто в Гоголя - не просто якесь місце дії, на тлі якого відбуваються ті або інші події, а активна сила, що визначає долі його героїв. Це чітко видно вже в першій же повісті, з якої починається петербурзький цикл- «Невський проспект». Паралельна історія двох молодих людей - художника Пискарева й поручика Пирогова - давала можливість Гоголеві глибоко розкрити тему моральних і эстетических протиріч столичного міста, де прекрасне - лише обман, де вульгарний і незначний Пирогов насолоджується життям, а шляхетний мрійник Пискарев гине. Ідеальний мир, створений уявою художника, не витримує зіткнення із грубою й реальною дійсністю. Навпроти, поручика Пирогова ніщо не може вивести із щиросердечної рівноваги й вульгарного достатку собою навіть тоді, коли в результаті невдалої любовної пригоди він був висічений. «Пискарев і Пирогов - який контраст!..- писав Бєлінський.- ПРО, який зміст схований у цьому контрасті! І яка дія робить цей контраст! Пискарев і Пирогов, один у могилі, іншої задоволений і щасливий, навіть після невдалого залицяння й жахливих побоїв!.. Так, добродії, нудно на цьому світлі!..».

Не випадково повість відкривається панорамним описом Невського проспекту. Це своєрідне введення до всього циклу. Подання про цільну й гармонічну людську особистість неможливо у світі, де існують тільки чини, зачіски, костюми, капелюшки - усе, що завгодно, але не людина. Тут письменник блискуче використав прийом синекдохи (виявлення цілого через його частину): «Один показує франтівський сюртук із кращим бобром, іншої - грецький прекрасний ніс, третій несе чудові бакенбарди, четверта - пари гарненьких вічок і дивний капелюшок».

Ніс, що може придбати самостійність, представляючи або навіть заміняючи людини,- тема повести Гоголя, що так і називається: «Ніс». Це історія про те, як у колезького асессора Ковальова (втім, він любив себе називати майором ‘) утік ніс. Мало того, виявилося, що ніс, що втік, їздить по місту в колясці й одягнений у мундир статського радника. І нічого не може зробити Ковальов із власним носом, тому що чин у носа виявляється значно вище! Повторюється той же прийом, побудований на синекдосі, з яким ми вже зустрічалися в «Невському проспекті»; тільки тут частина вже не просто заміняє ціле, але стає навіть значительней цілого. Чин стає важливіше людини. Ситуація зі зниклим (а потім і знайденим) носом, звичайно, фантастична. Зовнішня правдоподібність явно порушена. Але тем гостріше проявляється фантастичність, ненормальність всієї тодішньої дійсності, при якій можлива продаж живих людей (кріпаків), можлива торгівля мертвими душами… Крім того, незвичайність події дозволила Гоголеві яскравіше, колоритніше розкрити незначність і вульгарність майора Ковальова (рідного брата за духом поручика Пирогова), його моральна злиденність, всю примарність тодішньої зовні добропорядної й зовні стійкого життя

Ще в «Невському проспекті» Гоголь торкнувся проблеми мистецтва, показавши трагічне зіткнення високої мрії художника з жорстокою реальністю. Ця тема стала центральної в повісті «Портрет». Традиційний конфлікт був розкритий Гоголем з позицій письменника-реаліста. Романтики, що охоче писали на теми мистецтва, піднімали звичайно художника над життям, роблячи його виразником «небесного» натхнення, далекого від мирської суєти. Гоголь же показує пряму залежність свого героя - Чарткова - від середовища, де успіх і гроші цінуються набагато вище таланта й справжнього мистецтва. Чартков стає жертвою цього суспільства. Правда, у другій частині повести причину морального падіння художника Гоголь бачить уже не в конкретних суспільних відносинах, а в диявольських, потойбічних, надприродних силах, які втручаються в життя Чарткова. В 1842 г.

По існуючий у Росії табелю про ранги всі чиновники й офіцери були розділені на 14 розрядів. Цивільний чин «колезького асессора» відповідав у військовій службі майорові. Чин цей надавав право на потомствене дворянство, одержати його було нелегко, тому чиновники, що дослужилися до попереднього чина - титулярного радника, так все життя в ньому й перебували. Для одержання бажаного чина Ковальов поїхав служити на Кавказ, що Гоголь спеціально підкреслює, називаючи його «кавказьким колезьким асессором». Гоголь переробив повість (можливо, під впливом різкої критики Бєлінського), значно послабивши в ній фантастичний елемент. Однак і в другій редакції идейно-эстетические протиріччя оповідання все-таки не були переборені до кінця. «А думка повести,- писав Бєлінський в 1842 р.,- була б прекрасна, якщо б поет зрозумів неї в сучасному дусі: у Чарткове він хотів зобразити обдарованого художника, що погубили свій талант, а отже, і самого себе, жадібністю до грошей і чарівністю дрібної популярності. І виконання цієї думки повинне було бути просто, без фантастичних витівок, на ґрунті щоденної дійсності…» . Демонічні мотиви ніяк не сполучалися з реалістичною спрямованістю «Портрета». Успіх супроводжував Гоголеві там, де він використав форми не романтичної, а реалістичної фантастики, як це вже було їм зроблене в повісті «Ніс» і виявилося в «Записках божевільного».

В «Записках божевільного» оповідання ведеться від першої особи. Автор записок - титулярний радник Поприщин - звичайний непомітний чиновник з досить низьким розумовим і культурним рівнем. Гоголь спеціально підкреслює цю обставину, включаючи в текст пародію на «світський роман» у листах. Поприщину, що поступово сходить із розуму, представляється, що він читає собачі листи. Стиль цих листів цілком відповідає низькому эстетическому смаку самого титулярного радника. Вони побудовані на рівні низькопробних романів, які Поприщину доводилося читати. Про літературні ж пристрасті його можна судити по тому, що він здатний захоплюватися зовсім незначними віршиками, приписуючи їхньому Пушкіну. Це самий рядовий, типовий чиновник. Але спаленіла любов до генеральської дочки вибиває його зі звичної колії. У свідомості дрібного й незначного чиновника наростає протест проти пануючої в житті соціальної несправедливості. Це приводить його до божевілля: він уявляє себе іспанським королем Фердинандом VIII. Але в божевіллі своєму Поприщин зненацька піднімається й, подібно Євгенієві з пушкінського «Мідного вершника», виявляється здатним на бунт, піднімається до прямого викриття: «Матір, батька, бога продадуть за гроші, честолюбці, христопродавци!».

Поприщин - породження й жертва цього миру. Він же стає і його викривачем. Однак гоголівське співчуття Поприщину проявляється не тоді, коли він був звичайним чиновником, і не тоді, коли він - у своїй уяві - стає королем. У самому кінці повести в Поприщине пробуджується людина. Він виявляється здатним на людські почуття, на страждання, наконец-то, він згадує про матір, про батьківщину, і тоді Гоголь віддає йому найдорожчі свої образи й слова: «трійка швидких, як вихорь, коней», «струна дзенькає в тумані», море, Італія й т. д.

Петербурзькі повісті з характерним для них переплетенням гумору й трагізму, високої ліричної патетики й сатиричного обурення зіграли дуже важливу роль в історії російської літератури. Під впливом насамперед петербурзьких повістей зложилася в російській літературі так звана натуральна школа, що підхопила гоголівські традиції в постановці найгостріших соціальних проблем сучасності. Основою цієї школи стала увага до тієї повсякденної дійсноості, що реакційні критики презирливо називали «низкою» і «брудної», шляхетні гоголівські ідеї гуманізму, співчуття до страждань принижена й ображених, високе реалістична майстерність


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций