Стійкість (за оповіданням «Доля людини» М. О. Шолохова)

Розміщено Шкільні твори в 15 марта 2011

Філософ Геродот говорив: «Під час миру сини ховають батьків, під час війни батьки ховають синів» Ім’я Михайла Олександровича Шолохова відомо у всьому світі. Він зіграв видатну роль у світовій літературі 20 сторіччя. Під час Другої Вітчизняної Війни перед письменником постало завдання: знищувати своїм повним ненависті словом ворога і зміцнювати любов до Батьківщини у радянських людей. Ранньою весною 1946 року, тобто в першу повоєнну весну, Шолохов випадково зустрів на дорозі невідомої людини і почув його розповідь-сповідь. Десять років обдумував письменник задумку твори, події тим часом пішли в минуле, а потреба виговоритися все збільшувалася.

І ось в 1956 році за кілька днів був завершений розповідь - апогей «Доля людини». Вже сама назва оповідання проводить величезне враження на читача, оскільки слово «доля» в той час було небажаним через те, що воно просякнуте містицизмом і вказувало на визначеності людського; життя, влада фатальних обставин над людьми. Це розповідь про велику стійкості і величезних стражданнях простої радянської людини. У головному герої, Андрія Соколова, втілені з любов’ю риси російського характеру, збагачені радянським способом життя: стійкість, терпіння, скромність, відчуття людської гідності, яке злилося з відчуттям радянського патріотизму, з великою чуйністю на чужу біду.

Отже, автор малює перед читачем картину «першої повоєнної весни», що символізує собою розквіт життя; повніше це ілюструє торжество природи («Подули теплі вітри, і вже через дві доби начисто оголилися піски лівобережжя Дону, в степу спухли набиті снігом балки і, зламавши кригу шалено розбурхали степові річки, і дороги стали майже зовсім непроїзні, від води тягнуло вогкістю, терпкою гіркотою гниючої вільхи, а з далеких пріхоперскіх степів, які тонули в бузковому вуалі туману, легкий вітерець ніс вічно юний, ледь вловимий аромат землі, яка нещодавно звільнилася з -під снігу »). При цьому можна порівняти останні слова («аромат землі, яка нещодавно звільнилася з-під снігу») із звільненням російської землі від фашистського гніту.

Але повернемося до розповіді. Далі автор знайомить нас з двома товаришами, які направляються в станицю Букановскую. Коли один з друзів переправляється через річку Гланку, то він зустрічає старого воїна-шофера. На цьому закінчується перша частина розповіді, тобто підготовка автором читача до особистої історії Андрія Соколова; за дві години оповідання перед нами проноситься ціле життя, а стислість розповіді лише підсилює драматизм. Доля Соколова повна таких важких випробувань і страшних втрат (загинула вся його сім’я), що здається неможливо людині винести стільки горя, що впало на нього і не зламатися, не впасти духом.

А що ж читач дізнається з перших рядків про цю людину: «Незабаром я побачив, як з-за крайніх дворів хутора вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, зважаючи на зростання - років п’яти-шести, не більше. Вони втомлено брели по напрямку до переправи, але, порівнявшись з машиною, підійшовши впритул, сказав приглушеним баском ».

Особливу увагу автор звертає на очі Соколова: «Я збоку глянув на нього, і мені стало якось ніяково. Бачили ви коли-небудь очі, немов присипані попелом, наповнені такий невичерпної смертної тугою, що в них важко дивитися? Ось такі очі були у мого випадкового співрозмовника ». Плавно автор переносить нас у минуле головного героя, в якому ми дізнаємося про його щасливою довоєнної сімейного життя: дружина - «смирна, весела, догідлива, розумниця» і, як зізнається Андрій Соколов: «не було для мене красивіше і бажанішим її, не було в світі і немає », а діти - радували:« всі троє навчалися на «відмінно», а старший Анатолій виявився таким здібним до математики, що про нього навіть у центральній газеті писали ».

До війни життя Андрія Соколова позбавлена якихось подвигів і звершень; зате вона пронизана звичайним людським щастям: дружина, діти, дім, робота-цінності, які виховали в герої відчуття відповідальності за тих, хто знаходиться поруч.

Все, здавалося б, добре і життя славно йде своєю чергою, але все таки величезною чорною смугою проходить в оповіданні героя війна. При цьому найбільш драматичною сценою є сцена прощання Андрія, який йде на фронт, з будинком і сім’єю «Проводжали мене всі четверо: Ірина, Анатолій, дочка Настенька і Олюшка. Всі хлоп’яти трималися по-молодецьки »,« - Скажи хоч слово на прощання ». «Вона і говорить, і за кожним словом схлипує: - рідненький мій, Андрій, не побачимося ми з тобою на цьому світі». Відштовхнув я її легенький в плечі і кричу їй: - Та хіба так прощаються? Що ти мене завчасно ховаєш?! »,« До самої смерті, до останнього мого години, вмирати буду, а не вибачиться собі, що тоді її відштовхнув! »

Війна зламала всі надії і мрії. Головний герой йде на фронт, де проявляє справжні чоловічі якості. «На те ти і чоловік, на те ти і солдатів, щоб все витерпіти, все знести, якщо до цього потреба покликала». Менше року служив Андрій Соколов, а вже був двічі легко поранений, але це не зупинило його: у травні 1942 р. він проявляє відвагу, коли намагається доставити боєприпаси для гаубичної батареї. На цей раз успіх відвернувся від героя - його машина підірвана снарядом, сам він без свідомості, а коли приходить до тями, то з подивом виявляє, що він вже в полоні у фашистів.

Таким чином, Соколов потрапив у полон. Йому довелося випробувати нелюдські фізичні та духовні муки, тягаря, терзання («До війни я важив вісімдесят шість кілограм, а до осені тягнув вже не більше п’ятдесяти. Одна шкіра залишилася на кістках, і то свої носити було не під силу. А роботу давали , і слова не скажи, і таку роботу, що тяглової коня й то не в пору »). Два роки герой випробовував на собі жахи фашистського полону. Особливе місце в романі займає епізод у церкві, яка стала, в’язницею для полонених у першу ніч. Образ напівзруйнованого храму, мальований Шолоховим, ємко відображає ступінь руйнувань, принесених двадцятим століттям на російську землю. Тут читач зустрічає чотирьох героїв, які втілюють собою чотири варіанти поведінки людини в полоні: зрадника Кріжнева, що намагається купити собі життя, видавши свого командира і самого взводу, покірно чекає своєї долі, ревно віруючого солдата - християнина, який став мимоволі причиною загибелі ще чотирьох чоловіків. Цим трьом героям протиставляється четвертий - військовий лікар, який не відступає від своїх життєвих принципів і навичок професії, намагаючись полегшити хоча б трохи страждання полонених («і він далі пішов у темряві. Потихеньку запитує:« Поранені є? ». Ось що означає справжній доктор . Він і в полоні, і в темряві своє велике діло робив »).

Дії Соколова в даній ситуації очевидні-він вбиває зрадника і врятовує життя взводу. Крижна - перший, кого вбив головний герой, йому складно зрозуміти причину свого вчинку, а єдиним вірним виправданням є те, що в мить, коли для порятунку необхідно бути з іншими заодно, Крижна протиставляє себе всім, прирікаючи себе тим самим на загибель.

Соколов терпляче зносив удари долі і сам наносив у відповідь, проявляючи таким чином рідкісну стійкість, впевненість у своїх силах. Але головне, що допомагало вижити Андрію в таких важких для нього умовах - це думки про рідну родину, про дім, про те, що він повернеться, і знову буде жити як раніше. Герой не зломлений і намагається втекти з Познанського табору військовополонених, куди Соколова незабаром переводять. Втеча виявляється невдалим, Андрія ловлять («Голого, всього в крові привезли до табору. Місяць відсидів у карцері за втечу, але всеСаме після цього доносу відбудеться психологічний двобій між Соколовим і лагерфюррером Мюллером; тут з великою наочністю, розкривається відчуття власної гідності, величезна сила духу і витримка. Всі ці якості сильно дивують коменданта концтабору, створюється враження, що Мюллер навіть заздрить Соколову. Головний герой виходить з поєдинку зберігши гідність російської людини, з честю, не благаючи ворога про пощаду, але й не задирається його нерозважливо. Можна провести паралель між банкетом німців з приводу взяття Сталінграда та етичної перемогою Соколова. Висновком є те, що ємний образ Соколова, який вміщує в себе весь російський народ, бере перемогу.

«У 1944 році вивернули Німеччини вилицю набік, і фашисти перестали полоненими нехтувати». Саме з цієї причини Соколов стає шофером у німецького інженера, завідувача спорудами укріплень

«Тижнів зо два возив я свого майора з Потсдама в Берлін і назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тут я спати остаточно розучився: ночі безперервно думав, як би мені до своїх на Батьківщину втекти ».

Соколов придумує хитромудрий план втечі і в один прекрасний момент він бачить, що чекати більше не можна ні хвилини, виконавши свою задумку, Соколов долає кордон боїв разом з німецькими інженерами, які перебувають без свідомості. При цьому виникає цікава сцена, коли молодий солдат не визнає Соколова за свого. Незабаром головний герой дізнається про смерть дружини і доньок, що залишився в живих Анатолій, він відправився добровольцем на фронт. Андрій звинувачує себе у смерті близьких йому людей, не враховуючи при цьому влада над ним «сліпої долі». Все, що будувалося протягом багатьох років звалилося для нього в одну мить. Після вбивства сина Андрія німецьким снайпером, абсолютно самотній він їде в Урюпінськ і там облаштовується. Головний герой веде невпинну боротьбу з собою і виходить з неї переможцем. Не дивлячись на своє горе Соколов набуває сам і дарує щастя маленькому хлопчикові Ванюшке, усиновляючи його. У цій сцені читач розуміє, що возз’єдналися дві половинки, дві самотні душі. На цьому розповідь головного героя поступово закінчується і починається третя частина розповіді - завершення автором свого твору.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций