Простота і ясність, образна, мовна поезії Кітса

Розміщено Екзаменаційні твори в 27 апреля 2011

Одним із найвідоміших творів ранньої поезії Кітса став прозоро-простий своїми образами й глибокий за думкою сонет «Про коника і цвіркуна» з його чудовою метафорою краси, природи, поезії - невмирущої, вічної. Це вже не Кітс - учень чи послідовник інших поетів, нехай і дуже самостійний, а суверенний поет, якому судилося стати одним з найбільших у своїй вітчизні. Вже у цей час через впливи поетів-попередників, навчання й дискусії з сучас-никами-літераторами Гентом і Хезліттом викарбовується власне переконання Кітса, що «Краса це Істина, а Істина - Краса».

Простота і ясність, образна, мовна, в самому тоні поезії, ознака кращих сонетів Кітса, його творів взагалі. їх краса народжується справжністю почуття, природністю та зри-містю образів, прозорістю думки. Це ж є, як і для творів найбільших поетів, одним з каменів спотикання при перекладі поезій Кітса іншими мовами.

На початку 1818 р. Кітс в одному з листів пише, начебто підбиваючи певні підсумки своїми роздумами про поезію:

«В поезії для мене існує кілька аксіом… Перше: я гадаю, що поезія повинна вражати прекрасною надмірністю, та зовсім не дивністю; вона повинна вражати читача втіленням його власних піднесених думок і здаватися майже спогадом. Друге: виявам її краси не можна бути половинчастими - перехопити дух читачеві, та лишити його невдоволеним. Хай образи з’являються, досягають зеніту і зникають за виднокраєм так само природно, як рухається по небу сонце, осяюючи читача передзахідною врочистою пишнотою перед тим, як на нього зійде блажений присмерк. Однак набагато легше диктувати поезії, якою вона має бути, аніж творити її самому, і це веде мене до наступної аксіоми: якщо поезія не з’являється так само природно, як листя на дереві, краще, якщо вона не з’явиться взагалі Як би не було з моїми власними віршами, мене нестримно тягне до нових просторів…»

Цими новими просторами були поетичні твори великої форми. Кітс не вдовольнився віршами на випадок (часто благенький), посланнями до братів і друзів, розмаїтими за тематикою сонетами. Він прагнув висловити свої роздуми і почуття в поемі. Такою поемою мав стати «Ендіміон», над яким він почав працювати у квітні 1817 р. завершивши наприкінці листопада. У квітні наступного 1818 р. поема з’явилася друком у окремому виданні. Це найбільший за обсягом твір поета. Кітс хотів створити поетичний роман. Така ідея стояла на порядку денному європейського романтизму. Над романом у віршах в 1818-1823 pp. працював Байрон і, хоча «Дон Жуан» лишився незавершеним, контури нового жанру вимальовувалися в ньому повно і чітко. Трохи пізніше до цього ж нового жанру звернувся Пушкін в «Євгенії Онєгіні» (1823-1831). Та обидва твори в процесі написання виявилися не стільки романтичними, скільки реалістичними. Романтик Кітс не спромігся в «Ендіміоні» здійснити свій задум так, як прагнув. Він критично ставився до власного твору, але ідею створення великої поеми не полишив. Більше того, він розпочав свого «Гіперіона», ще не завершивши поетичний роман. «Ендеміона» в наші дні найчастіше друкують в уривках, а від «Гіперіона» крім уривків нічого й не залишилося.

В основу «Ендіміона» автор поклав сюжет грецького міфа про вівчара Ендіміона й богиню місяця Селену. Зевс взяв юнака-красеня на небо, де той досить настирливо залицявся до його дружини Гери, за це Зевс прирік його на вічний сон у гірській печері. За більш розповсюдженим варіантом міфа навіяти на Ендіміона сон і зберегти навіки його молодість і красу умовила Зевса Селена, закохана в юнака.

Кітс грунтовно переосмислює автентичний грецький міф. У нього Селена з’являється юнакові уві сні і він закохується в її небесну красу. Він мріє про Цінтію (так названо у Кітса богиню) вдень і вночі і, охоплений жагучою чуттєвою пристрастю, вирушає на її пошуки. Він співчуває людям, які зустрічаються на його шляху, повертає життя загиблим коханцям. Це робить його власне кохання шляхетним й піднесеним, наближає його до Цінтії. Та зустріч з нещасною покинутою індійською дівчиною знову кидає юнака у вир пристрасті. Ендіміон страждає від того, що земна пристрасть штовхнула його на зраду коханню небесному. Та виявляється, що індійська дівчина - одне з втілень Цінтії. Конфлікт між духовним і чуттєвим вирішується у гармонійному поєднанні обох людських начал. Вся поема у перипетіях Ендіміонових шукань втілює думку про те, що Краса живе в природі, в пристрасті, в діяльній любові до людей.

Кітс написав передмову до поеми, в якій піддавав її суворій критиці, вважаючи плодом «часу, коли душа шумує, характер не склався, спосіб життя не визначився, а шанолюбність сліпа». Однак автор був надто вимогливим до себе. В поемі є напрочуд вдалі місця такі, як вступ до першої книги, гімн Пану, «Пісенька про горе». Про неї дослідниця творчості Кітса Н. Дьяконова пише:

 «Складність її психологічного і ритмічного малюнка така велика, що важко собі уявити, як міг Кітс написати її у свої 22 роки… Вірші вражають розмаїттям інтонацій, поетичних розмірів, стрімкістю руху, чудовою зміною картин і переживань, від самотнього страждання до шалених веселощів, які завершуються поновленням страждання, але вже іншого, стоїчного й покірного. Всі образи Кітса суперечать традиційним уявленням… Ритм вірша відтворює то сумний спів дівчини, яка плаче, то дикі танці бога вина і його супутників».

У своєму тлумаченні поеми дослідники по-різному інтерпретують її головну ідею і це значною мірою пов’язано з багатозначністю окремих символів, наявними в поемі суперечностями. Щоправда, нищівна критика в пресі не була адекватною цим недолікам твору молодого автора. Та й справа була не стільки в Кітсі, скільки в його друзях, радикалах, згуртованих навколо журналу «Екзамінер», зокрема Лі Ген-та, Хезлітті й ін. Обравши за мішень Кітса, консерватори мали намір влучити саме в них. Виникла легенда, що саме несправедливі й жорстокі атаки критики прискорили смерть поета. Однак це не відповідало дійсності. Сам Кітс писав про своє ставлення до негативних оцінок в пресі:

«… Я тепер починаю краще усвідомлювати свої сильні і слабкі сторони. Хвала та огуда лишають тільки миттєвий слід у душі людини, яка відчуває таку любов до ідеальної Краси, що стає найсуворішим критиком власних творів. Моя власна вимогливість принесла мені незрівняно більше страждань, ніж «Блеквуд» і «Куотерлі» разом взяті».

Ніщо не могло звести Кітса з обраного шляху - «шляху ретельності, шляху щирості, шляху поглиблених роздумів.» В збірку 1820 р. «Ламія», «Ізабелла», «Канун святої Агнеси»«та інші вірші» увійшли найкращі, найдовершеніші твори поета. У назву збірки внесено титули трьох поем. І їх автор не вважав досить вдалими, хоча про «Ламію» писав: «Я переконаний, що в ній є той вогонь, який має так чи інакше захопити людей: дайте їм приємне чи неприємне переживання - вони саме і бажають якогось переживання». У своїй критиці Кітс у цьому випадку був надто прискіпливий, принаймні «Канун святої Агнеси» вважається його вершинним здобутком.

Всі три поеми написані на сюжети або мотиви, запозичені у ренесансних літераторів. Теми «Ламії» і «Кануна» знайдені Кітсом в трактаті англійського письменника і філософа-мораліста Роберта Бертона «Анатомія Меланхолії», а «Ізабелли» - в «Декамероні» Бокаччо. Звичайно сюжети, теми, мотиви давніх письменників у поемах романтика Кітса найгрунтовніше перероблені зокрема це стосується тих, котрі запозичені у Роберта Бертона.

Першою була створена поема «Ізабелла, або Горщик з базиліком» (лютий-квітень 1818 р.) - історія великого кохання багатої дівчини і бідного юнака. Жорстокі й зажерливі брати Ізабелли підступно вбивають хлопця, бо він не пара їхній сестрі. Вона знаходить закопаний в лісі труп коханого, відрізає голову і ховає у горщику з квітами базиліку, поливаючи власними сльозами аж доти, поки не вмирає сама. В цій досить сентиментальній і макабричній водночас поемі є дуже вдалі високопоетичні строфи. Це зображення самого кохання двох гарних молодих людей, щасливого очікування Ізабелли на повернення коханого, особливо драматичного, бо читач вже знає про його загибель, а героїня ще не знає. Аматорам соціально ангажованої літератури і першому серед них - Бернарду Шоу - особливо подобалася зріла соціальна критика багатіїв-буржуа братів Ізабелли. Шоу навіть порівнював лірика Кітса з Марксом /!/. Це у Кітса єдиний такий гострий у поезії випад проти соціальної нерівності, критика багатіїв на грані сатири.

Друга поема «Канун святої Агнеси» має в основі своїй зимове гадання напередодні дня святої Агнеси - покровительки незайманих дівчат. Дочка грубого і жорстокого феодала юна Маделіна, втікаючи у самоту своєї кімнати від п’яного батьківського розгулу, мріє побачити видіння свого майбутнього нареченого. Закоханий в неї Просперо з допомогою старої служниці проникає у світлицю дівчини і ховається там. Він ризикує життям, бо його рід і рід Маде-ліни смертельно ворогують. Дівчина напружено чекає у ліжку на сповнення гадання і нарешті засинає. Просперо будить її, признається в своєму коханні і обоє тікають із замку, поки злий «батько і його гості сплять п’яним важким сном.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций