«Повстання Ісламу» Шеллі

Розміщено Екзаменаційні твори в 26 апреля 2011

«Повстання Ісламу» - наскрізь романтична поема, в якій панує алегорія, символіка, фантастичні образи і ситуації, докорінна трансформація реальних подій і постатей, що набувають характеру іномовлення, натяку, більш чи менш прозорої паралелі. Піднесений тон порівнянь із силами природи, космічними явищами, ідеалізація в зображенні головних героїв, схильність до абстрактних узагальнень на різних рівнях поеми - постаті персонажів, їх думки, дії, образ маси, народу тощо - все це, характерне для поетики Шеллі взагалі, якнайбільше притаманне і «Повстанню Іслама».

Найвдалішим серед крупних творів поета одностайно вважають драму «Визволений Прометей» (1819). Вона була написана в другий - найбільш зрілий - період творчості Шеллі, який датують 1818-1822 pp., тобто часом, коли він покинув Англію і жив в Італії. Це період тісного спілкування з Байроном, постійних їхніх дискусій з найрізноманітніших питань. Мабуть, не раз у цих розмовах спалахувало й ім’я титана Прометея. Він був популярною фігурою в літературі доби. Широко відомим був гетевсь-кий монолог Прометея з незавершеної драми, йому присвяченої (1773), один з найбунтівничіших творів не лише Гете, а й усього німецького предромантизму. Герой цей присутній і в інших німецьких письменників (Гердер, А. Шлегель). До його постаті звертався Вольтер. Для всіх головним літературним джерелом була драматургія Есхіла, та частина його трилогії про мужнього титана, благодійника людства, яка дійшла до нас, - «Прикутий Прометей» і фрагменти з інших частин. Байрон створив поезію «Прометей» у тяжкому для себе 1816 р. і це позначилося на загалом трагічному настрої твору, в якому йдеться про траждання Прометея, його фактичну поразку в боротьбі з небесним тираном, і моральну перемогу Про-метея-стоїка, що є прикладом наступним людським генераціям: «У тому твій небесний гріх, // Що людям зменшив ти страждання, // Що світлом розуму й пізнання // На боротьбу озброїв їх.» (Переклад Д. Паламарчука).

У передмові до драми «Визволений Прометей» (точніше «Прометей розкутий») Шеллі писав: «Правду кажучи, я відчував відразу до такої слабкої розв’язки, як примирення Поборника людства з його Утискувачем. Моральний інтерес вигадки, що так могутньо підтримується стражданням і непохитністю Прометея, зникнув би, якби ми могли собі уявити, що він зрікся своєї гордої мови і полохливо схилив коліна перед тріумфуючим й підступним супротивником». Порівнюючи Прометея з такою ж масштабною міфологічною постаттю богоборця, як Сатана, що теж повстав проти небесного владики, автор драми підкреслює величезні переваги першого: «Прометей є типом найвищої моральної та інтелектуальної досконалості, який підкоряється найчистішим безкорисливим спонукам, котрі ведуть до найліпших, найшляхетніших цілей».

Драма починається зображенням страшних нескінченних мук прикутого над прірвою у горах Кавказу Прометея, який однак не підкоряється «ганебній владі» «могутнього але не всевладного бога» Зевса. Зевс боїться нескореного титана, бо той знає таємницю - коли скінчиться влада мстивого небожителя. Хитрістю і жорстокістю він намагається вирвати з грудей Прометея цю таємницю, посилаючи до нього співчутливого Гермеса і жахливих фурій. Всупереч усьому титан не скоряється. На відміну від інших літературних втілень цієї міфологічної постаті він не самотній, у нього є друзі Пантея і Иона, йому співчувають численні духи, його надихає Земля. Хор висловлює переконаність у перемозі Миру, Справедливості, Прав, Мудрості та Терпіння.

У наступних діях драми з’являється кохана Прометея Азія, чарівна дочка Океана, яка не втрачає віри і надії на звільнення свого обранця. Розмови сестер Азії і Пантеї, хори духів сповнені ліризму, напрочуд багаті на гарні, гармонійні образи. У другій дії з’являється породжена фантазією Шеллі постать Демогоргона. Це син Зевса від Фетіди, одне з імен якого Вічність. Він має скинути свого батька з небесного трону. Це символ змін, які приносить час. Хоча в цьому образі є й інші символи. Наприклад, можливо він є втіленням «ідеї про те, що доба вищих і досконаліших відносин у суспільстві зароджується і утверджується в надрах старого світу» (Б. Колесников), або уособленням неминучої перемоги сил добра над силами брутального примусу, жорстокої тиранії тощо. На початку третьої дії Демогоргон скидає Зевса з небесного трону і забирає його з собою у вічну пітьму із знаменними словами: «Нема повернення для тиранії неба, // І вже нема наступника тобі». Геракл приходить разом з Азією й іншими звільнити Прометея. Все, що відбувається далі, є апофеозом нового прегарного життя, перетворення світу на засадах Любові, Терпіння, Мудрості, Мужності й Честі.

Мері Шеллі, яка сама створила цілком оригінальну версію прометеївської теми у своєму «Франкенштейні», вважала, що «Прометей» - душа поезії Шеллі». І це дійсно так. Всі основні ідеї поета, всі його уявлення про історичний процес і його рух до досконалого суспільства, про ідеал людини і людського існування, головний конфлікт, який виступає в багатьох його творах, - між тиранією і свободою, провідні прийоми поетики - алегоризм, символіка, багатозначна і складна, високий пафос і патетика, величезна концентрація найрозмаїтіших образів і картин - все це знаходимо у «Визволеному Прометеї» у найповнішому й найдосконалішому втіленні.

В драмі Шеллі ще раз показав і свою версифікаторську віртуозність. Він постійно експериментує з ритмом і римуванням, урозманітнюючи їх, уникаючи монотонності вірша, передаючи характер, емоційний настрій дійових осіб. Дослідники нарахували у «Визволеному Прометеї» крім білого вірша ще тридцять шість форм віршування. Зміни ритму від урочистого до стрімкого, бурхливого, або заколисуючого, ніжного надають твору музичної виразності, симфонічного звучання.

Шеллі назвав свій твір драмою. В ньому є розподіл на окремі дії і сцени, які відбуваються в різних місцях, виділені монологи, діалоги, репліки персонажів. Але цей ліро-епічний, ліро-філософський твір не був пристосований для сцени. Не випадково його часто називають поемою, начебто забуваючи про авторське визначення його жанру.

Це визначення не випадкове, не довільне. В італійський період життя Шеллі все більше схиляється до думки, що драматургія надто важливий і впливовий жанр і шукає себе в написанні не лише ліро-символічних творів, а й п’єс, які б відповідали вимогам сцени. Такою стала трагедія «Ченчі» (1819). Смерть обірвала працю над ще одним сценічним твором «Карлом І» - історичною п’єсою в шекспі-рівському дусі, яка обіцяла стати дуже цікавим явищем романтичного театру. Те, що поет встиг написати, свідчить, що він стрімко опановував закони драматургії, оволодівав майстерністю створення яскравих характерів, постатей психологічно складних, неоднозначних, як-от постать англійського короля Карла І.

Трагедія «Ченчі» написана на основі італійських хронік. Мабуть, її сюжет обговорювався в колах іноземних літераторів, які жили в 10-х роках в Італії. Не випадково до цієї ж хроніки через двадцять років після Шеллі звернувся Стендаль, який в Італії познайомився з Байроном і його оточенням. У своїй п’єсі у віршах Шеллі дотримується загалом викладеного в хроніці. Йому навіть не було потреби вдаватися до романтичного перебільшення відразливих рис розпусника і вбивці, розбещеного егоїста й сімейного тирана багатого аристократа Ченчі, бо історія свідчить про поширеність подібного людського характеру в добу Відродження. Але всю історію огидного насильства Ченчі над власною дочкою Беатріче і її помсти - знищення з допомогою найманих убивць мерзотника батька, за що папський суд засуджує її і її спільницю-мачуху Лукрецію на страту, драматург підпорядковує завданню викриття тиранії, жорстокості, підступності можновладців і корисливості, несправедливості, гріховності церковників. Ченчі не зазнає ніякого покарання з боку влади, хоча всі знають про його жахливі злочини, тому, що він купує прощення від самого папи, віддаючи церкві частину своїх маєтностей. Коли ж людська кара дістає його, папа не знаходить підстав помилувати месницю Беатріче, хоча наруга над нею буквально волає до неба. Попри всю тенденційність п’єси вона не порушує історичної правди, а лише дещо її модернізує. Загалом «Ченчі» - яскрава романтична річ, яка передувала такій популярній дещо пізніше драматургії Віктора Гюго.

Все своє творче життя Шеллі писав лірику. Відомо ж бо, що і всі його поеми і навіть такі драми, як «Визволений Прометей»,- твори, в яких всепереможно звучить ліричний голос поета. Лірика його тематично розмаїта - це і політичні, громадянські поезії, звернення до великих попередників, сучасників і друзів, вірші про природу і кохання тощо. Характерно для Шеллі те, що багато ліричних творів є своєрідними «Гімнами Духовній Красі», як він назвав один з віршів 1817 р. програмного звучання:

  • Осінній полудень розлив у небі
  • Таку погожу тишу, чистоту,
  • Гармонію глибоку й пишноту,
  • Яких не являть полудні й липневі,
  • Мов стало до снаги таке цьому лиш дневі!
  • Як ти узяв мене в полон,
  • Природний мов бере закон,
  • Дай величавий плин, мету святу
  • Життю, залюбленому в чари
  • Твої, о Генію безхмарий,
  • Щоб прагнув я твоїх священних див,
  • Боявся - лиш себе, а людство все любив.
  • Переклад О. Мокровольського

Широкий резонанс мали такі його політичні вірші, як «Мужам Англії», «Ода захисникам свободи», «Пісня ірландців», «Лорду-канцлеру», «Рядки, написані в час правління Кестлрі», «До британців», сатиричний «Новий Національний Гімн», «Англія в 1819 році». На відміну від його поем і драм вони є безпосереднім відгуком на події в рідній країні, де все названо своїм іменем, нема зашифрованих образів, думка конкретна та ясна, хоча їх загальний зміст знаходиться у річищі тих самих ідей, які звучать і у великих за обсягом творах.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций