Оповідання По

Розміщено Екзаменаційні твори в 27 апреля 2011

Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю так, що здається важко знайти для них якийсь тематичний і стилістичний спільний знаменник (за яким ми пізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділити такі групи оповідань: психологічні цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читача готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним жанрам, так багато представленим у XX ст.). Можливі і перехідні форми, в яких поєднуються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття,   багатство  звучання  новелістики  По  вражає, стилістичний знаменник у неї все ж є - це стилістика романтизму з усією щедрою і барвистою палітрою прийомів, формальних засобів тощо.

Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і bizarre (дивних), як полюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях - від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби і форми, шалені пристрасті - все це плине у По в річищі романтизму. Контрасти, як і гіперболи - важлива складова частина образного світу письменника, вони надають особливої яскравості його палітрі, викликають стильову напругу. Ця схильність підкреслювати контрасти призводить і до об’єднання в одній прозовій збірці творів з абсолютно відмінним звучанням. Уже в першій задуманій По книзі «Оповідання Фоліо-клубу» мали стояти поряд похмурий «Метценгерштайн» і гумористичний «Герцог де л’Омлет», анекдотичне «На мурах єрусалимських» і гостро сатиричне «Без дихання», жартівливий «Бон-Бон» і страхітливий «Рукопис, знайдений у пляшці», вдавано трагічне «Побачення», огидно-жахлива «Береніка» і фарсові «Сторінки з життя знаменитості» тощо. Згодом ці оповідання, а також багато інших, увійшли у прижиттєві видання прози По і розміщені за тим же контрастним принципом.

Ще один з характерних для романтизму прийомів, улюблених По, - нагромадження образів і тропів, їх наростання аж до надмірності. Кольорові екзотичні описи стають начебто самодостатніми, гальмують дію, експозиція деяких оповідань здається розрахованою на значно довший сюжет (як у Ірвінга або Готорна).

Багатство й величезна креативна сила дивовижної фантазії По - найприкметніша риса його таланту. Та Досто-євський відзначив у ній одну оригінальну особливість:

«У здатності його уяви є така особливість, яку ми не зустрічали ні в кого - це сила подробиць… У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконується в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася в світі».

Образи і картини конструюються (якщо цей технічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії, інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Саме це надає пластичної і навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному. Цьому ж прийому в По підпорядковане і широке вживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників серед справжніх імен, часті посилання на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічні широти та довготи, час і місце вигаданих автором подій. Все це взяли на озброєння послідовники По у царині «сайєнс фікшен» - Жюль Берн, Герберт Уеллс і сотні інших письменників-фантастів уже нашого часу. З іншого боку, письменник навмисне підкреслює вигаданість певних ситуацій і персонажів, створює карикатури, примхливі гротески, обертає опис подій на буфонаду і фарс, іноді навіть грубий. Це трапляється у гумористичних, сатиричних творах, пародіях, яких у По багато.

Одна з найчастіше вживаних барв у палітрі майстра новелістики - іронія, така типова для романтиків. В портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, як у подробицях опису, звучить іронічний тон - відкрито чи у підтексті, весело чи в’їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна і ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може у нього бути всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати як один із засобів гумору.

Сатиричні, гумористичні, пародійні оповідання в новелістичній спадщині По складають найчисельнішу групу. А якщо додати до них ті твори, де примхливо змішані жарт і жах, можна було б твердити, що письменник-гуморист par excellence. Щоправда, досить похмурий, а подекуди і жорстокий, але гуморист. Та в пам’яті читачів лишаються передусім його трагічні оповідання з їхньою зловісною атмосферою, таємницями, жахами, темними й хворобливими пристрастями. «Маска червоної смерті», «Вільям Вільсон», «Чорний кіт», «Жабка» та інші у тому ж ключі написані оповідання вкарбовуються в читацьку свідомість, стають своєрідним знаком-узагальненням прози По. Звичайно, це і є свідченням їхньої художньої сили, оригінальності, емоційної наснаги. В них він втілив ті свої принципи, які виклав у статті’ «Філософія творчості»: «знайти такі сполучення події і тону, які в найкращий спосіб допомагають створити бажаний ефект», використати ефект контрасту,    замкненого   простору,   що   створює   враження відокремленої події, «ефект рами до картини», вести оповідь просто і на відносно невеликій за обсягом кількості сторінок, закінчити стрімкою і виразною розв’язкою. Це писалося про вірш, але цілком стосується і побудови прозових творів По «емблематичного» характеру, як «Барильце амонтільядо» або «Провалля і маятник».

Було б, однак, несправедливо недооцінювати й іронічно-гумористичний хист оповідача «Короля чуми», «Ділка», «Трагічного становища» та багатьох інших сатиричних і пародійних шедеврів. У названих творах міцно злито у яскраву цілісність страшне і жалюгідне, драматичне і кумедне.

Оповідання часто мають подвійне дно, як, наприклад, «Система доктора Смолла і професора Пгріа». Це одна з кращих новел По. В ній начебто сконцентроване все най-прикметніше для стилю, тематики, образів-портретів автора. Твір відзначається стрімкою дією, в ньому нема зайвих подробиць, але вже з самого початку виникає атмосфера загадковості, чому сприяє небуденне й замкнене місце подій. Наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою (цього разу медициною) до старого напівзруйнованого замку, де міститься приватна клініка для божевільних. Під час розкішної вечері гість знайомиться з досить дивною компанією приятелів і подруг хазяїна-власника та головного лікаря клініки. Перед нами ціла кунсткамера диваків і монстрів, до того ж у незвичному одязі (згадаймо опис учасників учти у «Королі Чуми» або гостей маскараду в «Жабці» і т. ін.), що ще більше підсилює гротескність їхньої поведінки.

Іронічний ефект не в останню чергу виникає від того, що читач здогадується про правду раніше за наївного героя-оповідача. Виявляється, що ці причепурені гості - пацієнти божевільні на чолі з лікарем, який теж з’їхав з глузду. Вони захопили владу в лікарні, посадили наглядачів на хліб і воду, попередньо викачавши їх у смолі та пір’ї (типово американський спосіб розправи), а самі втішаються життям, пиячать і дають волю своїм маніям. Думка про те, що грань між психічним здоров’ям та божевіллям невловимо тонка, трапляється у По не раз. Світом править нице безумство, яке вважає себе єдиною формою здоров’я, - так теж можна прочитати прихований зміст твору, в якому смішне і страшне змішане у найпримхливіший спосіб.

 Однією з найхарактерніших особливостей творів По є їхня таємничість. Він уміє вичарувати настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього ввесь арсенал прийомів романтизму й готики. Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум - найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опинилися в лабетах своїх усемогутніх ворогів. З’являються грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, - це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща і невблаганна. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу «чортик суперечності», примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций