Поезія По

Розміщено Екзаменаційні твори в 27 апреля 2011

Поезія По лірична. Оповідний, сюжетний момент у ній редукований до мінімуму або відсутній зовсім. Але було б марно шукати в ній чітку прив’язаність до фактів біографії автора, що так часто легко прочитуються у віршах інших ліриків. Звичайно, дослідники знайшли, з якими конкретно особами, подіями, душевним станом чи настроєм певного часу і в певних обставинах, відомими з життєпису художника, пов’язаний той чи інший ліричний твір. Але це зрештою не має серйозного значення. Життєва конкретика, реальність фактів не тлумачать поезій Едгара По. їх часто порівнюють з музичними творами, бо вони й справді надто мелодійні, ритмічно багаті, їх звуковий склад, часті звукові й словесні повтори тощо також виправдовують таке порівняння.

Але якщо вже говорити про схожість поезії По з музикою, мова може йти про позбавлені чіткої програми твори, де музика відтворює складні, витончені порухи душі, емоційні стани високого, часто трагічного напруження, невловимі образи, котрі виникають десь на межі між сном і реальністю. Тобто те, що можна емоційно пережити за певної душевної чутливості, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити.

Сам По спробував показати, в який спосіб народжується поетичний твір, як він будується, яких формальних принципів додержується автор. В його есе «Філософія творчості» йдеться й про те, як був написаний «Крук» з його незабутнім трагічним і містичним рефреном «nevermore». Як і пушкінський Сальєрі, По «розітнув музику, мов труп», і «надав пальцям суху вправність». Весь процес написання вірша «розкладений по поличках», навіть математизований. Але все, що поет написав опісля про свій шедевр, здається технічною інструкцією на тему «як писати вірші» і аж ніяк не пояснює загадки виникнення дива поезії із звичайного всім приступного матеріалу слів, рим, ритму тощо. Завершуючи своє есе, поет пише слова, котрі руйнують раціоналістичний, математично точний, бездоганно логічний аналіз. Він раптом твердить, що, хоч дуже важливі і відточена майстерність, і чіткий причинно-нас-лідковий зв’язок, який виключає випадковість, і знання предмета, а не його інтуїтивне відчуття, та найголовнішим є «певна складність, або точніше, певна тонкість, і, по-друге, певна частка натяку, підводна течія змісту». (Ці слова визначають роль того, що пізніше назвали підтекстом). Оця невловима тонкість, багатозначна алюзійність, підводна чи підтекстова або навіть підсвідома течія змісту і багато іншого, що належить до звукової, мелодійної, ритмічної матерії вірша і їх розмаїтих можливостей впливу на емоційну сферу тощо і творять поезію, принаймні більшість віршів По.

Однак в есе важливі вказівки поета на необхідність єдності враження в ліричному вірші, оригінальність як незвичне, небувале сполучення звичних, навіть банальних, благеньких елементів. Це нове примхливе сполучення відомого По сам визначав терміном «екстраваганца» або «арабеск». Обидва терміни поет вживав у своєму власному розумінні, складнішому і ширшому, ніж звичні, які можна знайти у тлумачному словнику, пояснення до слів «екстравагантність» або «арабеска». Для нього це певне бачення і відчуття звичного, яке набуває рис дивного, таємничого, містичного, незбагненного, виростає у місткий символ. У прагненні дійти до денця душі, до найвищих вершин уяви, відтворити невловиме, найпотаємніше, найпрекрасніше, ефірне і ефемерне По шукав і знаходив засоби й прийоми поезії, які пізніше стали для багатьох художників взірцем для наслідування.

На початку свого творчого шляху як поет По зазнав впливу Байрона, пізніше Колріджа. Це особливо помітно в таких ранніх творах, як «Тамерлан», що перегукується за загальним типом сюжету і образності зі «Східними поемами», творами Колріджа, Сауті, «Лалою Рук» Т. Мура. Та байронізм був властивий радше По людині, ніж поету. Його зріла поезія цілком оригінальна.

В поезії Едгара По, як і в міркуваннях про неї, існує певний парадокс. З одного боку, пристрасне бажання досягти останню, найвищу Істину, втілити одвічний ідеал Краси, а з іншого — розуміння неможливості такого втілення в слові. Суперечність вирішується тим, що поет своєю творчістю підіймає читача у небесні сфери, де живе Краса, навіює йому такий стан душі й духу, що можливо

 йому, читачеві, пощастить прилучитися до невловимого, невимовного, прекрасного.

Образно-тематичне коло в ліриці По відносно обмежене. Всі теми й пов’язані з ними образи можна звести до чотирьох сфер - природа, мистецтво, кохання і смерть, або точніше - ті емоції, що їх викликають краса природи і мистецтва, любов до жінки і постійна загроза смерті, яка затьмарює життя і почуття людини. Безмежне багатство природи сповнене складної символіки, стародавньої і створеної самим поетом. Природа у По наскрізь метафорична, ховає найтонші відтінки потаємного змісту. Ці ж якості несе в собі і сублімація людського таланту, якою є мистецтво в усіх його формах. І тут для поета відкривається широке поле символічного та метафоричного осмислення витворів античного і народного мистецтва, міфів, легенд, казок, архітектурних і скульптурних шедеврів.

Кохання до жінки в поезії автора «Євлалії», «Анні»,’ «Еннабел Лі» позбавлене плотського начала. Це чистота, духовність, платоніка, як і сама жінка, до якої звернені слова поета, яка з’являється у його рядках, не жива істота, а мрія, ідеальне втілення краси, ніжності й лагідності. Вона лише віддалено може бути схожою на реальний об’єкт поетового кохання, або точніше - закоханості. Найчастіше це спогад про істоту надто гарну для цієї землі, про світле почуття кохання, якому заздрили навіть ангели і яке обірвала рання смерть коханої. Жінки у поезіях По начебто зіткані із прозорого місячного сяйва, сріблястого туману, аромату квітів. Вони мовчазні і таємничі, настільки крихкі, що подих холодного вітру може обірвати їх існування на землі. Та воно нескінченне у спогадах, снах, мареннях ліричного героя, де жінки з’являються гарні й холодні, мов мармуровий посаг.

Кохання в поезії По майже завжди пов’язане із стражданням закоханого, хворобою і смертю коханої. Для цього у віршах 40-х років, найліпших і найвідоміших у доробку поета, таких, як «Улялюм», «Еннебел Лі», «Крук», були особисті причини. В 1842 р. захворіла на сухоти молода дружина Віргінія і весь час до її такої передчасної смерті на початку 1847 р. поет прожив у болісній непевності між надією на одужання і відчаєм у передчутті її загибелі. Проте тема смерті, її жахливий або омріяно-бажаний образ присутній і в зовсім ранніх віршах поета (як і у його прозових творах, про що йдеться далі). Так, уже поема вісімнадцятирічного юнака «Тамерлан» починається’зі слів: «Мені розради в час вмирання // Не треба, батько…» Далі згадується пекло, біль і страх через смерть коханої і тому подібне. Рядки про смерть або схожий на неї сон дуже часті у молодій поезії автора «Духів мертвих», «Сну уві сні», «Озера», «Чарівної країни» (По вживає ці слова у сенсі, в якому вони вживалися у англомовному фольклорі - «царство мертвих»), «Долини тривоги», «Міста серед моря», «Примарного замку», «Сплячої», «Хроба-ка-переможця». В цих та інших, тут неназваних, творах панує, перемагає, несе розраду, жахає Смерть. Бо, як пише По про життя: «Ця п’єса - трагедія «Людина». А її герой Переможець-Хробак». Можна, згадати, звичайно, про популярність теми смерті в англомовній поезії, започатковану в елегійному плані у «Сільському цвинтарі» Томаса Грея. Але у американського письменника це надто часта і у віршах, і у прозі тема, своя, вистраждана, тісно пов’язана з його філософськими уявленнями про земне і потойбічне життя, про можливість для вмерлих існувати в інших вимірах, десь у космічному просторі, і навіть про їх воскресіння завдяки пристрасному коханню, не кажучи вже про метампсихоз, тобто переселення душі після смерті у нову матеріальну оболонку.

Метафори і символи в ліриці По складають її основний образний матеріал, основну форму втілення почуття і думки. Часто вони «перетікають» одна в одну. Вони можуть бути, на перший погляд, досить простими, але ховати в собі складний, навіть зашифрований зміст, що породило безліч літературознавчих тлумачень. Взагалі спроби інтерпретації поезії По почалися ще за його життя і не вщухають досі. Але найбільше встигли в цьому поети-символісти. Для них поет був надто близький, споріднений, слугував за взірець. Не випадково Бодлер став найбільшим популяризатором творчості американського письменника у Франції, а Брюсов і Бальмонт - у Росії.

Особливо хвилювала всіх, хто захоплювався поезією По, її музика. Було зроблено багато спроб передати цей феномен словами і звуками інших мов. Так, лише у російських перекладах існує до десятка «Круків», кілька «Лінор», «Улялюм», «Ельдорадо», «Еннебел Лі» тощо. Один з найцікавіших і за змістом, і за музичністю форми віршів поета «Дзвони» вдало перекладено українською мовою, цей переклад дає досить повне уявлення про ритмічне багатство, звукопис вірша:

  • Скільки дум гірких, самотніх нам віщує він! Дзвін залізний в ніч німу Монотонно креше тьму,
  • І погрозу всім несе суворий звук
  • Рине, рветься над землею
  • З горла, точеного ржею, Стогін мук.
  • Той, хто завжди на дзвіниці,
  • Має мислі темні й ниці. Він один
  • Б’є у дзвони, дзвони, дзвони
  • І радіє: це ж бо він
  • Котить глухо, монотонно
  • На серця, мов камінь, дзвін…
  • Слухай санок передзвін -
  • Срібний дзвін!
  • Скільки сміху, скільки світла
  • намвіщує він!
  • Тільки дінь, дінь, дінь У ясну морозну ніч! Зорі сяють у глибінь, Промінь лине в темну тінь І летить до наших віч. Відгомони лун, Наче строфи давніх рун, У музичнім передзвоні стрівся з
  • тоном тон без змін. Слухай дзвін і знову дзвін, Дзвін, дзвін, дзвін - Мелодійний і веселий передзвін… Слухай-но повільний дзвін, Чорний дзвін!
  • Переклад Віктора Коптілова


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций